Одна хвилина й ціла долішна частина судна, де містилася найдорогоцінніша його частина, галя машин, лежала розторощена на кремяному гребені гори, а ми, гейби чудом врятовані, з неушкодженим верхняком судна осіли на скелі. Після програми, експльодували сигнальні ракети, що находилися на горішному каптурі на вершку судна і якщо ви ті вибухи запримітили, то могли мати вражіння, що все відбулося в порядку. Може й дивувалися чого це ми не даємо ніякої вістки про себе такий час. А ми сиділи, як ті птахи, що їх викинено з гнізда, а вони ще літати не вміють, сиділи у глухій розпуці, прибиті тією нежданою катастрофою….
Тут всьому край.
На ніщо не здалася наша посвята, коли ціла Марсова поверхня така, як ця, що гак гостинно привитала нас, а в нас немає можности повороту.
Прийшла ніч і вкрила своєю теміню нашу домівку і все довкола неї. Коли ще й була в нас яка іскорка надії на що, не скажу, так і та просякала в цю темінь одчайну, глупу, безконечну…
Тієї першої ночі на Марсі не забудемо ніколи!
Мертвецька тишина царювала довкола нас, ніщо не зраджувало ні манісенького прояву якогось життя.
Подорожник Геріксон розказував, що йому вже нераз доводилося проводити довгі місяці серед підбігунової пустелі – та все ж таки там було "недалеко" від своїх. А тут…
Якесь отупіння, повне цілковитої резиґнації із усіх наших намагань та намірів огорнуло наші душі – й в ньому просиділи ми напівкуняючи цілу ніч, дожидаючи ранку.
Коли заснули ми не знаю, досить, що як Ґрегем перший розкрив очі й став нас будити сонце було вже геть високо над обрієм.
А довкола як вчора тільки скелі і скелі, й лише гень у далині по долинках сіріли темні смужки. Мабуть ліс чи що. Треба було вийти із нашого судна, якого горішня частина чудом якось держалася купи й розглянутись де ми. Поснідавши, вдягли ми наші скафандри й забравши усе, що треба, на дорогу, почали виходити. Повільно відчинив Геріксон двері, що виходили на вні судна і вийшов перший. Відійшов кілька кроків піднімаючи при тому високо ноги – все ще в нас вагоніла думка про тяготіння, меншу масу Марса, взаїмне відношення тіл на ньому і т.і. незрушимі научні правди – підносючи то одну то другу руку в гору й пристанув. На Марсі ходилося як і на землі, без ніякої очевидної зміни. Другий вийшов з судна Ґрегем і тут з ним скоїлася пригода. Хотів він плигнути з судна та розмахавшись зачепив шоломом свого скафандра о вистаючу біля дверей крату так, що шолом отворився й злетів на долину, а він з відкритою головою скочив на скелю.
Ми оба з Геріксоном задеревіли.
– Тут йому смерть – думалося! Із-за ріжниці у складі й тисненню воздуха його легені не видержать й тріснуть. Та минула хвилина, одна, друга, а Ґрегем сам збентежений стояв й обзирався то на нас то на себе. Так і видко було, що він дожидався "чогось", а те "щось" не приходило.
Нараз зайшовся голосним сміхом, що аж луна пішла по скелях й замахав до нас руками, щоб ми скинули шоломи.
Не сталося нічого. Ще раз пересвідчилися ми, що з нашими незрушимими законами не все в порядку, але на цей раз вийшло воно у нашу користь.
– Скидайте скафандри – кликнув він, як ми відкинули шоломи й вдихували холодний, гірський воздух.
Я вийшов з судна остатній.
Малося вражіння, що ми десь у верховині в скалистих горах, або над Юконом в Канадійській Швайцарії.
Ми скинули невигідні скафандри, ще раз причепурились й пустилися в наших спортових одягах у дорогу.
Спрямувалися на схід до найблизшої долини, що сутеніла в далині. З повними наплечниками й комплєтним спортсменським лаштунком можна було нас остаточно взяти за трьох завзятих альпіністів, що вибрались на прогульку, щоб осягнути якийсь змаговий рекорд.
Йшли ми так з годину, все направляючись за сонцем на схід, де скелі знижувались й входили у долину, бо поза нами знімалися верхи все висше й висше, переходючи у високий гірський хребет. День був ясний та холодний, як звичайно буває в горах. Перед нами сутеніла долина, вкрита, як нам здавалося, лісом, бо темна її краска гостро відбивалася від білих скель, що замикали її з двох сторін.
Недоходючи до неї, Ґрегем, що йшов попереду, пристанув. Виняв біноклі й почав вдивлятися у цю сіру смужку, що видніла перед нами. Довгу хвилину вдивлявся мовчки, а потім, подаючи Геріксонові біноклі, сказав:
– Гляньте, Оляфе, це цікавий ліс. Цілий блакитний!
– Дійсно, якась блакить вкриває цілу долину – відповів Геріксон. – То щож, ходімо дальше, недалеко. Зараз побачимо своїми очами, що це воно таке.
І ми пішли дальше. Минуло знов з якої півгодини, як ми спинилися на краю долини при вході у неї. Балакаючи по дорозі, ми й не стямилися, що вже так близько неї підійшли.
Та дальше ступати ми не зважились. Ціла долина вкрита була гейби лісом високими корчами розцвилих блакитних орхідей. Якісь непропорціонально великанські були ті квітки, з широкими, крилатими пелюстками, а там, де вони сходяться у чашочку, а де звичайно у квітки видко жмуток пиляків, видко було око….
Живе, велике людське око, що дивилося таким пронизуючим, несамовитим поглядом….
Я не боягуз і мої приятелі дали доволі доказів, що сміливо йдуть на стрічу небезпекам. Та у тій хвилині якийсь несамовитий жах огорнув нас, серця забилися у трівозі, як ніколи ще в житті.
Ґрегем й не думаючи мабуть, засунув руку у кишеню й витягнув револьвер.
Мені, що находився за ним, на мент стало смішно.
– З квітками буде стрілятися! – майнуло в моїх думках, та моє серце стискав жах, а останки мого волося їжилися на голові.
Зпоза мене висунувся Геріксон й кликнувши:
– Пождіть, я подивлюся, що воно таке – побіг в сторону, де росла найблизша орхідея.
Немов на даний знак, тисячі очей впялилися у Геріксона гейби бажали спинити нахабного влізливця. Якась скажена лють пробивалася у тих поглядах й дика ненависть, як це буває у подразненої пантери, коли кидається на добичу… І в томуж моменті із цілої долини роздався якийсь шум й шепіт, щось мов сичіння тисячів гадюк, коли наступити на їхнє гніздо.
Орхідеї відзивалися….
Не знаю, як це сталося та ми побачили, як Геріксон завернув і почав утікати. Дужими кроками гнав у сторону входу у долину з револьвером в руці, піднесеній у гору. На момент один пристанув, обернувся і почав стріляти, ціляючи навмання в гущавину, де росло найбільше орхідей.
Як довго це трівало й кілько разів він вистрілив – не знаю. Тямлю тільки, що відгомін вистрілів гомонів ще довго у горах, а в моїх ухах дзвеніли Геріксонові слова:
– Скоріше звідси!..
Я втікав, а зі мною Ґрегем, маючи перед собою тільки мигаючий сілюет Геріксона, а за нами сичіння орхідей!..
Тут проф. Карачевський спинився у свойому читанні і вдоволеним зором глянув в сторону, де сидів Артименко. Так і читалося в тому погляді слова:
– Бачиш, не такі смільчаки, а втікали, що аж курилося за ними!
І кивнувши головою поправив пенсне й читав дальше.
Рання заграва продиралась поміж сутінок. Першою думкою в мене було, що котрийсь з моїх приятелів встав раніше й не закрив шатра, виходючи. Та ні! Ґрегем й Геріксон спали міцно біля мене, загорнувшися добре у спальні мішки.
Нараз якась тінь закрила вхід у шатро. З мого місця добачив я якусь постать на весь її ріст, що станула перед шатром, а біля неї другу.
Не ворухаючись, став я роздивляти ці постаті, на скільки це було можливе серед раннього сутінка й мого лежачого положення і запримітив, що своїми смаглявими лицями й одягом скидались вони на Індіян із індіянського резервату в Арізоні, яких я, будучи там нещодавно, бачив. Вищий із них мав через плече закинене ранчо й широкого бриля на голові, другий загорнений в якусь драну опанчу підперезану ремінним чересом. Оба підзорливо зазирали у шатро то згинаючись, щоб краще заглянути, то відступаючи на бік, щоб окинути зором ціле шатро.
Я торкнув Ґрегема і той збудився.
– Тс! Гості! – пошепки сказав я до нього.
Ґрегем підвів дещо голову почав і собі придивлятись. За хвилину й Геріксон пробудився із словами:
– Ух! Як холодно! Яка мара розкрила шатро?
Та вмить побачив, що на дворі є хтось і замовк.
Наші гості почувши мабуть рух у шатрі відступили, здається від нього, бо вхід став знов ясніший й у ньому не видко було нікого.
– Це гаразд, – сказав Ґрегем, – коли вони нас бояться, значить ми можемо, їх не лякатися. Вставаймо!
І з тими словами виліз, із свого спального мішка й почав одягатися. Ми теж пішли за його приміром й незабаром були готові із нашою туалєтою. Перший вийшов із шатра Ґрегем – ми за ним.
Кілька кроків від шатра стояло двох, щось якби, як на перший погляд здавалося, чабанів, а біля них паслося у траві два гейби буйволи чи подібні до них сотворіння. Із своїми смагляво-червоними лицями наші незнайомі дійсно скидалися на Індіян і я заплющивши очі мав вражіння, що все досі був сон а я дійсно у індіанській прерії у Арізоні…
Видко було, що вони нас лякалися, бо з острахом споглядали на нас поступаючись боязко назад за своїх буйволів.
Ґрегем зробив, яке міг найпривітніше лице й замахав рукою на знак, щоби не лякалися. При тім забалакав найчистішою говіркою американських ковбоїв, та це мало помогло.
Наші незнайомі видимо трусилися зі страху й не проявляли охоти підступити близше. Тоді Геріксон, який цілий час видимо думав про щось, почав шукати по кишенях і по хвилині витягнув малу люльочку, наложив в неї тютюну й закурив пускаючи, проти себе пусті димові колісцята. Пакнувши кілька разів витягнув люльку з рота й простягнув її до незнайомих. Мабуть нагадав собі читані в молодечих літах індіянські історії й "люльку мира"… й хотів, спробувати і цього експерименту. Та і це не помогло.
Вкінці всі ми почали давати руками знаки, що ми прийшли з гір, що мабуть ще більшим острахом пройняло наших чабанів, бо заговорили живо між собою, якоюсь звучною мовою. Повторялося в ній часто слово фа, яке вимовляючи з острахом споглядали на верховину, з якої саме ми прийшли.
Минуло доволі часу заки ми заспокоїли їх то мовою то знаками, даючи їм до зрозуміння, що ми хочемо дальше на схід, щоб вони провели нас до якої оселі.
Недовірчиво оглядали нас ці наші чабани все ще не осмілюючись підступити близше. Щойно як Ґрегем витягнув пляшку з коняком, налив нам і ми випили а відтак наливши чарки простягнув до них, один з них, цей висший, відважився підступити близше цікаво приглядаючись чарці.
– Пий, бра! – крикнув Ґрегем сміючись – Це французький коняк першої марки, ледви чи тут дістанеш такого!
Видко було, що таки покуса взяла верх над його ваганням, бо простягнув руку, взяв чарку з руки Ґрегема і випив.
Видко, що смакувало йому, бо випивши засміявся показуючи білі зуби на весь рот й щось весело забалакав до свого товариша, мабуть прихвалював йому напиток.