Попелюшка по-італійськи

Юлія Зима

Сторінка 18 з 20

Біжи вже, бо пізно. Дякую тобі за все, приходь.

Ігор (радісно): І вам дякую! Зустрінемося. (Іде.)

Євдокія (плаче й дивиться хлопцеві вслід): От життя. Дурний. Чому Марині нічого не розповів? То я розкажу. (Витирає носа й радіє, що додумалася до цього.) Роз-ка-жу!

Італія. Сальваторе їде до лікарні. Йому повідомляють, що справи кепські. Якщо хоче жити, необхідно робити операцію на серці. Сальваторе обіцяє подумати, але для себе вже вирішив, що відмовиться від операції. Він приймає рішення і йде жити в будинок для літніх людей.

Марина приїздить до будинку Сальваторе. Ворота зачинені. Телефонує, однак ніхто не відповідає.

Минає час. Сальваторе перебуває у скромному, але затишному будинку для літніх людей. Слухає розповіді про війну, правдиві пригоди з життя. Тут він знаходить спокій.

Марина винаймає квартиру, перевозить туди речі й вирішує трішки пожити для себе. Робить безглузді покупки в інтернеті.

Лунає телефонний дзвінок. Марина бачить на екрані невизначений номер з України й бере слухавку. Телефонує п'яний Петро.

Петро: Марино! Алло! Чого мовчиш? Усю душу мені вимотала! Хто це там картоплю в матері копав? Швидко ти мене забула. Мовчиш? Та що ти із себе вдаєш, селючко бідна, нещасна?

Марина: Петре, я і справді хочу, щоб ти був щасливий.

Петро: Повертайся, тоді я буду щасливий. Що ти зі мною зробила? Забути тебе не можу.

Марина: Мабуть, причарувала.

Петро: Що з тобою сталося? Ти там хоч по руках не пішла?

Марина шокована тим, що верзе Петро від люті, і не хоче продовжувати розмову. Кладе слухавку. Дівчина розуміє: Петро не знає про спадщину, але впевнена, що з ним не буде. Іде до ванної кімнати, стоїть під душем розгублена.

Марина (міркує): Не думала, що з грошима життя не стає легшим. Навіщо вони мені? Що далі?

Згадує, як бабця вчила молитися.

Голос бабусі: Хоч би де ви були, моліться, діточки. Отак, своїми словами: "Господи, допоможи..." І він вас почує.

Дівчина запалює свічку. Молиться. Раптом телефонує Сальваторе.

Марина: Сальваторе, куди ви пропали? Ви, як мій янгол, завжди з'являєтеся вчасно. Зачекайте, зараз візьму олівець, запишу вашу адресу.

Їде в будинок для літніх людей до Сальваторе. Чоловік радіє появі дівчини. Сидять на лавці, розмовляють.

Сальваторе: Якби я міг повернути час, то все зробив би заради коханої.

Марина повертається на квартиру, телефонує мамі. Євдокія засмучена.

Євдокія: Доню, як ти там? Коли вже додому? Я такі погані сни бачу. Ти знаєш, кредит закрили і слава Богу! Не шли більше грошей, бо Анжелка нам і третє народить. Знову рветься до Льоньки. Юрко вчитися покинув. Приїдеш, нікуди тебе більше не відпущу, а вони нехай як хочуть.

Марина: Як покинув? Я ж гроші на навчання пересилаю.

Євдокія: Останнього разу я вже їм грошей не дала, відклала їх тобі на весілля.

Марина: Мамо, ти знову починаєш?

Євдокія: Ну добре, доню, піду, бо мала плаче.

Марина кладе слухавку. Сідає на диван, вмикає телевізор. Там іде передача про покинутих тварин і притулок для собак. На екрані напис: "Допоможіть". Собачка Джесіка підбігає до екрана й дивиться на песика в телевізорі.

Марина (до Джесіки): А ти молодець! Натякаєш, щоб твої гроші ми віддали притулкові для тварин?

З півночі Італії Марині телефонує подруга Валентина.

Валентина: Привіт, дівчино! Чим займаєшся? Скучила за тобою, за твоєю усмішкою!

Марина: Валю, я така рада, що ти зателефонувала! Ми з дівчатами на Різдво тебе згадували. Так далеко від нас заїхала.

Валентина: Як ти? Усе усміхаєшся?

Марина: Та де там! Зі мною, як у фільмі "Багаті теж плачуть", стільки всього сталося. Я ж спадщину отримала.

Валентина: Чула. Галя розповідала. Вітаю!

Марина (усміхається): Дякую! Не сумніваюся, що Галина вже розказала. Щось мені ці гроші геть щастя не приносять. Тільки-но дивилася передачу, у якій показували притулок для тварин, а нещодавно біля супермаркета мені ткнули візитку з іншого притулку. Хто знає, може, це знак зверху, що треба їм допомогти? (Дивиться на візитку.) Тут і рахунок є.

Валентина: Ти що, дівко, зовсім із глузду з'їхала? Не знаєш, куди багатство подіти? Давай мені! А якщо серйозно, то це, звичайно, твої справи, але я чула, що всі благочинні фонди створені для відмивання грошей. Ними мафія керує, мені мій Феліче розповідав.

Марина усміхається.

Валентина: Чому ти смієшся? От дурненька!

Марина (читає напис на візитці): Благодійний фонд допомоги безпритульним тваринам "Бінго".

Валентина: О, здається, саме про "Бінго" він мені й говорив. Згадала! Казав, що синьйор Бінго — головний мафіозі Неаполя. Спочатку він контролював гральний бізнес, а потім до притулків підібрався. Краще будинкові для літніх людей перерахувала б. Галина так раділа за тебе, що аж плакала...

Марина: То мафіозі, а це притулок, Валюню! Галя зрозуміє, чому для тварин... Бувай! (Кладе слухавку й каже сама до себе.) Будинкові для літніх людей — також гарна ідея!

Дівчина бере газети і шукає там інформацію про будинок для літніх людей, знаходить такий під назвою "Соле".

Марина: Ось вам і для літніх людей. Ще й назва така гарна — "Соле". (Відриває від газети шматочок з рекламою, гладить собаку й каже до неї.) Лише ти мене розумієш. Вчинимо так: це гроші твої, Джесіко, тому відправимо їх знедоленим собачкам. Ти в нас і так, наче принцеса, живеш.

Марина бере візитку й перераховує гроші з банківського рахунку у фонд "Бінго", потім замовляє собі піцу.

Мафіозі Бінго сидить у своєму кабінеті й розмовляє з кимось по телефону.

Бінго: Так. Уже знаю, щойно перерахувала в наш фонд, але лише частину. Звичайно, ми не можемо чекати, доки вона розтратить решту грошей. Доведеться брати її негайно. Робіть усе обережно, у неї занадто сильний покровитель. (Кладе слухавку.)

Марині телефонують.

Марина: Алло! Чому не можете доставити піцу? Зараз я прийду і сама заберу. Добре, що хоч розташовані поряд.

Ігор автівкою їде до Неаполя. На задньому сидінні лежать квіти. Навігатор каже, що треба повернути наліво.

Ігор: Знову наліво? Щоб я ще колись орендував у Неаполі автомобіль! Ото вже бляшанка! Сьомий раз це місце минаю, а воно мені все наліво й наліво!

Марина виходить зі свого будинку. Біля під'їзду стоїть фургон із написом: "Доставка піци".

Кур'єр (із фургона): Перепрошую, це ви замовляли піцу?

Марина (здивовано): Так.

Кур'єр (біжить, відчиняє задні двері автівки, щоб начебто видати піцу): Ідіть, отримуйте. Вибачте, такі затори на дорогах!

Марина (підходить): Які затори? Мені сказали, що ваш кур'єр захворів.

Кур'єр: Так і є...

Раптом із фургона вискакують двоє підозрілих чоловіків і затягують туди дівчину. Заклеюють їй рота, їдуть у невідомому напрямку.

До будинку Марини під'їжджає Ігор. Доки він чухає потилицю і розмірковує, які кнопки натиснути на домофоні, з під'їзду виходить дідусь із собакою.

Ігор (розгубився, бо розуміє, що треба говорити італійською): Е... Сорі! [1] Марина... Марина...

Дідусь (думає, що Ігор шукає море): Маре? [2] (Показує рукою в бік моря.) Ді ла [3].

Ігор: Та не "маре", а Марина! Дякую. Сорі.

З того самого під'їзду виходить бабуся.

Ігор: О! Бабусі завжди все знають. Синьйоро, сорі.

Бабуся: Соно синьйорина [4].

Ігор (собі під носа): Вибачте. Звідки мені знати, що ви незаміжня?

Ігор: Сорі, синьйорино! Марина...

Бабуся: Марина? Ал терцо п'яно [5]. (Показує на вікно третього поверху.)

Кур'єр показує бабці папірець із номером квартири.

Бабуся: Це та сама Марина з третього поверху.

Хлопці кланяються бабусі й піднімаються на третій поверх. Із квартири чути звуки увімкненого телевізора, але двері ніхто не відчиняє. Кур'єр іде. Ігор із букетом сідає на сходи.

Ігор: Та що ж це таке? Я все одно тебе знайду!

Марину привозять до старої напів зруйнованої будівлі десь у промисловій зоні. Вона налякана. Один із чоловіків наказує віддати йому мобільний. Цієї миті телефонує Ігор, дівчина дивиться на екран. Італієць вихоплює в Марини телефон і вимикає його.

Тим часом справжній кур'єр повертається до піцерії і розповідає господареві, що замовлення не віддав, бо за вказаною адресою йому не відчинили. Шеф піцерії телефонує Джіорджо й повідомляє йому, що Марина зникла. Також розповідає, що кур'єр бачив підозрілого хлопця-іноземця, який залишився сидіти біля дверей дівчини. Джіорджо гнівно б'є кулаком по столу.

Джіорджо: Прогледіли дівчину!

Джіорджо наказує схопити іноземця, якого бачив справжній кур'єр. Коли Ігор виходить надвір, щоб поглянути на вікна

Марининої квартири, його хапають під руки, садять в автомобіль і везуть до Джіорджо.



Лео та Нік (чоловіки, які викрали Марину) залишають дівчину в зачиненій кімнаті й телефонують Бінго.

Лео: Синьйоре Бінго, ми на місці, чекаємо подальших вказівок.

Бінго: Бовдуре, скільки разів тобі повторювати — не називай моє ім'я! Усі вказівки завтра. Вона переночує і буде більш говірка.

Лео: Зрозумів. До завтра. (Кладе слухавку і звертається до Ніка.) Слухай, ну все нормально. Бос сказав чекати до ранку. Тепер можемо розважитися з дівчинкою. Ніч довга...

Нік: Добре. Класна ідея! Дівка і справді гарна, але давай спочатку розігріємося, чогось вип'ємо.

Нік відкриває бар, там багато випивки. У Лео розбігаються очі, він бере дві пляшки бренді. Сідають, п'ють.

Марина підслуховує їхню розмову і налякана плаче. Вона бачить залишений у замку ключ і зачиняється в кімнаті, потім намагається відчинити вікно, щоб утекти. Заважає решітка.

Ігоря привозять у маєток Джіорджо, заводять усередину, розв'язують очі. Джіорджо пропонує хлопцеві сісти, вказуючи на диван.

Ігор: Ви розмовляєте українською?!

Джіорджо: Так, трішки. Я фотограф. Колись працював із моделлю-українкою. (Усміхається.) Ваші жінки дуже гарні.

Ігор (оглядається навколо): Непогано живете як для фотографа! А жінки наші справді найкращі.

Джіорджо (простягає Ігореві келих): То вип'ємо за жінок?

Ігор: Я хотів би спочатку дізнатися, чому я тут.

Джіорджо: А я хочу знати, що ти робив біля будинку Марини.

Тим часом Лео добряче напивається і починає рватися в кімнату до Марини.

Нік: Слухай, Лео, зупинися! Навіщо вона тобі здалася? Худе, мале...

14 15 16 17 18 19 20

Інші твори цього автора: