Зелені газони. Мармурові статуї.
Тиша і благодать...
Хіба думав бідолаха Людовик,
Що саме тут, під цими величними деревами
Будуть збиратись ті, які над усе на світі
Запрагнуть монаршої крові і монаршого злота.
А буде так... У цім саду 12 липня 1789 року
Каміль Демулен звернеться з
Палкою промовою до натовпу,
Закликаючи його до боротьби.
Потім він зірве зелений листок
З одного з дерев і вставить його
У капелюх у вигляді кокарди.
Люди у натовпі наслідуватимуть його приклад.
А через два дні при штурмі Бастилії
У багатьох з них на капелюхах
Буде саме ця, тепер вже емблема свободи.
Невдовзі вожді революції
З блискавичною швидкістю поділять
Між собою палаци королівю.
Народові ж лишаться лише
Зів'ялі кокарди. Яка іронія долі...
Але так було, так є і так буде.
Святий Франциск, суворий чоловік,
Своїх монахів животіть прирік,
Бо у мирськім житті вбачав спокусу.
І золото, і слава, і жінки,
Теляча юшка, кислі огірки...
Ну, а коли, скажіть, служить Ісусу?
Аскези і священних вівтарів.
Вони молили про прощення людства,
Яке конало у злочинній млі,
Яке забуло Бога й вівтарі
І визнавало тільки гріхоблудство.
То якось в передвеликодні дні
Франциск побачив сатану у сні
І вирішив, що це знамення Боже.
Так, гріх і блуд —— усе від сатани.
О, повставайте. Дорогі сини,
На боротьбу із приводом ворожим.
І голодом знесилені ченці,
Виходили із келій, мов мерці,
І йшли на площі знищувать завзято
Диявольське відроддя —— молодиць,
Які ридали і лежали ниць
І смерті вимагав їм натовп радо.
Вінець терновий боротьбу вінчав,
Бо душі замордованих дівчат
Й безвинних матерів не врятували
Нас від спокус гріховного буття.
Все повернулось на круги своя,
І знов не боїмось страшної кари.
Так, є спокуса, але є й душа,
Якій спокуса зовсім не страшна.
Ми —— оборонці власного сумління,
Бо знаємо Писанія рядки,
В котрих любов долає всі гріхи.
Тож ближнього любімо во спасіння.
Напрочуд просто все, легкий урок:
Живімо так, як нас навчає Бог.
Він з'являвся тут щодня
Десь між першою і другою,
Елегантнпий сивіючий чоловік
У макінтоші кольору беж.
Він сідав на своє улюблене місце
У кутку біля вікна,
З якого було видно, як збігаються
На перехресті чи не найчарівніші
Вулички Мюнхена —-
Mauerkirchen та Paschinger.
Та фіртель "Lowenbrau".
Він ніколи не затрпимувався тут
Більше години чи години з чвертю.
Але господар "Herzogparkquelle"
Побожно вірить у те, що
"Доктора Фауста" було написано
Саме у його ресторані.
Може, нарешті, хтось
Пояснить мені дохідливо —-
Що ж таке ревнощі?
Славетний Дон-Жуан,
Іронічно примружившись, відповів:
"Це не що інше, як сексуальна аргесія.
Вас не хочуть ділить ні з ким іншим.
А не хочуть тому, що дуже хочуть.
Отож, я у ревнощах не бачу ганджу.
Для мене —— це могутній еротичний імпульс.
Що не кажіть, але навіть Дон-Жуану
Приємно переконатись, що його хочуть".
"Ні, ні —— все не так банально",--
Заперечив Дон-Кіхот,-— "Ці фрейдівські
Підходи безперечно спрощують драматизм
Цього сильного почуття.
От я і сказав про головне,
Ревнощі —— це почуття.
А відтак, мають і духовні підвалини.
Я гадаю, що тільки велика любов
Здатна на ревнощі.
Так, вона не досить альтруїстична,
Але це неодмінно —— любов",
"Панове, про ревнощі ніхто
Не знає більше за мене",--
Втрутилась в розмову Дездемона,--
"Адже я —— їхня жертва.
Ви обидва маєте рацію —-
Це і пристрасть, і любов,
Але і дикий власницький інстинкт:
Якщо не моя, то нічия.
Мабуть велике кохання неодмінно
Несе у собі присмак трагедії".
"Може все і так",-— сказала
Чарівна Манон Леско,--
"Але повірте, бо це я знаю напевно,
Ревнощів не буває без приводу,
Так само, як диму без вогню.
Хіба б я мала стільки клопотів,
Аби не мої безкінечні зради".
"Але на зраду нас спокушує сатана!" —-
З жахом промовив єпископ Курбе,--
"А коли так, то ревнощі —-
Це зброя проти диявольської сили.
Вони боронять душу ближнього
Від страшного гріха".
Хто зна, скільки б точилась
Ця дискусія, аби не пролунали
Дзвони і всі не рушили на вечірню месу,
Ревно повторюючи: "Укріпи нас, Господи..."
Поганий повар у американського посла,
Який пристрасно розповідає мені всі перипетії
І складності свого існування.
Виявляється, бідний кук абсолютно не вміє
Готувати холодні супи.
Йому не вдаються суфле і парфе,
Він не має жодного уявлення
Про соус "ремолад" і маринований фенхель. —-
"Розумієте",-— каже посол,-— "ця людина
Позбавлена фантазії,
А про яку їжу можна говорити без натхнення,
Без пошуку, без поезії".
Що ж, екселенція має рацію.
Він любить Уїтмена і Бродського,
А ще гусячі ніжки, фаршировані базиліком.
Любстерів "Тормідор", мелиновий мус з папаєю.
Одним словом, любить поезію.
Коли б він не любив Уїтмена,
А любив лише гусячі ніжки,
Я б назвала його гурманом,
Але мушу вчинити обачніше і скажу: "Ви —— поет..."
Він все розрахував так,
Як міг тільки він один
На цілому білому світі.
"Гру життя буде виграно!" —-
Так він вирішив
Одного липневого дня
І діяв згідно цього плану аж до скону.
Що примусило його
Залишити рідну Німеччину?
Одні кажуть —— недовіра,
Недовіра до Веймарської демократії.
Інші стверджують —— кохання,
Яке впало на нього зненацька,
Мов велетенський метеорит.
Треті схиляються до звичайного
Збігу обставин.
Мовляв, не кожного дня
Тобі пропонують дім у Швейцарії
Для дожиттєвого користування.
Та якби там не було, Герман Гессе
Прожив усе своє творче життя
У чарівному Монтаньоле,
Аж поки у віці 83-х років
Не відійшов у інші світи.
Чи повторював він
В останні хвилини
Своє сакраментальне:
"І це все?" Ніхто не знає.
Відомо цілком певно,
Що ті, які стояли
"Над краєм безодні",
Лишились по той бік кордону,
А тут у тихому Монтаньоле
Вмирала людина,
Яка виграла гру життя.
Мало хто з сучасних німців
Знає про те, що з легкої руки
Українця, Василя Кандінського,
Естетика нового мистецтва
Стала образом життя і мислення
Німеччини XX-го століття.
"Баугауз" розірвав патріархальні
Зв'язки бюргерівського світовіддчуття
І примусив глянути на світ іншими очима.
Музика фарб і ліній вривалась
У бідермаєрівські салони
Нестримними протягами новацій,
Ніби віщуючи небачені темпи
Технічного прогресу.
Так от, ви здогадуєтесь напевно
До чого я веду?
Адже моя думка парадоксальна
Саме настільки,
Аби бути справді геніальною!
"Слов'янський епос" —— плід душі і рук.
Він нагадав Європі і моголам —-
Є сила, котра гори переоре,
щоб вберегти свій невгасимий дух!
Прихована еротика югендстилю
Збуджує мене. Мов палке дихання
Мужчини побіля самого вуха.
Куди не кинь оком, побачиш
Хтивий злам спраглої плоті.
Я відчуваю, як моє тіло
Стає гінким і слухняним,
Мов стебло водяної лілеї,
Як воно огортає тебе,
Вростає у тебе,
Перетворюється на мармуровий орнамент,
Точнісінько такий, як на фасаді
Славетного будинку по авеню Ваграм у Парижі.
Як пояснити ці спалахи підсвідомості?
Раптом бачу на своїй руці
Браслет Сари Бернар у вигляді
Змії, голова якої перетворюється
На химерну квітку.
Коштовність зроблено за ескізом Альфонса Мухи.
"Слов'янський епос" якого
Ми відкривали для себе
Спеклого літа 1994 року
У маленькому австрійському містечку,
Що звалося Мельк. Події мого життя
Переплітаються, як бачите,
Не менш винахідливо,
Ніж лінії на дрібничках
Чарльза Коршанна, хоч би на цій —-
У вигляді жінки-метелика.
Точнісінько такі літають
На моєму портреті пензля Віктора Зарецького,
Епікурейця і дивака,
Якого критики одностайно охрестили
Українським Клімтом.
Цей портрет купив
Швейцарський міліонер пан Фель
І я ніколи більше його не побачу,
Хіба що якесь чудо!
Які злами, які піруети долі...
Ось гобелен Вільяма Морріса
У жовто-блакитних тонах.
На золотому тлі сині квіти —-
Таке рідне... Ось лампа Тіффані
У вигляді жіночого торса —-
Тіло, що світить... Яка метафора!
Ось меблі Віктора Хорти. Гармонія затишку...
Це образ щастя. Чому я не сприймаю югендстиль
Як мистецтво, Чому не можу абстрагуватись,
Поглянути збоку? Тільки з ним,
Тільки в ньому, Тільки разом.