Надто вже цілеспрямовано він вас знайшов, надто багато наобіцяв, а що з того виходить? От хоч би й з квартирою...
Це зовсім не входило до Ігоревих планів — обмірковувати з Лізон своє теперішнє становище. Він пожалів, що бутерброд такий великий: квапитись їсти — незручно, тим більше незручно покласти й втекти. Однак тітка Лі— за вже й сама змилосердилась:
— Гаразд, гаразд, я не втручатимусь у ваші справи. Хочу лиш розповісти, як він вчинив з Оленою Омелянівною. Виявляється, чого ця бідна жінка пригнала сюди в свою відпустку? Так-таки подивитись Київ? Плю... Ні, глянути в очі цього пройдисвіта, хоч я б на її місці плюнула. Плюнула б! Він мав її за наречену, вже й заручини відсвяткували...
— Не одружився, сучий син?
Тітка Ліза з гідністю одкинулась на спинку стільця.
— Звичайно, я стара, та не робіть з мене ще й ретроградки. Мало хто на кому не одружується! В наш час з цього не роблять проблеми — і правильно. Нічого драматизувати життя, воно й так драматичне. Не в тім річ. Вона ж ще до знайомства з ним кілька років працювала над проблемою здешевлення скляного волокна. А він прийшов до інституту й по готовенькому одразу захистив кандидатську. Бо вона віддала йому якесь там своє відкриття, домовившись, що виступлять як співавтори. Він узявся пробивати його, а потім...
— Сама віддала?
— Юначе, ой, юначе... Що ви на цьому розумієтесь? Закохана жінка усе віддасть, та це ж не означає, що її можна грабувати. Принаймні чоловікові, який претендує мати славу порядного. Що це за науковець, коли він полює на чуже? Кажете, отой Джиглюк талановитий керівник?
Подякувавши тітці Лізі за чайну церемонію, Ігор втік до себе нагору.
На душі було неприродно тихо, як після вибуху: здогадуючись, що по тому настане, Ігор собі сказав: "Отже, вона любила Джиглюка. А як могло бути інакше? Не дівчинка ж... І хай собі. Я тут ні при чім".
Він ходив вузесенькою своєю кімнаткою повз канапу, письмовий стіл, маленьку шафку — всього було рівно стільки, скільки треба самотньому чоловікові, котрий цілісінькі дні проводить на роботі. "То добре, що Марія погодилася мене відпустити, ще хтозна, як усе повернеться, але при сім'ї я був би не вільний у своїх рішеннях. "А так — зібрався і виїхав: раз-два... Марія... Вона ж у мене таки хороша".
Дідько забрав би цю тітку Лізу разом з її чайною церемонією! Тепер і сліду не залишилось від пережитого в лісі, самий неспокій — жаль за втраченим святом, чи що... А й справді, скільки тих свят випадає на долю?
— Нарешті починаєш мислити як треба,— озвалось у пустці, де недавно були піднесеність та радість.— Марія хороша, але ж ти геть занудився біля неї, інакше не зміг би так довго жити тут, не потерпаючи від самотності.
— Я працював до виснаження!
— Кажи, кажи... У тебе лишались неділі, та й нащо було стільки працювати? Хто тебе змушував? Тобі не здається, що ти просто маскував свою байдужість?
— До кого?
— А до дружини. Коли ти й любиш, то не^Марію, а сім'ю, дітей своїх любиш: все, що було між вами чарівного, давно зів'яло у побутових клопотах, і в тому винна скоріш вона, бо дозволила собі надто скоро збуденіти, і крихти свята не залишивши для тебе. А мужчині час від часу треба освіжати душу, й на те є старий, як світ, надійний спосіб...
— Ну, знаєш!
Ігор розкрив роман Германа Гессе "Гра в бісер": читав його уривками, не маючи змоги подужати одразу, и щораз дивувався спокійній, хоч і дещо чужій мудрості, якою віяло від сторінок.
От і цього разу прийшла зрівноваженість — чудова зброя у боротьбі з зайвою суєтою. Було вже по першій, від лісової прогулянки боліло все тіло: начитавшись, Ігор вимкнув світло торшера й вирішив спати.
Але чужий голос знов зазвучав у ньому. То був дивний стан: страшенна втома й водночас неможливо заснути.
— Ти зрілий чоловік. А за кілька метрів молода, гарна й дуже самотня жінка. Еге ж, вона подобається тобі?
— Ще б пак! Безліч чоловіків на твоєму місці без вагань вчинили б тільки так, а ти боїшся. Чого? Дружина не дізнається. Зрештою, це нешляхетно: можливо, вона плакала, бо розмова з Лізон розтроюдила їй сердечну рану, й потребує втіхи, а ти... Вона скоро поїде, й ти ціле своє життя жалітимеш, що між вами нічого не відбулось.
Він хутко звівся і в темряві почав одягатися. З-за дерев виплив місяць і примарно відбився у дзеркалі крізь шибку — Ігор її не затулив завісами. При місячному світлі жаско було дивитись на себе: власне обличчя здавалося безкровним, аж неживим. Ніби й не він рухав руками, квапливо причісуючись. Щоб відігнати це враження, Ігор смикнув шнурок вимикача.
Перед ним стояв чоловік у пом'ятій сорочці з перекосо— боченим судомою обличчям, з жорстко стиснутими вустами. Щось у його очах було бридке й принизливе для того, кого він бачив у дзеркалі вранці, коли голився, безтурботно збираючись на роботу. Ігор ввімкнув ще й велику лампу та впритул підійшов до дзеркала: дивився на себе доти, доки розгладилась судома, доки оступився, невдоволе— но бурмочучи, той незнайомець, що так зненацька вийшов з мороку і заявив про якісь там свої права. Коли ж до Ігоря врешті повернулись його уста, спитав себе:
— Гаразд, Марія не знатиме, а що ти Олені подаруєш? Ще одну облуду замість пережитої? До втрати — ще одну втрату? До болю — новий біль?
Щось билось у ньому, немов замкнена звірина, наївне й нетерпляче, щось квилило. "Коли ти був такий щас— ливий у лісі, то — завдяки їй. І комарині танці були на її честь, і аріаднина нитка опеньок вела до неї, і чоловік із заступом трапився тобі, щоб ви скоріш зустрілися. Досі ти спав, тепер прокинувся і зовсім інакшим бачиш світ. То що ж — зректися цього?"
Ігореві стало важко дихати. Дратливо розчинив вікно й сів на підвіконня, розстебнувши сорочку.
"Тільки не сьогодні... завтра... Треба подумати, треба спочатку подумати... Завтра..."
Холод нарешті наліг на груди, панциром затулив від усього, що ніс сьогоднішній день разом із вечором та ніччю. Бодай у такий спосіб здобуде трохи спокою, щоб розібратись... розібратись... Завтра...
— А що, Олена Омелянівна досі спить? — спитав Ігор вранці тітку Лізу.
— Олена Омелянівна? Вона ж поїхала! Ще вчора. Так сумно мені було з нею прощатися — стала мов рідна. Хороша вона людина, тітка звела догори очі й раптом сплеснула руками: — Ой, я ж і забудько! У своїй кімнаті вона залишила для вас записку, де дякує за увагу. Лишенько, що це з вами? Ви ніби по хворобі. Ану, ану...
Лізон притулила сухеньку долоню до Ігоревого чола іі знизала плечима:
— Нормально ніби. Стережіться, грип ходить.
Дорогою на роботу Ігор випив кілька склянок томатного соку, але ніяк не міг вгамувати спрагу. Дедалі дужче ного огортав гарячий туман, а по обіді стало зовсім погано, й лікар з медпункту наказав негайно іти додому.
Увечері температура дійшла сорока.
Тітка Ліза цілу ніч сиділа біля нього, міняючи на голові приготовлені за старовинним рецептом оцтові компреси. Боліло в скронях, ломило кістки; коли щастило задрімати, будив короткий колючий кашель.
Ігор лежав на грубих морських канатах. І безліч їх звивалося перед ним, зав'язуючись у вузли, і всі необхідно було порозв'язувати: та робота була виснажливо безнадійна й водночас чимось тішила; не знав, кому це треба, але приготувався виконувати своє діло сумлінно бодай До незкінченності. У хвилини прояснення свідомості відчував незрозумілу радість.
Він не любив приймати рішення, бо довго мучився, вагаючись. Тепер за нього розпорядилась хвороба, і він був вдячний їй, як суворій, але справедливій людині.
З лікарні Ігоря забирала дружина. За десять днів, що він там пролежав, випав сніг, до невпізнання оновивши вулиці. Оновленим і по-молодому нестабільним почувався і сам Ігор.
Дорогою зайшли до кав'ярні погрітися. Виявилось, що треба роздягатися, й Ігор побачив, що нова вишнева сукенка дуже Марії личить, та й взагалі вона напрочуд мила жінка — невисока, струнка, з гладенькою зачіскою, що красиво окреслювала ясне чоло. Колись йому хотілось, щоб вона і зачісувалась, і вбиралась сучасніше, але зараз подумав, що в ній усе як треба — внутрішнє сяєво підсвічує очі, роблячи обличчя по-своєму вродливим. Гармонія між зовнішністю і внутрішньою погідністю.
— Не будемо квапитись,— сказав Ігор, з насолодою вмощуючись у зручному кріслі: ще почувався слабим.— Ми так рідко буваємо разом, а то ж таки необхідно.
— А ти, ти не стомився?
— Навпаки... Знаєш,— сказав Ігор.— А я ж таки не спитав, чи ти хочеш переїздити до Києва, сам усе вирішив вольовим порядком.
Вона сполохано глянула на нього.
— Але ж ти сказав, що так краще для дітей.
— Для дітей, а для тебе?
— Для мене?
її очі знов стали сполоханими, і він лагідно погладив її руку.
— Для тебе, для тебе.
Вона вся спаленіла від цієї ласки, і на її очах зблиснули сльози.
— Ти ж знаєш, мені без тебе — нікуди. Я боялась. Гадала, ти знайшов іншу і тепер хочеш жити без нас. Та коли твоя хазяйка розповіла, як ти поводився, то я ще більше злякалася.
— Чого, дурненька?
— Мені здалось, що це для мене забагато щастя — мати такого чоловіка і — вірного. Злякалась, що з тобою щось станеться, й то буде мені розплата...
"Даремно злякалася, нагрішив, бодай у думках",— подумав Ігор і сказав:
— Ти не відповіла на моє запитання.
— Ну, коли так... Ні, я не хочу до Києва. Там — дім, у якому народилась, садочок, город, усе таке близьке і звичне. Там — свої люди, а тут у все треба вживатися. Для чого? Та я лиш трохи пожила у великому місті, а голова вже пішла обертом. А діти? Коли б то щастя було в тому, щоб жити у столиці... От тільки — що ти скажеш на роботі? Тебе ж назвуть невдалим завойовником.
Він засміявся:
— Нічого я не збирався завойовувати — так собі, дорогу хотілось пробити для винаходу, ото й усе. Як внесло мене в це базальтове діло, так і винесе. Головне, я переміг: мою піч визнали. Директор тільки зрадіє, коли я повернуся.
— А не жалітимеш?
— Ні!
Марія одним ковтком допила каву й відставила чашечку. її очі сміялися. Ігор уперше подумав, скільки вона пережила за ці місяці. І нічим йому не дорікнула, а в разі чого мовчки пішла б від нього, хіба що на прощання в очі глянула б з наївним сподіванням, що людські очі брехать не можуть. Як та...
При спогаді про Олену в нього тенькнуло серце, але це вже було щось інше — біль брата за нещасливу сестрину долю.