Йосип з гроша здачі

Мати нишком встала і почепила на вікно чорну хустку.

Крізь сон Йосип чув:

– Хитрющий Бородай, а таки ввірвалося йому.

7

Антін Таранчук почорнів од розпачливих думок. Жагуча надія стати справжнім газдою, як жорстока пропасниця, тіпала ним, зривала по досвітках з ліжка, виганяла на подвір'я. Прибивав якусь дошку, латав що-небудь.

Годував кабанця. Мав намір продати його і отягнутися на конячку. Не судилося. Кабанець чи то з'їв щось погане, чи поробив йому що хто – заслаб, не міг навіть молока пити, худнув. Покликали діда Архипа, зібрались сусіди. Виволокли його з хлівця. Лежав, не дригаючись.

– Ліпше б мені з ним здохнути, – говорив Антін.

– Отямся, дурний, – намагалась утішити його Ганна.

Але що та розрада!

Блукав, як тінь. У грудях серце ніби хто дьогтем вимазав. Незчувся, як опинився за ворітьми і подався до сільради.

За столом куняв виконавець.

– Трохим де?

– Дома, якщо з району приїхав.

Гримнув дверима, у сїнях наскочив на діда Архипа і мало не збив його з ніг.

– Чого тебе розносило? Трохима нема?

– Наче дома.

Стояли один навпроти одного.

– Вам чого до Трохима?

– Чого й тобі.

– Весна не за горами, – прохрипів Антін.

– Добре, що весна. Кості розпарю.

– У вас кінь. Можна радіти і паритися. А як мені?..

– Хіба я винний, що ти не розстарався, не купив. Теперечки всі рівні, як сірники, – лукаво примружився дід. – Ти ближче коло Трохима трешся. Чи скоро в колгосп поженуть?

– Коли б хутчій.

– Тобі можна. Тобі що? Кажуть гаття – береш гаття, потягнуть вістя – посунеш вістя, – дід подріботів із сільради.

Вітер нагнав хмари. Вони заховали за пазуху сонце і почали трусити колючий сніг. Антін простував до Трохима. Зірвалася хуга.

"Гу-у-у! Гу-у-у!", – затрубило над селом.

Антін обмів віником ноги – і в хату. Химка вдивлялася у вікно, за яким крутила заметіль.

– А Трохим де?

– В районі. Боюся, щоб не збився з дороги, не заблукав. Скоїлось таке проти ночі. Хома був. Посидь, Антоне. Кабанець пропав?

– Здох, – видавив Антін, сідаючи на лаву.

– Небіжчик тато приказували, якщо не везе кому, то й святий боже не поможе.

– Що не везе, то не везе, – дістав Антін люльку. – Ясний грім побив би його! За Польщі скнів, мучився і зараз не розжився. Хоча б отой колгосп, абощо.

Химка мовчала.

Антін говорив про колгосп, а сам трохи й побоювався його. Ходять же чутки, що там і своїх хат люди не мають, у кошарах живуть, з одного казана їдять. Можливо, то й неправда. Почекати Трохима, може, й про колгосп йому щось у районі скажуть.

Зайшов Хома. Сів, насупившись, біля печі.

Сумно. Запорошені вікна потіють, цідять росу. Немає нічого такого важкого, як чекання.

Та ось і Трохим.

Химка розпалила грубу. Прислухалась до чоловічих розмов.

– Будемо колгосп закладати, – поскрипував чобітьми її чоловік. Високий, широкоскулий, головою мало стелю не підпирає. Чуб скрутився і упав пасмом на лоб. Очі чорні, над ними вигнулись широкі, різко зламані брови.

– Коли? – вирвалося в Антона і Хоми.

– З завтрашнього дня. Скличемо сходку. Коваль, уповноважений, буде.

– Ти розізнав, що воно за колгосп? – гарячився Антін. – Чутки є…

– Брехня! – кинув Трохим. – Ми пошлемо делегацію за Ямпіль. Земля буде суспільною. А хата, корова, вівці, свині, садиба – все залишиться.

– Страхають, що все під мітлу, – знову Антін.

– Слухай, слухай їх: з торбою по світу пустять. У Залісцях тридцять дворів уже записалося. Ніхто з них нічого не здавав, окрім коней і реманенту.

– Чи не для приманки? – витягнув шию, як гусак, Антін.

– Гантоне, тобі про індики, а ти про кури дикі,– втрутився Хома.

– Ая, здичавієш.

Трохим не сердився. Вийняв з кишені книжечку і вичитав, що усуспільнюються земля, тягло та інвентар. Він читав з запалом, і Антонові здавалося, що Трохим обстоює щось своє.

Антін почухався. Посовався на лаві. Його запалі очі втупились у цяточку на сірій стіні.

– Вичитувати – то одно. Розкажи, бо так по-письменному второпати чи то добрати трудно. Приміром, розтолкуй, що означає суспільнити? Отець Анатолій пророчив, що жінок і дітей одберуть. Така котафонія піде, най йому всячина. Може, воно отим суспільнити і зветься. Відки маю знати?

Трохим став пояснювати наново. До того, як не був на сесії в районі, сам гаразд не уявляв, що таке колгосп.

– Як я затямив, Трохиме, – вимовив Антін, – мусимо одну землю до кагалу злучити.

– Дійшло, – зітхнув Хома.

– Коней же у тебе нема. Плуга, борін, словом, реманенту ніякого. В кого є, той здасть, – вів Трохим.

– Абись гуртом обробляли? – вихопилося в Антона.

– Отож.

– Корову і хату не чіпатимуть? Садиби чверть гектара. То воно не так зле, – скуб Антін вуси. – Що то ще на сходці скажуть?

По дорозі додому радився з Хомою, записуватися чи ні. Хома настоював, щоб вступати.

Замети горбатими хвильками спали під ногами. Хати натягнули до вікон білі шапки, смереки одяглися в білі жупани.

– На добраніч, Хомо! – завернув Антін на своє подвір'я.

В ньому боролися сумніви. Дід Архип і слухати не хоче про колгосп. Певно, коня збуватися шкода.

Сходка була людною. Виступав Трохим, говорив Коваль – про колгосп розповідали. Із селян ніхто не наважувався. Нарешті встав Бородай.

– Записуйте мене, – поклав на стіл заяву. – Коней і реманент віддаю громаді. Беріть і дуби, що на клуню готував.

Ганну Антін взяв навмисне на сходку, щоб і вона послухала про колгосп. Вдома знову говорили, записуватися їм чи почекати.

– Авжеж записуватися, – вихопився Йосип.

Батько схилився на кінець стола.

– Пиши заяву, – до Йосипа. – Слухай, і щоб ні словечка не пропустив.

Писали довго. Закреслювали, переробляли.

– Перечитай-но ще раз.

Йосип читав: "Заява Таранчука Антона Івановича. Прошу мене зі всім сімейством – Ганною і Йосипом, взяти до колгоспу. Здаю до гурту нарізаних мені п'ять десятин землі. Більше здати нічого не можу, бо не маю…"

– Ану, спочатку ще раз.

Хлопець прочитав.

– Не слухаєш, що кажу. Допиши: "жінкою Ганною і сином Йосипом".

– Допиши, – повторила мати.

Вставив два слова і встромив ручку в рот.

– "…бо не маю, – читав далі.– Корова до такого діла не підходить. То єдно, що у нас е, але ні плуга, ні коня. Коли корову не заберуть, будем у колгоспі".

– А про курей і півня? – Ганна до Антона.

– Не треба. Йосипе, підпиши за мене. Сам не розписуйся. Приміром, пиши так: яко я єсть неписьменний, заяву підписав ти. Отак. Без змін щоб було. Заяву не подам, поки мені дід Архип не перечитає.

– Дідуньо з Грицьком за Ямпіль поїхали.

– Ти все знаєш…

8

Вулицею, вузькими стежками тягнулися богомольці.

Ганна в стареньких калошах: чоботи в руках. Морозець зранку зціпив розкислу вулицю, і вона зморщилась, як старий вид.

– Хутчій, – тикала пальцями в Йосипову спину.

– І чого ви гоните?

– Абись слухняним ріс-виростав, сину.

Хлопець тягнув ногу за ногою. Весь вечір мати докоряла: "Рідко богу молишся. Відвернусь після обіду – живота не перехрестиш. Не годиться так! Підем до церкви, "святій Варварі свічу поставиш, божим угодникам помолишся, щоб спасли твою грішну душу". – "Не стану молитися. Що з тії церкви?" – обурювався хлопець. Мати в плач. Важко дивитись на материні сльози. Під саме горло підкочується якийсь клубок.

Бабинка.^[14] Ганна розв'язує мотуззя, щоб скинути "загнуздані" калоші й озутися в чоботи. Йосип чекає на неї.

– Купи свічечку, старості на тарілочку двадцять копійок кинь, поцілуй ікону, – шепче Ганна сину.

Потім розходяться. Він направо – до чоловіків, вона наліво – до жінок.

Хлопець пробирається під стіною до криласа. Ганна смиренно кланяється перед іконами.

З вівтаря чується голос отця Анатолія. Півчі озиваються, виводячи: "Славім тя, Христє боже наш".

Бродить по селу погана новина: закриватимуть церкву. Всі стали богомільними. Раніше церква пустувала. Зараз чи неділя, чи присвяток маленький – людей повнісінько.

Вигода отцеві Анатолію. Колись службу калатав аби скоріше, тепер не те.

Йосипові нелегко вистояти богослужіння.

Староста почав обходити з мисочкою, підставляючи кожному. Брязкають мідяки, а хто й на карбованець не скупиться. Йосип минув старосту.

Забамкав дзвін зрідка – служба закінчувалася. Староста передавав, що казання не буде. Царські врата замкнулися. Гасли свічки.

Перед вівтарем раптом виріс Бородай.

– Як братчикові,^[15] дозвольте сказати вам кілька слів, дорогі прихожани.

Шум втихав. З бокових дверей вівтаря висунув голову здивований отець Анатолій.

Люди зупинялися, завертали в церкву.

– П'ятнадцять літ і вісім місяців, – кашлянув Бородай, – я братчиком, але такого, як зараз у нас діється, не бачив. На минулому тижні трапилось двоє хрестин і одні мерлини. За хрестини нічого казати: не великий дохід дають вони для церкви, а от мерлини, шлюб – то вже інше діло. Значить, померла, царство їй небесне, стара бабуся.

– Клипачева себто?

– Вона, – Бородай витягнув з кишені кілька густо списаних аркушів паперу. – Стали ховати її. Найняли панікадило, заплатили за дзвони, за хоругви – всього триста карбованців. Часть із тих грошей, як здавен заведено, повинна йти в церковну касу, часть отцеві Анатолієві.

Бородай повернув голову до вівтаря. Піп без риз, у чорній рясі притулився до іконостасу, склавши на грудях руки.

– Отже, – вів далі Бородай, – дохід ділиться на дві часті. Так було, так і повинно бути. Без ремонту, нових ікон, хрестів – яка ж то церква? Що ж ми маємо у себе? От що, дорогі парафіяни. Спеціально сидів і підраховував – у церковній касі недостає десять тисяч з лишком грошей.

Жінки стали хреститися.

– Десять з лишком тисяч! – Бородай підніс вгору папірці.– Де воно ділось? Замість того, щоб класти часть доходу в церковну касу, наш отець Анатолій усі поклав собі в кишеню.