Praecepique не забудьте, ясновельможний пане стражнику, справи жида…
– Що? – гукнув пан Зборовський, а лице його змінилося до непізнання. – Що? Я маю пам'ятати про жида? А се що?
І кинув під ноги Пєньонжка рукопись Рамбулта.
– Ось се твій жид, зраднику, райфуре мадярський! Як смієш, лику, опримувати спокійного обивателя, що має від короля залізний лист? Чи думаєш, що наша patientia із заліза? Кидаєш нам в очі наші officia, а не даєш хліба? Добре! Officium нашим є слухати королівських грамот. Ось грамота! – І пан Зборовський ударив рукою в сублевацію пана Бялоскурського. – Сей документ має більший вальор, як усе інше, бо in periculis ойчизна потрібує всіх своїх синів, яких ти рад би вивішати. Ось питання ще, чи сам не покажеш нам туди дороги.
Пан Пєньонжек зблід.
– Мості пане стражнику! Я готов контентувати вас у всіх ваших desiderat-ах, але звольте глянути на datum другого королівського листа.
Пан Зборовський впав у лють.
– Що? То ти, канцелярський вискробку, учити хочеш розуму нас, які печатаємо кров'ю, а скробаємо й пишемо мечем історію Річи Посполитої? Ось що я на твої листи!.. А ти сам марш мені з очей, коли хочеш сальвувати здоровля; таких-то урядників лишає нам староста Мнішек замість себе? Пожди, бестіє, ось я дам тобі уряд!
Тут пан Зборовський подер лист короля на дрібні шматки, кинув на землю, потоптав ногами а, обернувшись до своїх жовнірів, плюнув іще з досадою на подерті шматки і криконув:
– Мості панове, зрада! Магнати і круль стремлять до absolutum dominium. Викликали московську війну, де багато зацних синів коронних поклало свої невинні capita та потратило фортуну. А й тепер по інфлянтській потребі нема нам де зложити голов, мов диким бестіям. Зате кажуть нам ad internecionem переслідувати сі останки нашої браці, які не дали себе, як ось ми, втягнути у магнатську і королівську імпрезу. Се insignis et notabilis знак, що хочуть нас узяти під ноги, як се є у Швеції. Мості панове! Купою до мене! Ми на гвалт відповімо гвалтом! Хто за мною?
– Всі! Всі! nemo ultimus! – ревіли вояки. – На шаблі опірних… на замок!
Пан Пеньонжек опустив руки і очам своїм не вірив. Але в сій хвилі шарпнув його хтось за рукав. Пеньонжек оглянувся і побачив позеленілого зі страху Абрамка.
– Ясновельможний… староста! – верещав жид. – Тікаймо якнайскорше, вони нас уб'ють!
Пан підстароста немов зі сну збудився і, підібравши поли, пустився навтікача. Хтось копнув його понижче плечей, і підстароста впав лицем у грязь. Жидові розбито голову каменем, поза тим ніхто за ними не гнав, бо ціла юрба пустилася просто до замку. Коли пан Пеньонжек устав, бачив, як жовніри рубали браму, а пахолки на шнурах спускалися зі стін і утікали до міста. На жаль, аж тепер став пан Пеньонжек думати, чи не ліпше було відразу вбити пана Бялоскурського, жида віддати судові за пропалі гроші, а самому заїхати осиротіле Коросно.
Угерницький і Попель гляділи тим часом на цілу подію, не кажучи ані слова. Вкінці поклав Іван руку на рам'я товариша:
– Юрку!
– Що таке?
– Їдьмо в хату розставними кіньми Бялоскурського. Позавтра під вечір будемо в Перемишлі, за десять днів дома! Татари…
– А гроші Бялоскурського?
– Віддамо вірменам у Львові. Бялоскурський з ними торгує. А потім хоч би не віддали, то се ж крадене…
– Ну, то дамо Цебрівському! Він ставить церков…
І оба молодці завернули коні та поїхали просто гостинцем.
6. Пани і слуги
Різкий західний вихор гнав пірвані хмари по небосклоні, неначе чамбул орди, який переходить попри лице хана – місяця. Раз у раз гляділо його ясне лице на чорну землю та кидало жменю світла у кромішню пітьму, але за хвилю щезало знов, як та чайка серед Чорного моря. Услід за сим ішли землею цілі війська привидів, ряди тіней плили під крилом вітру на схід, одні за другими, вічно, невпинно, непереривно
Мов потвори Апокаліпси, сунули тіні понад землею, та не пусті вони були. Під їх напором гнулося галуззя дерев, збіжжя і трави у полі, вся земля стогнала, та понурим свистом гомонів світ про Божий гнів, який давив землю своєю вагою.
Було сумно і страшно. Старі люди кажуть, що такі ночі лучаються під час кривавих літ війни, грабіжей, зарази, бо вони бувають якраз ділом сих таємних, жорстоких сил, що царюють між людьми. Більше, бач, кланяються люди замислам диявола, як Божому сяєву, тому й тіні прислонюють райський світ привидами, розвівають вихром мир У природі та в серцях і посилають духів кари і війни, морди, пожежу, заразу…
І кажуть, що серед такої страшної ночі перекидаються всі Божі кари з місця на місце, мов сарана у степу, а другої днини конають люди у судорогах по шляхах та хатах, або серед реву "Аллах! Аллах!" займається село та ллється кров неповинна.
У хаті сидить бабуся коло сліпого віконця та пильнує побитого паном на лані сина або колише "панську" дитину своєї внуки. Де ж мати дитини? Вона пішла за сим вітром, а радше душа її поплила птичкою на схід у пустиню… В інших хатах лежать мужики, смертельно втомлені панським сінокосом… Навіть нестало сили зварити вечері, так утомив усіх труд та ляк перед нагаєм. Бач, удвоє прийшлося відроблювати – і за живих, і за вмерлих. Бо ось у інших хатах валяються сині набренілі трупи, скорчені у страшних судорогах хороби… Чума!
Чума, нагай, нужда, насильство, кров, пожежа… Служба! І все те побирав вихор із собою, і з сього зродилися сі страшні потвори – тіні, які вилюднюють своїм віддихом дальші села та тікають дальше, на схід, щоби залюднити пустиню.
А за ними часом, мов із пекла, тікають і люди…
Чому? Може, тому, що їх туди несе вітер глядіти сих хмар, які ось пролітають туди понад землею, сих споминів, надій… А може, вони бажають утікти від служби?.. Може!
Мало лучається таких ночей у червні. І справді, всі люди подали б ся у монастирі, коли б частіше чули сей жалібний свист, шум та стогін вітру, який бушував над землею. Він, бач, сам-один оплакував долю, а радше страшну недолю підданих.
Поміж напіввимерлими селами стрічав вихор і двори та звичайно минав їх, не займаючи. Зараза любить погній нужди, а у дворах пани! Але з сих дворів зняв вітер іншу хмару та помішав її зі своєю хмарою нужди. Се була хмара бути, злоби, злочину, нечисті тіла і душі… панства!
І все те, змішавшися, гнало зі стоном та ревом понад землею, і все живуче тікало та крилося як можна найдальше. Лиш дерева розказували собі, що бачили у страшних, пірваних хмарах та у товпах тіней-привидів, а у вежі реготався раз у раз лилик: ха-ха-ха! ха-ха-ха! Ось і побідили тебе, Розп'ятий.
І так гуляв вихор над усею Україною, співаючи холодним зорям пісню про її гаразд. Навіть звір по лісах замовк, поховався, і лише сови пугутькали у лісі, а від часу до часу висловляли й пугачі свою радість голосним гу! гу! – яке звучало якось немов погроза, неначе сказати хотіла птиця: го-го, ще й не таке буде!
Мертво та непорушно лежала при Львівській дорозі Жовква, столиця гетьмана Станіслава Жолкевського. Хоч ще не було пізно, все місто тонуло у пітьмі. У таку ніч не хотів ніхто виходити з хати або хоч би відчиняти вікон, щоби не пускати в хату нечистих сил, які розгулялися бурею. Навіть шинки, в яких під час зарази бував більший рух, як звичайно, були замкнені й неосвічені.
На вежі костелу, де мав сторожити вартівник, не було нікого. Ще перед двома днями не встав він ранком з ложа, а до вечора вкрилося тіло морівками … За два дні потріскала шкіра на трупі, а страшний сопух затроїв повітря. Одначе ніхто сього не завважав, бо було високо, а лізти туди всі боялися. Лише пси, які виволікли на ринок декілька випорпаних куснів вонючого стерва, вили протяжно, достроюючись до понурого виття вихру по пустих улицях. При сьому задирали писки угору, немов чуючи на вежі трупа, якого не завважили люди.
Брами міста стояли отвором. Ніхто не боявся опришків, ні татар. У заражене місто не їхав ніхто, хіба хлопи із також заповітрених сіл. Навіть сам пан не пускав до себе нікого з міста, тілько повірив німецькому медикові дозір над заразою, а кількадесятьом пахолкам велів пильнувати безпеки та хоронити трупів. Але медик утік, вартівники спали п'яні у вартових кімнатах при брамах. Нікому було за ними наглядати.
За містом стояв на горбку замок з округлими вежами, окружений садом, огородом та гумном, усе те обведене ровом, валом, частоколом, а почасти стінами й мурованими брамами. Зараз за садом починався ліс, і то дуже густий, шанований ощадним господарем – панський ліс.
Саме з сього ліса виїхав їздець. Коли тілько виїхав поза останні дерева, вдарила його в лице нічим не спинювана сила західного вихру. Кінь скочив та, дрожачи цілим тілом, став форкати з переляку. Їздець затяг високу козацьку шапку наперед голови та успокоїв коня, гладячи по шиї. Новий порив вітру мало не збив його з ніг.
– Во ім'я Отця і Сина! – перехрестився козак. – От, певно, повісився хтось… наче Юда! Боже, будь милостив його грішній душі! Погана ніч! Правда, Чауше?
Тут козак звернувся до свого жеребця, який оказував велику охоту завернути знову у діброву, під захист дерев. Чауш поклав уха по собі та замахав головою.
– Ага! Озлобився, товаришу? Ну, нічого! Заїдемо до баборіза, то будемо спочивати. Там ніякий біс не прикаже тобі товктися поночі. Там тілько бабам і дітям біда, але не нам, козакам.
Кінь неначе порозумів слова пана, спустив голову додолу, щоби вітер у ніздрі не віяв, і пустився спроквола до замку.
Коли б козак міг був глянути через високий мур на майдан, серед якого стояв сам замок, то побачив би був доволі живу картину. На майдані стояли довкола бочки смоли, запалені, щоб освітити подвір'я, бо не можна було сього вчинити іншим способом задля страшенного вітру. Коло бочок крутилися парубки, які пильнували, щоби від огню не зайнялися коляси та колєбки панів, що заповняли частину майдану. Великий чотирикутний майдан був окружений з трьох сторін будинками, а саме: кухнею, зброївнею, обширним рефектарем для приїзжої біднішої шляхти та мешканнями для прибічних гайдуків пана Жолкевського. З четвертої сторони притикав до самої замкової будівлі панський сад, заложений західними огородниками.
По майдані крутилася шляхетська служба, гайдуки, пахолки, бігали пси всякої величини і краски, та довгим шнуром ішли одні за другими слуги, які несли на величезних полумисках страву до рефектаря та до самого замку.
Його всі долішні вікна були освітлені, тілько горішня часть і високі круглі вежі тонули в пітьмі, а високо над ними пересувалися пірвані хмари.
В одному нарізному вікні, яке виходило в сторону міста, горіло світло.