Вона сама зачісувала дону Ізабелу, пестилася біля дона Ґабрієля. і при кожній нагоді цілувала їм руки.
Тільки дон Антоніо ніяк не піддавався чарам Анни-Марії. Був супроти неї підкреслено чемний, стриманий і... насмішливий. Величав її незмінно "дорогою тіточкою", чим дуже дражнив молодшу від себе на цілий рік Анну-Марію.
Можна сказати, що з приїздом баронівни фон Варт оживилося взагалі ціле місто. Спочатку дон Ґабрієль улаштував забаву у своєму домі для всіх значніших обивателів
Паранаґви, а в наступних днях кожна значніша родина робила забави у себе, і, поки черга обійшла всіх, минуло зо два тижні часу. Анна-Марія познайомилася з усіми сусідами, сусіди познайомилися з нею, а дехто з молодих кавалерів спробував був навіть щастя на завойовання сецря молодої баронівни. Тільки ж вона нікого не допускала близько до себе, уважаючи, що тут нема рівної їй партії, й знаходячи у кожного претендента якісь поважні недоліки.
Але не можуть забави й гулянки тривати вічно. Де Лара мав занадто багато клопотів і обов'язків, щоб дармувати дорогий час. Тож в скорому часі він припинив святкування, забрав з собою Антонія і вирушив з ним до копалень золота. З тим моментом дім замкнувся для відвідувачів, і в ньому запанувала сонна тиша.
А для Жануарії, помимо обіцянки дона Ґабрієля, що їй і далі буде добре, обставини змінилися зовсім. Правда, вона і далі носила ключі, завідувала коморами, рядила домашніми слугами, але тепер її становище було таке, як становище метиса Маврикія: він також мав ключі від дворових комор, рядив рабами, що працювали в полі й дворі, завідував стайнями і конюшнями, де був всесильним володарем. Але так, як і Маврикій, Жануарія тепер не сміла сісти до панського столу і перестала взагалі належати до панської родини. А роботи прибавилося вдвоє: вона услуговувала при їді нарівні з Барбарою і Саломеєю, бігала на кожний заклик Анни-Марії, яка мала сотні різних справ щодня, і позатим, як звичайно: кухня, комори, слуги...
Але сама вона їла тільки прихапцем і покрадьки, коли її ніхто не бачив, бо скоріше вмерла б з голоду, ніж би мала засісти до спільного столу домових рабів у кухні. Почувала себе відбитою від берега, самотньою і нещасною. Інші раби жили у своєму колі, веселилися і сумували спільно, життя господарів ішло окремим колом, лишень вона одна не мала пристановища. Рабині бокували від неї й не минали нагоди, щоб не вколоти її терпким словом, а дона Ізабела була така далека від неї, ніби їх ніщо-ніщо ніколи не лучило. Зрештою, були моменти, коли дона Ізабела на довший мент зупиняла свій погляд на змарнілій, засмученій похресниці, й тоді серце її стискалося від жалю. А Жануарія, піймавши цей погляд на собі, насторожувалася і завмирала, благаючи очима і кожною рисочкою свого обличчя ласки, співчуття, милосердя! І дона Ізабела розуміла її добре, інколи навіть робила якийсь рух, але зараз же перемагала себе і відверталася. За її плечима Жануарія кусала уста й стримувала ридання...
Що ж до Анни-Марії, то вона була панночка, як панночка: вимагала постійних послуг, любила покірність і компліменти, а остаточно звертала більшу увагу на свою рабиню лишень тоді, коли треба було видобути якісь відомості про звички й уподобання родичів, або позлословити про пара— наґванянських жителів. Щовечора, вернувшись з забави, Анна-Марія допізна затримувала Жануарію, розповідала їй усе, що бачила, пльоткувала і насміхалася, зовсім не переймаючись тим, що рабиня ледве трималася на ногах, а на другий день мусіла вставати зі сходом сонця.
І от забави скінчилися. Анна-Марія два дні відпочивала, пролежавши у своїх кімнатах, і майже з них не виходила. На третій день вона встала, обходила цілий дім і подвір'я, погуляла в садку, заглянула до сензалу, трохи пограла на клявесінах, а четвертого дня почала нудитися.
— Чи у вас тут завжди так сумно? — спитала дони Ізабели.
— А тобі сумно?
— Я була б останньою невдячницею, коли б посміла нарікати на сум у товаристві моєї дорогої сестри! — поспішила з запевненням Анна-Марія. — Але чи вам, доно Ізабело, моя шляхетна сестро, не сумно отак сидіти ціле своє життя?
— Я вже звикла, моя кохана, — сумно усміхнулася дона Ізабела. — Але, коли хочеш, підемо до панства Пенедів. Дон Жвон виїхав також, а сеньоріта Катаріна не покидає недужої матері. До речі, я б тобі радила заприязнитися з сеньорітою Катаріною — вона дуже мила і добре вихована панна. Збирайся, підемо...
Вернувшись по двох годинах з гостини, Анна-Марія просто впала на канапу і, простягнувши ноги, щоб Жануарія її роззула, заговорила таким голосом, ніби щойно скинула з плечей тяжкий мішок:
— Фу! Оце так нагостювалися! Та я там більше знудилася, як дома.
— Не сподобалася сеньйоріті сеньйоріта Катаріна? — спитала Жарі.
— Ну, вже мені твоя Катаріна! — відмахнулася Анна-Марія. — Погана, як сова, дурна, як пень, а поводиться, як дикунка. Гарну ж мені товаришку дона Ізабела підшукала, нема що сказати!
— Ти щось про мене кажеш? — спитала дона Ізабела, з'явившись на порозі.
— Та ні, — трохи змішалася Анна-Марія. — Я говорю про сеньйоріту Катаріну: чому вона така мовчазна й несмілива?
— Така вдача, — пояснила дона Ізабела. — Але вона дуже мила панна, побожна і доброго серця...
Другого дня сестри знову вибралися на візиту, потім знову і знову, але все ходили до тих родин, де чоловіки були відсутні, бо було б загальним згіршенням, коли б самотні жінки зважилися піти в гості до знайомих і там зустрінутися з мужчинами. Також і до дому де Лара часто приходили сусідки, але все самі, без чоловіків, чи братів. Прийде отак мама з донькою, або з двома доньками, посидять, поговорять на побожні теми, подивляться на вишивки, чи мережива, обміркують куховарські рецепти, вип'ють чаю і прощаються.
По якомусь часі Анна-Марія почала нарікати вголос:
— І що це за край?! Як тут можна витримати? Та я скоро здичію серед цієї глушини!
Вже більше не вважала невдячністю нарікати на нудьгу у товаристві сестри.
Дона Ізабела потішала її, як могла, пропонувала знову кудись піти до подруг, але Анна-Марія тільки сердилася, і в такі моменти ніжні блакитні жилки на її скронях набрякали й ставали фіалковими.
— Ах, нехай лишень моя дорога сестра нічого мені не згадує ні про яких подруг! Для баронівни фон Барт тут, як бачу, нема товариства. Просто аж дивно стає, коли подумаю, що всі дикунки, які не мають ні виховання, ні добрих звичок, походять зі шляхоцьких родів.
— Що ж робити, моя кохана? — сумно відповідала дона Ізабела. — Жіноцтво тут живе замкнуто, і ніхто навіть не посміє подумати про те, щоб вислати свою доньку на виховання до Европи.
— До Европи? Та тут либонь ні однієї такої нема, щоб побувала принаймі десь далі за вашою нужденною Паранаґвою.
Дону Ізабелу діткнуло таке зневажливе ставлення до оселі, яка була твором рук дона Ґабрієля і його гордістю, але вона стрималася і тільки сказала:
— Ні, чому ж? Є такі, що побували в Сантосі, Сан-Павло і Белень.
— Ох, також мені "великий світ"! — зіронізувала Анна-Марія. — Ніби в Сантосі, чи Белень, не те саме, що й тут...
— Та певно, що ні, хоч і не те саме, що в Мадриді, чи Толедо... Але ти, моя кохана, будь вибачливіша до місцевих панночок. Вже он і так сеньйоріта Катаріна, і Лусія і Жероніма ображені на тебе. Кажуть, що ти занадто горда й насмішлива.
— А хай собі там ображаються! Що мені до того?
— Не годиться так, сестричко. Вони ж наші сусіди й приятелі.
— Ну, сусідом може кожен бути, але що ви, моя дорога сестро, уважаєте їх за приятелів — то я дивуюся!
— А дон Ґабрієль не бажає мати кращих сусідів, — несподівано обізвалася Жарі, — і дуже шанує місцевих людей...
Це був попросту виклик, і Жарі зробила його навмисне. Анна-Марія перед нею ще одвертіше висловлювала свої антипатії до людей і міста, то ж хитра рабиня вирішила в цьому місці бити клина, щоб якось порушити ідилію між господарями і своєю суперницею.
Анна-Марія відразу схопилася з місця.
— Рабине! — крикнула гостро і якомога зневажливіше. — Знай своє місце і не мішайся до розмов, які тебе не стосуються! Раб є німий, поки його не спитають, і глухий, поки до нього не заговорять. Забирайся звідси геть!
— Чому ти так різко з нею поступила? — спитала дона Ізабела, коли Жануарія вийшла.
— А що ж — терпіти таку зухвалість?
— Ну, я не уважаю це за зухвалість, бо вона у нас досі не була трактована, як рабиня у повному того слова значенню. І, крім того, вона правду сказала: дон Ґабрієль дійсно високо цінить наших місцевих приятелів.
Жилки на скронях Анни-Марії загрозливо завібрували, і вона почервоніла:
— Прошу мені дарувати, доно Ізабело, моя шляхетна сестро, я не можу з вами зрівнятися, звичайно, коли мова йде про доброту серця, і тому не вважаю добрими людей лишень за те, що вони сусіди. Але у вас усі добрі, добра навіть і ця рабиня, хоч вона навмисне вам притакує, щоб зробити мені наперекір!
— Ні, ти помиляєшся, Анно-Маріє, — заперечила господиня, — вона шанує щиро все те, що й ми шануємо.
— Ах, так?! — скипіла дівчина. — Моя шляхетна сестра натякає на те, що навіть підла рабиня уміє вас більше шанувати, як я?! Дуже ж мені прикро, що я не заслужила собі бодай рівности з рабинею! Я не вмію підлизуватися, не вмію інтригувати, а тому, звичайно, я й не заслуговую на таку вашу ласку, яку має ця нікчемна дикунка!
— Анно-Маріє, що ти кажеш?! Заспокойся, дитино моя!
— Ні, ні, я не заспокоюся, поки не скажу всього! Я давно мала намір уже сказати, але терпіла, стиснувши зуби. О, я знаю! Я все вже давно помітила! Ця нахабна потвора, використовуючи ваші безмежно добрі серця, ваше довір'я, пролізла так далеко, що стала вашою справжньою донькою. Вона мала все те, що хотіла, але чого не повинна була і не мала права мати. Вона продавала вам фальшивий товар, а ви їй платили за нього щирим золотом... Але я вам можу доказати кожної хвилини свою справжню любов! Прошу дуже: я маю якісь копальні і якісь гроші — можете забрати їх! Дарую вам усе і нічого за це не хочу!
— Але ж, сестричко, — занепокоїлася дона Ізабела, — ніхто від тебе не вимагає ніяких доказів. Я і без них знаю...
— Ні, ні! — увійшла в екстазу Анна-Марія, не даючи собі нічого сказати. — Я вже вирішила! Як тільки приїде падриньо[9] — скажу йому, щоб відібрав у мене копальні! Я не хочу нічого! Я навіть прошу вас, щоб ви мене зненавиділи, а я тоді молитимусь до вашої ненависти, бо люблю вас справжньою любов'ю, а не такою, як ця рабиня!
Чи вірила панна у те, що говорила, чи ні, — справа інша, але плакала так щиро і так рясно, що дона Ізабела ледве-ледве її заспокоїла.
Після цієї розмови щось тривожне посіялося між усіми трьома жінками.