Хто спішить — батька насмішить. А от тихо їдеш... Ще й день не кінчився, а вже докотилися ми до величезного симпатичного щита, на якому прочитали: "До станції обслуговування — 15 кілометрів".
Та прочитали ми, прочитала, видно, наша машина також. Бо як тільки поминула щит, в ній щось змінилося. Попервах ми з Рацпропом і не збагнули, що саме сталося. Потім нас вразила тиша. Потім ми зауважили, що машина зупиняється.
— В тебе двигун не працює,— гукнув я Рацпропові.
— Точно.
— Ти щось йому зробив?
— Нічого не робив.
— А чого ж він замовк?
— Зараз подивимось,— бадьоро промовив Рацпроп,— це ми вияснимо в один моменті Ти тільки підіпхни, щоб я з'їхав на узбіччя.
Я підіпхнув. Рацпроп зіскочив з машини, відкинув капот, почав дивитися в мотор. Я теж спробував туди подивитися, але нічого не побачив. Ти машина, ти желєзна. Все було залізне, все на місці.
Тоді на світ божий з'явилася ручка. Саме про цей важіль мріяв колись Архімед, щоб перевернути земну кулю.
— Ану, крутни! — сказав Рацпроп.
Я крутнув.
— Ану, дай я крутну!
Крутнув Рацпроп.
— Ану, крутни тепер ти.
За день у машині чоловік все-таки засиджується, тут і зарядка космонавтів не поможе. Тому коли просять крутнути ручкою, це сприймаєш як найвище задоволення. Я крутнув.
— Ану, дай ще я!
Тут я трохи занепокоївся.
— Ану, крутни тепер ще ти!
Я крутнув.
— Крути!
Я виконував команду.
— Крути ще!
Це вже починало нагадувати крутіння з погляду вічності. Воно вже, здається, і не я крутив ручкою, а мене крутило на всі боки. Клята ручка не розрахована була на нормальні трудові зусилля рядових громадян. Не помогло й моє робітниче походження, й мої мозолясті руки не помогли. Ручка вмить понаганяла мені на долонях водянки, очі мені заливало потом, таким густим і липучим, про існування якого в своєму організмі я ні сном ні духом не відав, а Рацпроп покрикував:
— Крути, крути!
Мотор мовчав. Тоді я облишив ручку. Сів на травичці, простягнув ноги і взяв слово для позачергової заяви.
— Сказано, що людина — це тварина, яка оволоділа інженерним мистецтвом. Очевидно, як Рацпроп, ти підходиш під це визначення. Але тобі ще не вистачає знання автомобільного мистецтва. Тобі доведеться це визнати щиро й відверто.
— Закони автомобілізму,— почав був Рацпроп, але я не дав йому докінчити.
— Закони автомобілізму підказують нам заночувати он у тій купі соломи, а завтра вранці добиратися до станції обслуговування. Повечеряти, завдяки турботам моєї мами, а твоєї тещі, ми ще маємо дещо, завтра ж переходимо на харчі державні.
— Я ще трохи поголосую,— сказав Рацпроп,— взаємовиручка ж...
Ніхто його виручати не збирався, жодна машина не зупинялася, хоч як Рацпроп розмахував руками: всі шофери чомусь упевнені були, що їх розігрують. Та, може, воно й ліпше, бо інакше не довелося б мені поспати в соломі. А солома ж була свіжа, запашна, шурхотлива, спалося в ній солодко, і снилися мені керівники великих держав, які влаштували зустріч на високому рівні для вирішення проблеми автомобілізму в глобальних масштабах.
Я прокинувся рано, ще не сходило сонце, але Рацпроп, видно, випередив мене. В соломі його не було. Не було й коло машини. На сидінні біліла записка: "Пішов на станцію обслуговування". Він забув узяти з собою машину. Забув, що станція обслуговує не людей, а машини. Ну, та не біда. Пішов, то й повернеться!
Я ще трохи полежав у соломі, думаючи, яка все-таки геніальна штука закони автомобілізму, і тут змушений був переконатися також у наявності закону взаємовиручки. До наших ночовок підкотив замурзаний самоскид, хвацько розвернувся, задом підібрався до самого радіатора, з кабінки вискочив веселий Рацпроп, в руках у нього опинився трос.
— Поїхали, Митю! — закричав Рацпроп.— Зараз одремонтуємось — і далі!
Виявилося, по дорозі до станції обслуговування Рацпроп натрапив на самоскид, який виїздив на шосе з грунтівки. Колгоспна машина. Ну, а з колгоспними шоферами Рацпроп умів знайти спільну мову!
Самоскид дотранспортував нас до самих воріт станції обслуговування. Рацпроп одчепив трос, подякував шоферові, той помахав рукою й покотив собі далі, а ми розігналися до воріт.
Там висів замок, а перед замком на стільчику сиділа сонна особа. Мляво порадила нам:
— Он туди. Сперва оформляються, потім платять гроші, а тоді я впускаю.
Там, "де оформляються", стояла черга. Нічого страшного. Постояти можна. Ми з Рацпропом достоялися до віконечка, за яким сиділа ще одна сонно-байдужа особа. Особа повідомила нам, що оформитися можна тільки тоді, коли на це буде дозвіл головного механіка.
— Де ж він? — підстрибнув од обурення Рацпроп.
— Шукайте,— сказала особа, позіхаючи.— На території.
Як багато важить слушна порада!
Ми знайшли головного механіка вмить. Він ходив по двору станції обслуговування з лінивою незалежністю, а за ним качалася строката купа ошалілих автомобілістів, кожен наввипередки вигукував щось, просив, благав, канючив, а всемогутній господар цього притулку для немічних машин діставав з кишені пачку американських сигарет, царським жестом видобував довжелезну, з особливим фільтром сигарету, смачно плямкнувши губами, заганяв її в рот мало не наполовину, і вмить коло другого кінця сигарети спалахувало кільканадцять вогників від сірників і запальничок, кожен з автолюбителів намагався дотягтися до сигарети першим, прислужитися великому механікові, повелителеві, можновладцю. Механік одним помахом руки відтручував усі вогники, блискав власною запальничкою, газовою, імпортною (чудо техніки й комфорту), припалював сигарету, пахкав димом, ішов до боксів, де на оглядових ямах стояли ті, кому всміхнулося щастя.
Механік підходив до "Москвича", з-під машини вилазив запацьорений старшина понадстрокової служби, механік кивав йому головою:
— Як, капітане, розбираєш?
— Розбираю.
— Розбирай, розбирай!
Тоді йшов далі, де коло "Волги" з московським номером товклося два чоловіки й жінка, вони ладнали електродрель, щоб висвердлити в головці блока циліндрів зламану шпильку. Питав цих:
— Ну, міністри, висвердлюєте?
— Висвердлюємо.
— Висвердлюйте, висвердлюйте.
Огрядний чолов'яга, важко сапаючи, розгвинчував маленького, ще старого випуску "Запорожця".
— Що, китобій,— питав механік,— розгвинчуєш?
— Розгвинчую.
— Розгвинчуй, розгвинчуй.
Хтось сміливіший спробував вплинути на механікове сумління. А може, й не сміливіший, а просто відчаєний.
— Ви б не забували, що не ми для вас, а ви — для нас. Ви повинні обслуговувати.
— Обслуговуйся, обслуговуйся,— пустив солодкий димок всемогутній повелитель станції.— Подивимось на вас, коли почнуть випускати мільйони машин у рік. Отоді обслужитеся!
Це було ледащо ідейне — куди там нашому Кривцунові. Той просто примітивний ледар без впливу і без влади, ледар-одноосібник і самоук. А ось тут виразно видно, яке то лихо, коли ледащо стає всемогутнім.
Все-таки механік страшенно був схожий на Кривцуна. Мов рідний брат. Одягнений навіть так само гарно й у все імпортне. Мені закортіло спитати, чи не родич він нашому Кривцунові. Запитання недоречне, але все-таки хоч якась розвага для цього вкрай знудьгованого чоловіка.
Я почав протовплюватися до механіка.
— Що скажемо, полковнику? — спитав він. Хотів одразу спантеличити несподіваним звертанням.
— А я майор, директоре,— відрубав я.
— Майор? Будеш полковником.
— А ти, директоре, не Кривцун часом?
Все-таки він трохи спантеличився. Бо відразу: і директор, і якийсь у біса Кривцун. Але звичка до диктаторства помогла йому приховати миттєве збентеження.
— Я Правцун, полковнику. А ти сюди завернув даром? Що везеш? Кавуни? Дині? Не торгуємо.
— Показовий автопробіг. Жмеринка — Бахчисарай. До фонтана їдемо.
— Показуй, показуй.
— А ти глянь нашу машину, ніколи такої не побачиш.
— Я вже все бачив. Не хочу.
— То пошли електрика. В нас іскра пропала.
— І послати не можу. Я сам електрик.
— Тоді глянь ти сам.
— Сказав, не хочу.
— Виконаєш план.
— А я вже виконав.
— Перевиконаєш.
— А я вже перевиконав.
Тут хтось примудрився відтягти механіка від мене і від усіх, почалися сепаратні переговори, залопотіло трояками й п'ятірками. Я відвів Рацпропа вбік.
— У тебе дари ланів є?
— Дві пляшки абрикосового.
— Приготуй одну!
Рацпроп ще стояв.
— А може, давай скажемо, що ти лауреат? Щоб без черги й зволікань...
— Що ти? Він тоді нас обдере і голими в Крим пустить! Готуй пляшку!
Я знову протовпився до повелителя.
— Що, полковнику? — ліниво поцікавився він.
— Є пропозиція.
— Пропонуй, пропонуй.
— Треба розглянути.
— Ну, давай.
Він махнув, відганяючи автомобілістів царським жестом. Диктатор!
— Тільки коротко й швидко, а то я втомлений.
— Ми з глибин.
— З яких же?
— З тих, де пляшки затикають кукурудзяними качанами.
— Пропозиція приймається. Де твоя лайба?
Я показав, хоч він уже запримітив, як тільки ми підкотили до воріт. Мав око натреноване, як у снайпера.
Рацпроп метався перед механіком з не знаною для мене запобігливістю.
— Спокійно,— зупинив його механік,— не маячи перед глазами. В мене очі втомлюються, коли отак бігають. Показуй, куди іскру подів. Кажеш, утекла! Так. Ручка заводна є?
Він засунув ручку зовсім не туди, куди вшиляли ми. Просто в мотор. І не крутив, а щось там ніби виважив. Скористався ручкою, як Архімед важелем.
— Ану, куме, натисни на стартер.
Рацпроп натиснув на стартер, стартер диркнув, мотор гаркнув. Диво!
Без зайвих балачок я подав механікові пляшку, заткнуту кукурудзяним качаном і, як чоловік гречний, висловив подяку від імені нашого екіпажу.
— Показовий автопробіг продовжується! — гукнув весело.
— Стоп, полковнику, ще не все,— пригасив мою радість механік,— тепер вибирай. Або оформляй на два вісімдесят і плати в касу, або жени п'ятьорку без бюрократії!
— А качан? — поцікавився я трохи наївно.
— Це моя тринадцята зарплата. А державна такса — таксою. Державі потрібен план.
Проти плану я не міг заперечити. Але згадав, як довго доведеться стояти до віконечка на оформлення, і віддав п'ятірку.
— Заїжджай, полковнику. Кума теж бери, він у тебе смирний.
— Обминемо десятою дорогою тебе, директоре.
— Обминайте, обминайте.
Мабуть, довго вибирали кліматичну зону для цієї станції. Або ж створено було автомобільний антиклімат уже після спорудження станції. Бо наша машина від'їхала від станції рівно п'ятнадцять кілометрів, тільки що в інший бік, і знову стала коло такого самого щита з рекламою автообслуговування, як і вчора.