Деякі українські передові частини завертають назад і залишають ворогові греблю. Саме греблю! Тудою може пройти більше число війська й кіннота без перешкод. Інші українські частини, що боронять переправ-бродів, залишаються на місці. Поляки дають себе заманути в пастку. За козаками, що вдавали втечу, впадає два полки й декілька хоругов польської кінноти — в саму середину головних українських сил.
Розгром цих полків — не лише від'ємно діє на боєздатність поляків, але — що головне — ліквідує велику частину польської кінноти. Решті ж поразка власного війська відбирає моральну силу, якою в поляків була певність щодо перемоги та ще почуття високої цінности кінних хоругов. Цей цікавий маневр, — де піхота знищує кінноту, — належить до рідких випадків тогочасної бойової тактики.
Це майстерний чин гетьмана, а його ориґінальність і рішучість вказують саме на небуденний бойовий талант великого вождя.
Треба також відмітити цікаву акцію Кривоноса на польське крило — улюблений маневр Хмельницького. Без сумніву, якби орда була під Пилявцями, — то з другої сторони польського табору — була б тоді поведена також: флянкова акція татарської кінноти…
У поляків основним моментом, який вирішив про вислід Пилявецького бою на їхню некористь, було безприкладне легковаження українських сил. Таке легковаження це джерело всіх дальших невдач і істотних недоліків польського проводу. Інші як недоліки в них ще такі:
1. Млявість їх розвідки доходила до того, що поляки навіть не знали, чи при Хмельницькім є татарське військо чи ні. Єдине джерело відомостей для поляків були бранці-козаки, а з-поміж них велике число попадало в полон, мабуть, з наказу гетьмана. Ці бранці подавали дотепно вигадані й зумисне підступні відомості, — саме такі, які й були потрібні Хмельницькому, щоб приспати в поляків чуйність.
2. Зайве обтяження табору не дозволяло польському війську виконувати скорі й рішучі рухи та ще причинювалося до морального упадку війська, — а яке знову в першу чергу старалося забезпечити своє приватне майно, залишаючи істотні справи на дальшому пляні.
3. Недостача провідної думки, що своє джерело мала також у легковаженні противника. То ж не диво, що в зустрічі з продуманою українською акцією поляки були безрадні. Здобувши переправи, справді не знали, що робити далі. Іти боєм проти козацького табору з тими силами було б нерозважно, а покинути майно в таборі й стягнути усе військо на правий берег річки — на те вони ніяк не могли зважитися. Знову ж перетягати табір на південний бік річки було б і важко і недоцільно. Так і спинилися нерішено, а врешті завернули до табору, віддаючи в українські руки тяжко здобуті переправи.
Польська кіннота легкодушно загналася в пастку, придуману Хмельницьким, а воно також свідчить про те, що через надмірне легковаження козацького війська поляки навіть не припускали можливости якогось зручного маневру.
Отаке постійне вагання поміж забезпеченням свого майна і справою Речіпосполитої найяскравіше виявилося у втечі реґіментарів і панських хоругов з таборами. Переважали приватні матеріяльні справи. Очевидно, що така поведінка вождів — відповідно вплинула й на решту війська. Паніка, хаос і безладна втеча — це вислід легковаження українських збройних сил.
Пилявці завершують чергу перших боїв Хмельницького. Ці бої дозволили йому в дальшім поході на Львів-Замістя остаточно закріпити основні підвалини другої української держави.
БІЙ ПІД БЕРЕСТЕЧКОМ
(28-го червня — 10-го липня 1651 р.)
"Вони, хоч і відступають, ніколи не мають почувань переможеного".(Наполеон)
Воєнні операції весною 1651 р. Польський сойм із грудня 1650 р., нехтуючи Зборівську умову з Хмельницьким з минулого року, схвалив військовий набір на українську війну в силі: 36.000 війська — з коронних країв та 15.000 війська — з Литви.
Але насправді то ці цифри зросли до поважної бойової сили, подібно, як і в часах польської експансії на Московщину за часів Стефана Баторія. Разом із службою, джурами та обозовою обслугою число польського війська переходило 100.000 люда.
Хмельницький докладно знав про все, що діється в Польщі, то ж негайно почав укріплювати прикордонну смугу зброєю й людьми. Пограничні польські збройні сили під проводом гетьмана Каліновського рушили зараз же під Бар.
У відповідь на все те Хмельницький розіслав універсали, наказуючи мобілізацію (лютий 1651). Головна квартира гетьмана була в Білій Церкві і звідси виходили мобілізаційні накази на всю Україну. Цілком правильно Хмельницький передбачив, що поляки задумують висунути свою операційну базу якнайдалі на схід — вглиб українських земель, і тому рішив перевести зосередження українського війська можливо найдалі на захід; та наперід треба було витіснити збройні сили Каліновського. Зосередження українських військ почалося в половині травня 1651 р. в районі Гончарихи — Збаража і це гетьманове рішення заскочило поляків та вдаремнило їхній плян обсадити своїми військами район Старокостянтинова. З уваги на рішучу й несподівану акцію Хмельницького польський король Ян Казимир закинув свій первісний плян і почав збирати військо під Сокалем.
Щоб забезпечити собі безперебійний хід мобілізації й охоронити перехід військ до визначеного району зосередження, Хмельницький ще на кілька місяців перед тим забезпечив ті терени ослонювальними полками передньої сторожі. Вони, ці полки, мали такі завдання:
1. забезпечити кордони, устійнені Зборівським договором, від польських передових полків,
2. зв'язати противника дрібними боями і
3. провести розвідку про стан і силу польського війська.
Операції передньої сторожі повинні б тривати аж до часу повної концентрації й осягнення боездатности українського війська; це однак протягалося з причини пізнього приходу татарських кінних сил.
Передню сторожу становили вибрані полки під проводом таких досвідчених полководців, як Нечай, Богун, Ілляш Уманський, Пушкаренко, Глух, Криса й інші.
Полковник Нечай зі своїми брацлавцями, що оперували в районі горішнього Богу, зустрів сильну польську передову частину під проводом Каліновського.
Полк Каліновського складався з найкращих вояків німців, що перебули 30-річну війну й пішли на польську службу. Було це найдобірніше військо, яке в тому часі мала польська армія. Полк Каліновського налічував 12.000 німців, прекрасно озброєних і бездоганно забезпечених бойовим матеріялом.
В бою під Красним згинув полковник Нечай і це примусило брацлавців залишити зайняті місцевості. Каліновський просунувся в район Вінниці, Ямполя й Бару. Та в дальших боях із заслонними українськими полками Богуна, Глуха й полтавцями Пушкаренка Каліновський раз-у-раз зазнавав поважних втрат і остаточно був розбитий у бою під Липівцем, поміж Ямполем і Баром, де втратив більш половини війська, весь табор і всі гармати.
"Наступила страшна конфузія так, що пилявецьку перевищила" — записує польський сучасник (Мясковський).
І справді, Каліновський геть утратив свою боєздатність, не виконав завдання охорони, призначеного йому пляном Яна Казимира, та спішним маршем, відбиваючися по дорозі від українських бойових відділів, відійшов на південний захід. Остаточно пристанув на деякий час під Кам'янцем, де сподівався вільніше спочити й підсилити останки свого війська.
Та Хмельницький негайно вислав за ним полковників Джеджалия, Савича й Демка. Каліновський завернув тоді на північ і вирушив у сторону Сокаля, а Джеджалий залишився на місці; під Кам'янцем він простояв декілька днів і очистив район від розсіяних польських частин. Савич і Демко пішли за Каліновським, здігнали його над Серетом біля Копичинець та розбили. Поляки знову залишили табір і гармати, що їх дістали були від кам'янецької польської залоги, і здесятковані втекли "комуніком" на захід. Хмельницький очікував Каліновського під Тернополем, але не діждався його, бо той, побоюючися засідок, прямував бічними шляхами на Сокаль. Отак Хмельницький зліквідував польські заслонні прлки.
Литовський великий гетьман Януш Радзівіл (з ґравюри в "Theatrum Europaeum" VII, 1663)
Багато уваги присвятив гетьман теж Волині, Підляшшю і Смоленщині, де треба було забезпечитися перед литовськими збройними силами та зв'язувати загонами війська Радзівіла.
Смоленські заслонні відділи були слабі; вони складалися головно з тамошніх селян-повстанців, незорганізованих, недостатньо озброєних і через те й невеликої бойової вартости. Реґулярне козацьке військо було нечисленне, всього около 4.000 козацької кінноти, 3.000 обозних людей, сім гармат і 6.000 татар. Проводив тим відділом полковник Тарасенко. Та не зважаючи на таку свою числову слабість, полк оперував з незвичайним успіхом, займаючи в бою Рославль, місцевість дуже важливу із стратегічного погляду.
Розставлені вздовж литовської границі козацькі полки в основному мали лише берегти визначених для себе районів і спостерігати, згідно з наказом, за можливими рухами литовського війська. Однак насправді то з обох сторін відбувалися часті наїзди. Козацькі полки були розділені так, що частина полку Ніжинського й Чернігівського охороняла кордон горішнього Дніпра й Лівобережжя. Виділені частини Київського полка під полковником Гаркушею стояли біля Бабич, а поліського полковника Павша в Норинську біля Овруча. Зрештою то ще організувалися різні льокальні районові повстання, як, напр., в Чорнобилі під проводом монаха, що звався Булавка Мозирянин. Повстанська група Булавки заходилася була навіть здобувати Мозир. Головно повстання поширювалося в доріччі Прип'яті. Повстанці організувалися під проводом "городових отаманів". Вони мали теж і інші завдання, як, напр., збирати "податок" на орду, по 12 золотих від хати. Люди давали "з великою охотою". Та самовільні акції повстанців по литовській стороні загострювали і так не дуже то приязні взаємини поміж Радзівілом і Хмельницьким. Врешті Радзівіл рішив таки зірвати свою сповидну збройну невтральність і отверто виступив проти України. Сіверський район ослонював Полтавським і Переяславським полком полковник Небаба, що мав чи не найважче завдання: в разі потреби зв'язати боями Радзівіла й недопустити до співдіяння литовських сил із коронними.
Оце коротко зазначене розташування заслонних сил і операції охоронних пограничних полків — із стратегічного погляду незвичайно цікаві й повчальні.