Ще далі від рідних міст і сіл. Селепки хочуть утікати цілими чотами до УПА.
Вечір. Приготування до маршу.
Юсько вернувся з міста. Був у театрі.
— Дуже гарна вистава була! — розповідає.
— А що грали?
— В першій дії він любить її, а вона його. В другій дії він любить її, а вона його. В третій дії він любить її, а вона його. Дуже гарна драма!
— Та яка ж це драма? В драмі має бути конфлікт!
— І є, селепку, є! Бо в усіх діях він є той же самий, а вона в кожній дії інша!
Далі я не розпитував. Не було часу.
25 січня 1945.
Цілими днями маршуємо. Мороз тисне. Хорунжий Трач готовий завернути з цілою сотнею до УПА. Ждуть тільки наказу. Від кого — не знаю, певне, від повстанців.
Маршую з 30-тим полком. Хорунжий о. Ратушинський скуповує по дорозі всі ковбаси. Вже має повний наплечник.
В якомусь селі прибігла до нас дівчина. Вона тут на роботі. З Батятич. Показує посвідку праці. Німець-бюрґермайстер дописав таке:
"Не може служити, як особистий документ! Тільки, як дівка до корови".
30 січня 1945.
В Маляцках заходимо до родини поручника Підгайного-Семаки. З'їли добру вечерю. Я відходжу далі.
Наша чота має двадцять людей. Ідемо цілий день. Минаємо містечко і багато сіл. Перед кожнім селом думаємо, що саме тут будемо квартирувати. Але ні. О 10-ій вечора нам кажуть, що до квартир бракує ще двадцять кілометрів.
— Дурниця, — каже вістун, — це припадає на кожного з нас лише по одному кілометрові.
Вночі ми заквартирували. Коли ми засинали, Остап Проць вийшов і довго не вертався. На другий день мав спухлі уста. Згодом ми довідалися, що цієї ночі він зробив фатальну помилку: дмухнув на дівчину і поцілував свічку. Таке буває і це легко пояснити: або Остап не мав досвіду, або з дуру й хвилевого очманіння не знав, що робить.
31 січня 1945.
10-та й 14-та сотні 30 полку готові йти до УПА. Накази не приходять.
Сясько Яворський, ветеринар, цілий час їде на коні. З кишень стирчать голівки пляшок.
3 лютого 1945.
Під'їхав автом до міста Брук. Зустрів Підгайного й Луцького-звітодавця. Граємо в карти, чекаємо на свої сотні.
Їхали з нами теж останні втікачі зі Словаччини. Жінки, діти й трохи чоловіків.
У двадцять дев'ятому полку сталося свинство. Хлопці купили по дорозі свиню, забили й поклали на віз. Щоб не бачив ніхто зі старшин, вбрали свиню в кожух і хустку та везли, як бабу. Сясько Яворський звернув увагу, що везуть якусь жінку.
— Бідна жінка, — кажуть хлопці, — притомилася в дорозі. Ми її посадили на віз, хай під'їде трохи, хай відпочине!
— Молода, чи стара? — спитав Сясько. Ця проблема його завжди цікавила.
— Стара! Ще й яка стара!
Сясько під'їхав.
— Добридень, жінко! Ви звідки?
Жінка мовчить. Сясько засміявся, відгорнув хустку. А звідти виглянуло бліде свиняче рило.
Хорунжий Кук свиню сконфіскував, хлопцям залишили тільки хвіст до зупи. Списали протокол, і як належало, відіслали його з ориґінальним доказом до штабу.
Ми зустріли Гумініловича. Він доганяв хор і ніс велику трубу.
— Гей, — кажу, — яка різниця між твоєю трубою і змеленим перцем?
Гумінілович не знав.
— То ти такий музика? Дмухни в одне і в друге, тоді переконаєшся!
7 лютого 1945.
Нині відходимо з Бруку. Йдемо звичайним маршем. Минаємо село за селом. Нічого цікавого, навіть пожартувати нема з ким. Десь спереду колони бачу Юська. Як він дійшов до такої шляхетної голови? На голові в нього стара його вояцька шапка. Біля голови стирчить цівка легкого кулемету. Іде й хитається на всі боки. Наших легко можна відрізнити від німців. Німецькі ряди війська йдуть просто, штивно, як сухі маківки. Ми, українці, в марші колихаємося туди й сюди. Це, певне, від їзди верхи наших козацьких предків. Якщо це правда, що запорожці були кінним військом!
10 лютого 1945.
Щоденно дістаємо горохову зупу.
— Гей, кухарю, що на обід? — питаємо.
— Горохівка! — відповідає, і його голос теж якийсь слабий та зрезиґнований.
12 лютого 1945.
Зустрів маляра-баталіста Леоніда Перфецького. Сидів у рові, підклавши під зад нашу дивізійну газету, бо болото, і малював. Він цілий час малює. Уже зробив хіба половину Дивізії.
В полудень ми сиділи разом: Перфецький, хорунжий о. Ф. Кордуба, хорунжий П. Трач, і я. Опісля прийшов Юсько з їдункою, повною горохової зупи. Перфецький з'їв дві ложки й відставив:
— Хто хоче? — спитав.
— То, може я? — сказав Юсько й присунув собі їдунку Перфецького.
Ми курили, жартували. Перфецький почав говорити про штаб, бо він, властиво, до нього належав. На коліні склав пародії на наших штабових старшин. Я записав дві:
Хорунжий о. Левенець:
Наймолодший пан-отець,
Пфарер змобілізованих овець.
Завжди на місці
У відділі шістці.
Поручник Макарушка:
Зараз це розпізнати —
Для нас великий чоловік:
Як рабін раз на рік
Руку рачить подати!
А про себе склав таке:
Не маю полотна, ні дикти,
Також настрою
Ні до малярства, ні до бою.
Поволі гину на такому ґрунті.
Сік транзіт ґльорія мунді!
За той час Юсько з'їв обидві зупи, закусив хлібом і сказав:
— Як колись вернуся додому, то скажу мамі, щоб зварила мені величезний баняк горохової зупи.
О. Кордуба глянув підозріло на Юська, Трач на о. Кордубу, Перфецький на мене.
— Варіят! — сказав нарешті Трач.
— Юську, — кажу я, — ти здурів? Ще тобі мало горохівки?
— А як мама зварить, — казав далі Юсько, не звертаючи на нас уваги, — я винесу з кухні, поставлю на поріг, та як копну...
Свисток перервав нашу розмову. Не було часу скінчити міркувань про доцільність такої страшної помсти над горохівкою.
15 лютого 1945.
Квартируємо в селі. На обід горохова зупа. В ній плавають білі хробачки. Це замість солонини.
Увечері зустрів сестру при нашому дивізійному шпиталі, Лесю. Йшла з Двораківським.
— Це Лавочка. Селепко. Найдурніший тип на цілу Дивізію, — представив мене з приязним усміхом.
— Правда це? — спитала Леся.
— Так! — відповів я гордо.
— А як так, то все в порядку, — сказала.
Ми йшли селом і дивувалися з людей, вулиць і крамниць. Аж дивно, чого тут тільки нема! Нема ні цукру, ні масла, ні огірків.
Поглянув на Лесю й на Двораківського. Відчув, що я тут зайвий. Попрощався. Зі стисненим серцем подумав про мою дівчину.
20 лютого 1945.
Довкола ліси і гори. Десь недалеко є фронт і большевики. Кажуть, що спереду є гора, на горі замок, під горою ліс і корчі. Є ще фільварок. Цей замок дуже важний для Нової Европи, і ми маємо його боронити. Ми, тобто не наша сотня, а Дивізія.
Тут уже весна й Юсько затужив за жінкою. Затужив за якою-небудь, а що такої під рукою не було, то він тужить за своєю.
— Не така вона вже зла! — каже сам до себе.
А я йому:
— Тобі добре, ти знаєш, яку маєш, а я не знаю, що дістану. І хто знає, чи взагалі дістану. Бо де вона, ця моя дівчина? А хто я? Нині селепко, нині національний герой, але по війні — чого це все варте? А хоч би я й зустрів її, мою кохану дівчину, то мусітиму ще добре напрацюватись, щоб її мати!
— Що значить "яку маю"? — сказав Юсько. — Тут справа ясна. В війську є зле, якщо глядіти на військо з точки погляду жіноцтва. Бачиш, ти маєш дівчину, я жінку, і що нам з того? Адже найгіршому псові не відбирають його кістки!
Тут перервав нам старший хорунжий Конефка. Він був дуже знервований. Розповів, що полковник Панір їхав автом попри вояка свого полку, який стояв на шосе й мав ревідувати папері всіх авт. Вояк крикнув "стій!", полковник не здержав авта, але цей пізнав свого командира й пропустив. Тоді полковник затримав авто, підійшов до селепка й каже:
— Ти чому мене пропустив?
— Бо я вас пізнав, пане полковнику!
— А ти знаєш наказ, що як на твій заклик авто не стане, маєш стріляти? Мало цього, маєш застрілити того, хто їде?
— Знаю.
— Отож! — І полковник ляснув селепка по фізіономії, аж той накрився ногами, а рушниця й шолом полетіли в рів. — Це за те, що ти мене не застрілив! — сказав Панір. Витер руку об штани й від'їхав.
22 лютого 1945.
Американці бомблять в околиці, кажуть, що це місто Марбурґ. Перфецький малює.
— Ви, може, з Бучача? — питає мене, не перериваючи малювання.
— Ні, я не з Бучача.
— А, диви! — каже, — як то люди на війні зустрічаються. Я теж не з Бучача.
24 лютого 1945.
Прийшов український леґіон з Волині. 500 хлопців. Є там старшини Романченко, Ворон і наш дивізійний Личманенко. Його були відіслали до цивіля, а він таки воював далі в леґіоні. Тепер знову в Дивізії.
Романченко з козацьким вусом. Ходить без відзнак, як простий селепко.
— Коли не знають капітана Романченка, хай питають за отаманом Гармідером! — сказав нам і пішов до своїк хлопців.
26 лютого 1945.
Їду з Перфецьким до Марбурґа. Він розповідав мені, що говорить по-абісинськи, бо мав їхати до Аддіс-Абеби за придворного маляра Гайлє Селясіє. Мусоліні перешкодив. Перфецький каже, що по війні хоче виїхати на самітний острів і там жити. Знає ворожбу, і мені виворожив, що я знайду мою дівчину. Сказав, дивлячись на долоню, що я з інтеліґенцією абсолютно не маю нічого спільного, але це є дуже практично в житті.
— Бо як будеш багатий, то це вповні прикриє твою глупоту! — додав на кінець.
Алярм! Гудуть літаки. Ми ледве вскочили до якогось помешкання, де сидів уже хорунжий о. Сивенький і ще кілька. Не мали часу ні привітатися, ні розглянутися.
Фі-і-і-і-і, фі-і — і-і-і-ба — бах! Фіі — і — і ба — бах!
Бомби. Американці кладуть килим. Я скочив убік саме в той момент, коли вилетіли шиби з рамами й жовтий дим залив кімнату. Приклякнув біля дверей. Довкола свистіло, гупали бомби, хата гойдалася, щось обсипалося, душило димом, паленизною й цегляним пилом.
Я глипнув у вікно. В сіризні було видно ясний отвір, а в ньому велику ковбасу, завішену на цвяху. В тій хвилині з-під ліжка вискочив якийсь селепко, підбіг до вікна, зірвав ковбасу і втік назад у свій сховок. Це була велика відвага, але я його розумів: на згадку горохівки, ми всі були здібні до найвищих національно-геройських вчинків.