Чудасій

Розумієте? Іде! Я — вперед, а вона — за мною, я — вперед, а вона — за мною. Я відразу зрозумів, що це неспроста так сталося і постановив: тепер, або ніколи! Отже, ідемо, ідемо... Я, знаєте, так дипломатично не зменшую ходи, щоб вона не подумала, ніби я її хочу зачепи­ти. А вона також дипломатично не спішить, щоб я не по­думав, що вона за мною біжить... Ідемо... А на розі Пушкінської і Леніна — кіоск з газетами, знаєте? Ну, тут я і вирішив: підійшов до кіоска і переглядаю газети. Беру одну, другу і з-під газети хитро так, знаєте, визираю. Іде Ліда, іде! Мені, по правді, страшно стало і ніяково якось, але я впертий, знаєте: коли вже постановив собі що, то так і мусить бути. І стою, не вступаюся! І тоді... І тоді, ко­ли Ліда підійшла вже зовсім близько, я — трах! — і ку­пую "Вісті". Розумієте? Купую "Вісті"! А... А вона, знаєте, що? Вона також зупинилася коло кіоску і — трах! — купує "Правду". Розумієте ? "Правду"! Я — "Вісті", а вона "Правду". Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!..

— Ну, і далі? — спитав я нетерпеливо.

— Що "далі"? — здивувався Олекса. — Далі я звер­нув на Пушкінську, а вона пішла по Ленінській.

— І це все?

— А що ж ви ще хотіли? — розгубився мій гість.

Я стояв цілком збаранілий і дивився на мого прия­теля.

— Нічого не розумію! — сказав нарешті сердито. — І що з того всього?

Олекса з нетєрпеливости аж зайорзав на стільці.

— Ну, ну, ну... як вам пояснити?! — заговорив спіш­но. — Кажу ж вам ясно: я купив "Вісті", а вона у відповідь купила "Правду". Справа ясна, як Божий день!

— Хоч забийте — нічого не розумію! — повторив я. — Яка справа, в чому ясність?

— Приліпка з вас! — добродушно вилаявся Олекса. — Такої простої речі не можете зрозуміти! Кажу ж вам виразно: я купив "Вісті", розумієте? Отже, тим самим по­дав їй вістку, що я її люблю. А вона купила "Правду", себто, відповіла мені тим самим: "Правда, і я вас люб­лю".

Щоб не попасти в істерику, я мусів випити дві склян­ки холодної води підряд, а Олекса тим часом вдоволено потирав руки й хіхікав.

— А що? — питав переможно. — І дипломатично, і дотепно, і делікатно, правда?

— Ой, Олексо, — почав благати я, — майте мило­сердя наді мною і дайте мені святий спокій і з дівчатами і з вашою "дипломатією"! "Вісті", "Правда"... Ні, не можу! — і я почав наново реготати.

— Скажете, може, що я поступив нетактовно? — на­сторожився Олекса.

— Ні, ні, — запевнив я щиро, — ви поступили по— джентльменськи! І так дипломатично, так дипломатично, що дівчина напевне не помітила ваших "освідчин". І ска­жіть, ради Бога, як то можна до чогось такого додумати­ся?!

— Погано, хіба, придумано?

— Ідіть, ідіть! З вас такий дипломат, як і пріма-балерина з оперного театру...

— А ви на моєму місці що зробили б?

— Що я зробив би — можу вам сказати хіба увечері. Тепер не заваджайте мені, бо я маю багато роботи.

Олекса хотів ще щось доводити, але я не дав:

— Приходьте ввечері, кажу вам, тоді поговоримо. Дипломат! Чемберлен закоханий!

Посумнілий Олекса встав і мовчки вийшов з кабінету.

Але й увечері мені ні в чому не вдалося його переко­нати.

— Коли б вона відкинула мої освідчини... — з запа­лом доводив він.

— Та які освідчини?! Бійтеся Бога! Купує чоловік га­зету і хоче, щоб дівчина вважала це за освідчини...

— Але яку газету, яку? Як називалася газета?

— Та все одно.

— Ні, не все одно! "Вісті", "Вісті" газета, називала­ся!!! Розумієте?

— Ні, не розумію! І Ліда певне також не зрозуміла.

— Приліпка з вас! Вона не могла того не зрозуміти, бо моє серце тоді кричало: "Вістку подаю, подаю тобі, вістку!" І, — продовжував він перервану думку, — коли б вона відкинула мої освідчини, то купила б якогось "Комсомолбця", мовляв: "Ти для мене вартий стільки, скільки перший-ліпший комсомолець". А то — купила "Правду". "Правду" вона купила, приліпко ви клаповуха, отже й є правда!

Я вже нічого не говорив, а тільки сміявся, пригадую­чи собі слова Уляни Федорівни: "Добрий він, страх доб­рий! Тільки ж і впертий — сохрани Господи!"

Уліті, коли Ліда поїхала додому на вакації, мій зако­ханий "дипломат" ходив, мов сам не свій, і не міг собі знайти місця. Туга за коханою дівчиною перетворила йо­го в якийсь бурхливий потік радости й неокреслених на­дій, що своєю силою поривав навіть і мене. Олексу по­стійно тягнуло за мури міста в поле, над ріку, в ліс, і там він на кожному кроці знаходив прообрази Ліди.

— Подивіться на цю ромашку, — казав. — Кого вона вам нагадує?

— Ліду, звичайно, — відповів я жартом.

— Правда, правда? — радів Олекса. — Чисто, як Лі­да! Такі променисті квітки, як її очі. Або, он, гляньте, дзві­ночки. Кожна квітка опущена вниз, як Лідина голівка, ні? Взимку вона ходить у такій синенькій шапочці з чубочиком. Я вже тоді подумав собі, що в ній Ліда. подібна до польового дзвіночка. Ц-ц-ц!..

Одного гарного дня ми пішли на гриби. Зайшли в да­лекий ліс, полягали під деревами й відпочивали.

— Знаєте, — заговорив Олекса, — я все думаю, що чоловік і жінка мусять неодмінно мати споріднені фахи.

— Чому ж неодмінно?

— Та бо так... На мій погляд, чоловік і жінка мусять одне одного розуміти до найменшої дрібниці з півслова. От, наприклад, я щось там розповідатиму і скажу "тер­модинаміка". Ну, уявіть собі, що моя жінка того терміну не знає, а навіть поняття не має, що він означає. І як тоді? Пояснювати їй усе від самого початку?

Я всміхнувся, але не відповів нічого.

— Або, другий приклад: я скажу "біо-хемія"... Ди­віться! — перебив сам себе Олекса й показав мені рукою вгору.

Я глянув у вказаному напрямі й побачив на гілці ду­ба білку. Потішне сотворіння щось пильно обертало в лапках, не звертаючи на нас найменшої уваги. Потім ки­нула те, що мала, легко й весело пострибала до стовбура, спритно поп'ялася по ньому догори, вмостилася на іншій гиляці й звідти почала з великою цікавістю розглядати нас. Олекса не витримав і засміявся. Сполошена білочка зробила великий стрибок просто в густу корону і, махнув­ши нам на прощання своїм пухнатим хвостиком, щезла з очей.

Олекса залився щасливим сміхом:

— Ліда, Ліда! Ну, чисто копія Ліди, ні? — сказав, під­вівшись на лікті.

— Та вам скрізь Ліда ввижається: ромашка — Ліда, дзвіночок — Ліда, білка — Ліда, бджілка — Ліда, рибка — Ліда, — скрізь Ліда! — почав кпити я.

— Ні, не скрізь! Коли побачу старого мухомора — зараз і подумаю собі: а це — Павло! — відтяв Олекса.

— Я? Я мухомор?! — схопився я на ноги й жартома кинувся на Олексу.

Але він уже опинився за деревом і дражнився далі:

— Так, так, мухомор! Кожну радість чоловікові ста­рається отруїти! Але прийде якась дурна торба, якийсь такий мішок, знаєте, і — хап! Буде мухомор у торбі! Ц-ц-ц!..

Я стрибнув з усього розгону, але Олексу було немож­ливо піймати: він, як білка, звияно скрутив за дерево і погнав у ліс. Присідав за стовбурами дерев, оббігав кущі, сміявся, показував мені язика і біг далі. Мов хлопчаки, ганяли ми з реготом і вигуками добрих пів години лісом, поки Олекса врешті не сказав:

— Та, ну вас! Все одно мене не піймаєте — руки й но­ги маєте закороткі. Вправи вам бракує. А я б за дві хви­лини вас на лопатки положив. Дивіться, — підійшов до мене, — моє серце зовсім спокійне, а ви вже задихались. Ех, приліпка з вас! Сказано — науковець!

Дійсно, я втомився, і серце моє било тяжким моло­том. Натомість на Олексі вся та біганина не лишила й найменшого сліду втоми, і я, приложивши руку до його гру­дей, змушений був признати:

— Маєте, друже, груди, як ковальський міх, залізне серце і слонячі мускули. Коли б ще, замість "дипломатії", мали трохи відваги й більше здорового глузду в голові —— Ліда була б ваша.

— Ц-ц-ц!.. Знаєте, що? Я напишу їй листа!

— І про що будете писати?

— Про щось гарне.

— Наприклад?

— А от побачите! Принесу до вас переписати, бо в мене такий почерк, що вона нічого не розбере.

І він двічі приносив мені свої листи, але я їх забраку­вав і відрадив висилати. Писати Олекса зовсім не вмів, і його листи виглядали приблизно так:

"Я Вам довго не писав, — починалося без всякого звертання, — з того часу, як Ви поїхали додому. Але ми тепер ходимо з моїм другом у поле й у ліс. Взимку все поле вкрите снігом, але тепер там багато квітів... А в лісі ми бачили гарну білку... І в інституті тепер нікого нема, бо всі поїхали на вакації. Я не їду, бо я тут меш­каю від народження. Вліті ходжу в поле й у ліс, а взимку полюю на зайців. З заячих шкірок можна було б навіть зробити хутро, але мисливці мусять всі шкірки з убитої звірини здавати в Трест. Інакше, не дадуть пороху і шро­ту та полювати не дозволять. З пасіки кажуть також здавати віск, а за те дають готову вощину. У мене вже виле­тіло два рої, і треба було їх зібрати. Також добре вроди­ла антонівка й ранет Семиренка..." І так далі в тому ж ро­ді.

— І що ви тут понаписували, Олексо! — хапався я за голову.

— А що, є там щось нетактовне?

— Нетактовного нема нічого, але за цей лист дівчина вас висміє. І чому ви попідкреслювали "квітів", "білку", "нікого", "всі"?

— Бо це — натяки. Не можу ж я їй написати, що квіт­ки й білка мені когось нагадують.

— Гм... Щось дуже мудро... А слова "нікого" і "всі"?

— Ет, приліпка з вас! Як нема Ліди — то нема ніко­го, як поїхала Ліда — то для мене це означає, що поїхали всі Це ж ясно!

— Коли ясно, то навіщо про це писати?

— А це для того, щоб вона знала.

— Що знала?

— Ну, що я про неї думаю. Тільки я не пишу просто, а дипломатично.

— Нічого ваша "дипломатія" не варта, Олексо! Коли хочете, то я вам сам напишу.

Але той лист, що я його написав, хоч у ньому абсо­лютно нічого особливого не було, примусив знову Олексу вхопитися за голову:

— "Дорога Лідо!" Як же так можна писати?! По яко­му праву "дорога"?! Це вже безличність!

— То змінимо на "шановна", коли ви вже так боїтеся.

— Все одно, хоч і "шановна", то чому ви пишете, що я про неї думаю?

— Бо, коли б ви про неї не думали, то й листа не на­писали б.

— Звичайно! Отже, коли пишу, то вже само собою зрозуміле, що думаю. Навіщо ж ще витикати це? Вона подумає, що я накидаюсь їй зі своїм коханням, зловжи­ваю її м'якістю.