Людина без серця

— Ти пам'ятаєш, де живуть Бервальди? Там зустрінешся з посланцем… — Вона на мить запну­лась. Чи варто говорити йому все? — Побачиш молодого чо­ловіка по імені Краузе і розповіси йому все, що я тобі допіру казала. Ти чуєш мене, Арнольде?

— Чую, мамо, — якось байдуже відповів син. Його думки блукали далеко-далеко… Сильний голос невпинно звучав у його вухах: "Ти підеш за мною великим шляхом безсмертя й слави…"

Той голос позбавляв Арнольда сил, навівав на нього якийсь казковий сон. І тому він механічно, мов неживий, відповів матері:

— Піду.

— Ти пам'ятаєш адресу Бервальдів?

— Пам'ятаю.

— Ну то йди, сину.

— Іду, мамо.

На вулицях вже було повнісінько люду. Тривожні чутки носилися по місту. З вуст у вуста передавались подробиці трагедії на Голубому Беркуті і вбивства поліцейських на ву­лиці Бохум.

Газети вийшли з величезними заголовками на перших сторінках.

"Трагедія Голубого Беркута — справа рук червоних.

Врятовано тридцять дев'ять осіб. Серед них Евеліна Стар, Карл Брайнгвайнер, Ганс Мюллер…"

Арнольд не поспішав. З почуттям виконаного обов'язку він повертався до свого володаря. В голові його вирували думки. Очевидно, його володар має справу з духами, він сам могутній, як дух. Нехай іде до Тода, нехай не боїться "Золо­того ангела". Я так і скажу йому: "Вони хочуть зробити вас великою людиною. Вони знають, де перебуває Берн".

Ось і вулиця Бохум. Знайомий дім на розі. Потік пішоходів, поліцейські на перехресті. Може, нічого не трапилося?.. Може, страшна смерть його товаришів — тільки дикий, божевільний сон? Ні, він все добре пам'ятає. Він мав зробити останній крок в своєму житті, смерть вже дивилася на нього чорною пащею роз­критого вікна… Потім владний окрик Стара, його різкий наказ: "Ти будеш жити!" І ось він зараз поспішає до нього.

Арнольд зайшов у під'їзд і швидко піднявся на п'ятий поверх. Наблизився до знайомих дверей. Ось дзвінок, ма­ленька табличка.

— Стійте! Вам куди?

Арнольд помітив двох поліцейських. Вони стояли на верхній площадці, тримаючи в руках автоматичні пістолети. По тому, як вони, зігнуті, зіщулені, визирали крізь поруччя, можна було зрозуміти їхній стан. Кожної хвилини вони чека­ли чогось страшного, якоїсь неймовірної витівки "залізного диявола".

— Курт? Носке? — Арнольд не міг приховати свого подиву.

Знайомі поліцейські теж полегшено зітхнули. Один з них, товстий, вайлуватий, хитрувато посміхнувся.

— Кажуть, що ти втік від "залізного диявола"?

— Я не тікав від нього…

— Ого! — вражено вигукнув другий поліцай. — Може, ти породичався з ним і він звів тебе з нечистим?

— Та ні, "залізний диявол" викинув його з вікна, але Арнольдові вдалося зачепитися за електричний дріт, — силу­вано пожартував його напарник.

Арнольд насупився.

— Я просто втік. А його що, впіймали?

— Еге, впіймаєш! — сказав вайлуватий. — Він зачарова­ний самим нечистим. Кажуть, що він прибув з Індії, де багато років знався з чорнокнижниками. Плещуть, що у нього під волоссям є навіть маленькі ріжки. — Поліцай весело підморг­нув своєму товаришеві.

— Перестань патякати! — різко обірвав його Арнольд. — Де Петер Стар? Він приходив до себе додому?

— Ти нас питаєш? — Товстун журно похитав головою. — Коли б ми знали, то, може, не стовбичили б в цьому проклято­му під'їзді. Мабуть, утік чорним ходом. Запропастився, наче у воду впав. Скрізь виставлено пости. Скажемо тобі по секрету: в нас газові кулі. Вони тільки отруюють. Коли він втратить свідомість, ми повинні зв'язати його і відпровадити в тюряжку. Ми будемо стріляти навіть тоді, коли побачимо його за двісті метрів. Він не встигне й слова сказати. Тепер йому кінець…

Арнольд, опустивши голову, поволі спускався сходами. "Добре, що я у формі, — подумав він. — Вони й досі вва­жають мене за свого. Не знають, що я служу великому володарю".

Через десять хвилин юнак був біля лікарні на вулиці Штерна. Двоповерховий, сірого кольору особняк ховався в гущавині дерев.

Ще здалеку Арнольд побачив велетенський натовп. Сотні людей юрмилися біля ґратчастих воріт клініки. Кілька полі­цаїв стояли за ґратами.

— Негайно покличте головного лікаря, — гукав до полі­цаїв високий чоловік, розмахуючи над головою капелюхом. Його очі видавали відчай і злість. — Довго вони будуть при­ховувати від нас правду?

До Арнольда кинулось одразу кілька чоловік. Напевно, присутні вирішили, що він охоронець.

Чоловік з капелюхом у руці схопив його за лікоть.

— Та майте ж совість, молодий чоловіче! — вигукнув він істеричним голосом. — Підіть, передайте їм, що ми будемо скаржитись, напишемо самому міністру… Це ж неподобство! Мій син офіцер… загинув на Голубому Беркуті. Я хочу зна­ти… може, він тут… поранений. Нехай вивісять списки!

— Так, так! — підхопило кілька голосів. — Нехай вивісять списки!

Арнольд похмуро обвів усіх холодним, байдужим по­глядом. Нічого не відповівши, проштовхався до ґратчастих воріт.

Услід йому залунали гнівні вигуки:

— Негідник! Вони всі такі! Без серця й душі!

Схвильований натовп почав натискувати на Арнольда. Задні сипали прокльонами, гнівно погрожували кулаками.

— Скажіть, де наші діти?

— Я втратила брата!..

Арнольд припав обличчям до залізної брами.

— Гей, хлопці, підійдіть сюди! — покликав він поліцаїв, які з байдужим виглядом стояли трохи оддалік на посиланій гравієм доріжці.

— Чого тобі? — Один з них перевальцем, тримаючи в руках автоматичний карабін, підійшов до брами.

— Я із загону капітана Штурвальда, — неголосно промо­вив Арнольд. — Відчини мені.

Поліцай перелякано вирячив на нього очі. Його рука ми­моволі лягла на затвор.

— Але ж ви… ви всі загинули?

Він дивився на Арнольда, немов на привида.

— Ні, я врятувався, відкрий, — вже трохи дратуючись, сказав Арнольд.

Поліцай впустив його. До них одразу підійшли ще два охоронці. Почались розпитування, залунали здивовані недо­вірливі вигуки. Арнольд відповідав коротко, похмуро.

— Де ж цей Петер Стар? — спитав він, коли охоронці трохи вгамували свою цікавість.

— Петер Стар від нас не втече, — змовницьки підморгнув високий, веснянкуватий поліцай. — Тут ми йому добре гніздеч­ко вимостили.

— Де ж він? — Арнольд, весь напружившись, дивився лихоманковими очима на охоронця.

— Зачекай, буде тут, — хвалькувато промовив другий поліцейський, бавлячись своїм карабіном. — Ось бачиш? Три газових кулі — і він без пам'яті. Не знаю тільки, для чого з ним церемоняться? Пристрілити з броньовика та й годі.

"Ворог Петера Стара — мій ворог, — промайнуло в голові Арнольда. — Я мушу знищити їх і попередити володаря про небезпеку". А мати? Що вона говорила йому? Карабіни і газові кулі…

Він вихопив свій пістолет і, перше, ніж поліцаї встигли опам'ятатися, загнав три кулі в груди веснянкуватого. Ще один постріл, і другий поліцай, болісно зойкнувши, схопився за живіт і впав на землю.

Далі події відбувалися з блискавичною швидкістю. Важ­ким ударом ноги Арнольд звалив на землю третього охоронця і кинувся до приміщення клініки. Одним стрибком подолав східці і вскочив у вестибюль. Йому перегородили шлях п'ять чи шість поліцаїв. Арнольд шаснув у гардеробну, двері до якої були відчинені. Сховавшись за невисокий дерев'яний бар'єр, він почав відстрілюватися.

Кулі з тонким дзижчанням цьвохкали над головою юнака. Сухий тиньк падав на підлогу. Брязнула велика люстра, сип­нувши щедрим дощем скалок. Постріли лунали гулко, розко­тисто, немов під високим склепінням клініки рвалися фанати.

— Божевільний! — Кричали поліцаї з вестибюля. Їх набра­лося там уже більше десятка. — Тобі все одно кінець. Здавайся!

Але Арнольд продовжував мовчки відстрілюватися. З хо­лодною розважливістю, посилаючи кулю за кулею, він осмислю­вав ситуацію: "Я даремно убив отих двох на вулиці. Даремно видав себе, навіть не дізнавшись, де мій володар. Але тепер відступати пізно. Треба триматись до кінця. Коли приїде во­лодар, він почує стрілянину і збагне, що тут коїться щось недобре. Тільки від нього я можу сподіватися порятунку. Тільки від нього".

— Вилазь, дурню! — кричали йому поліцейські. — Все одно тобі кінець.

— Не підходьте! У мене є ядерні гранати! — затято відповів Арнольд.

"А може, володар уже сидить десь в цьому домі, — вихо­ром пронеслось у голові юнака. — Може, вони схопили його? Може, його десь заманюють у пастку?"

Тоді він приклав долоні рупором до рота і щосили закри­чав у відкриті двері:

— Володарю мій! Володарю!

У відповідь вибухнув гучний регіт поліцаїв.

— Ви чуєте, він збожеволів!

— Арнольде, не дурій!

Але хлопець продовжував викрикувати:

— Володарю мій, великий, всемогутній володарю! Слу­хай мене!

Високе склепіння вестибюля відгукувалося громовою луною.

— Не гай часу, володарю! Герман Тод знає таємницю Берна!

— Божевільний, кому ти кричиш? — потішалися над ним поліцейські.

— Тут немає ніякого володаря.

— Кидай зброю! Ще можеш врятувати собі життя.

Смертна туга охопила душу юнака. В голові раптом чітко й виразно промайнула думка, що прийшов кінець. Ніхто вже не допоможе йому, ніякого володаря немає близько. Він дійсно збожеволів, вчинивши справу, за яку його буде покарано смер­тю. Байдуже: здаватися чи не здаватися. Все одно — смерть. Кінець всьому. Ще хвилина, друга, ще можна востаннє поди­витися на небо, на сонце…

Раптом знадвору донісся гучний голос:

— Зняти облогу будинку!

Гомін, бадьорі крики, гупання багатьох ніг. Широко роз­чинилися масивні двері, і до вестибюля ввійшов у супроводі кількох солдат офіцер імперської гвардії Германа Тода в блис­кучому парадному мундирі. Побачивши подзьобані кулями стіни і потрощені дзеркала, він здивовано подивився на по­ліцейських, які нерішуче стояли за колонами.

— Що трапилось? Поясніть!

Якийсь прудконогий сержант вихопився вперед і, боязко озираючись на гардеробну, де сидів Арнольд, став доповідати:

— Там божевільний… Прийшов сюди, щоб допомогти "заліз­ному дияволу". Зчинив стрілянину. Ви сховайтесь за колону, пане полковнику, чого доброго, ще й вас прошиє з свого пістолета.

Хвацький офіцерик, браво випнувши груди, повернувся до гардеробної:

— Припиніть стрілянину! — гукнув владним тоном. — Чуєте? Це, напевне, ви, Арнольд Рок? Петер Стар не потребує вашої допомоги.