"Господи, на що я поміняв життя?!" Він нав'язливо шукав розв'язки усьому тому, що трапилось, і відповіді не знаходив. Постійно чув у своїх вухах слова Роксани: "Вітольде, любий, кинь її. Ти ж сам казав — відколи потрапив в цю "академічну" сім'ю завідувати чужим господарством, у тебе не було ні спокою, ні незалежності, ні волі. А ще — постійні приниження і докори в неотесаності сільського хлопця-провінціала. Затуляння рота при найменшому втручанні в співбесіду, полеміку чи взагалі в сімейну розмову".
Так. Миронович тут, у приймах, справді завжди відчував себе зайвою людиною. Одного разу він напився з друзями після досить таки вдалого і вигідного контракту під аванс і двадцять відсотків і непомітно, скинувши черевики ще перед порогом, прослизнув у свою кімнату.
— Він — унтерменш, — запально пояснював академік доньці. — Він зіпсував чистоту нашого роду. Як ти могла від нього завагітніти? Я примирився з тимчасовістю, але не зможу примиритися з постійністю...
— Папа́, — ставила вона наголос на французький лад, — але ти маєш пам'ятати — він закінчив юрфак в одному з найпрестижніших університетів Європи — Київському імені Тараса Шевченка. Хіба не ти все життя мріяв викладати у цьому вузі і хіба не ти захищав свою докторську дисертацію саме там?
— Залишу цей дім, кину його і його вчену доньку, — падав Миронович лицем на подушку. — Хижаки! Нехай вони обоє будуть прокляті.
У такі хвилини він чи не найбільше скидався на дворового пса, що намагався, незважаючи на теплу і затишно облаштовану буду й більш-менш ситі харчі, зірватися з ланцюга і забігти куди-небудь світ за очі.
А ще йому пригадалася постійна боротьба за чистоту в цьому брудному домі міських нечупар. Безгосподарність, щоденний бруд, гора немитого посуду в раковині, постійне забруднення каналізаційних труб, діставання гумових прокладок для кранів ванни й умивальника. Розкидане картоплиння після очищення бульб на всьому столі, підлозі, під краном, залишки моркви, цибулі під табуретками і на фартухах. Постійно непідметена підлога. Та ще й протиріччя. Що б він не робив, усе було не так. Усе неправильно. Усе — чи то по-сільському, чи то не по-розумному. А якщо він виходив із себе і посилав їх — тата-академіка й доньку-професора, якнайдалі, Альбіна артистично натягувала на себе сіру вуаль, мов цей дощ за вікном, йшла до академіка-татуся скаржитися на важке сімейне життя, чекаючи від нього співчуття і поради. Татусь піднімав з її обличчя сімейну "чадру," дивився на її великі сірі короткозорі очі, і в них в черговий раз прочитував смуток і сум, після того, як Альбіна знову твердо пообіцяла вигнати з київської квартири свого неотесаного селюка і назавжди розлучитися з ним.
Усе різко змінилося тільки згодом, коли Миронович уже володів капіталом на добрий десяток мільйонів і кілька київських університетів за спонсорство вручили йому півдесятка дипломів почесного професора. А якось, пригадує Миронович, академік Ераст (так він його подумки називав) приніс польський часопис "Вестерн" з портретом Мироновича у числі першої п'ятірки найбагатших людей України. Та й серед Вишеградських держав він не пас задніх, обійшовши олігархів таких країн, як Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина і всіх прибалтійців разом узятих. У домі вчених настали дні миру, злагоди і благодаті. Але коли служниця на вихідні відпрошувалась додому, до приміського села, у будинку академіка і професора оселялися безгосподарність і хаос, з якого потім, казав Вітольд, народилася Земля.
— Ти без цих єхидних штучок не можеш? — якось сказала йому Альбіна. — Господи, і як я тільки за тебе вийшла заміж, і хто тебе, окрім мене, терпів би, такого єхиду й циніка? Ти просто залишив би наш дім та ішов би собі, — розлючено витріщилась вона на нього, мов очкова кобра, і додавала: — Йшов би ти з нашого дому. Дав би спокій, якщо не мені, то хоча б папі, — і неодмінно завершувала словом, — собако!
Це й був той момент, коли чаша терпіння перелилася через край. Того дня він у своїй люті поклав на стіл секретарку Ірену з юридичної компанії "Шор і Миронович" і цим самим (так він гадав) сказав Альбіні все, що він думає про неї і про її вченого татуся. Ту ніч він з Іреною провів в офісі. Спали то на дивані, то в кріслі, де як могли. Пили каву і насолоджувалися, голодні й спітнілі, стравами з навколишніх ресторанів, завдяки Шору, який тримав у себе на столі не лише номери ресторанних телефонів, а й меню. Офіціантки не встигали їм підносити екстравагантні страви, більшість з яких пішли на Шорову кухню, або й просто — у смітник на вулицю. Для бомжів.
Миронович тієї ночі чи не вперше на практиці відчув себе багатою людиною. Під ранок він замовив собі номер "люкс" у "Прем'єр-палаці" і наказав його особисто доставити на таксі до готелю. Секретарка Шора — Ірен, яка давно дивилася закоханими очима на Мироновича, почувалася на сьомому небі. Вона стрибала, не приховуючи своїх радощів, на великому, мов майданчик для пінг-понгу, ліжку. Голенька, фігуриста, вона бігала по номеру, демонструючи Мироновичу свій гарний задок і стрункі ноженята, що переходили у надзвичайно красиві стегна, та досхочу полоскалася у душовій, а після цього знову, як у хвилі, пірнала в м'які перини, подушки і тихо кликала:
— Тольде, йдіть-но сюди!
Він, знесилений і вологий, падав на перину, і важкі безсонні повіки самі по собі стулялися над його невизначеного кольору очима і він вже не пам'ятав нічого і нікого.
Миронович ще раз пробіг очима рядки з листа Альбіни, і перед ним знову постала висока, худа, сіра, мов цей день, і зла, мов сто тигриць разом, з великими розумними очима жінка в своїх обов'язкових окулярах, які вона скидала тільки тоді, коли виконувала над ним танець живота у ролі вершниці і падала з криком і зойком на його плече, шепочучи йому на вухо:
— Не поспішай. Не поспішай. Це тільки початок.
"Що за жінка, — розмірковував він. — Загадка століття. Зав'язь з любові і ненависті".
Зараз він думав про інше. Егоїстично розмірковував над тим, чи мала Альбіна іншого чоловіка? Чи пізнавала ще когось, окрім нього, з таким натхненням і таким запалом?
— З ким, цікаво, вона буде тепер? — запитав він сам себе, ніби це його справді цікавило. А втім, мабуть, цікавило, коли він сам собі ставив такі запитання. Очевидно, на зло йому вийде за першого-ліпшого заміж. А може, не вийде ніколи взагалі. Це його чомусь найбільше влаштовувало. Тепер вона, розмірковував далі він, підсвідомо думає про малолітнього Альберта і гадає, як у нього, Мироновича, більше урвати грошей, прикриваючись іменем і любов'ю до сина, а може, розмірковує над тим, що прокинеться завтра вранці і нарешті усвідомить, що вона тепер одна, і що вона скаже Альбертові, коли той, прокинувшись, обов'язково запитає:
— Мамо, де тато?
— Що вона йому відповість у цьому разі? Скаже правду, що вона тата залишила, а може, збреше і скаже, що його тато загинув в автомобільній катастрофі. "Скоріше за все, збреше", подумав Миронович.
— Ти повинен від неї піти першим, — щиро радила йому Роксана після їхньої тільки другої зустрічі і чергового скандалу з Альбіною та її вченим татусем. — Довго думатимеш — важко переживатимеш. Чому тобі не наважитися і вирішити це раз і назавжди? Чим швидше ти розлучишся, тим швидше все забудеш. Як це зробила я. Після нашої першої інтимної зустрічі я прийшла додому і сказала своєму Корну: "Корн! Одружуючись, ми дали слово одне одному завжди казати правду. Я її тобі зараз кажу: "Я сьогодні тебе зрадила з Мироновичем. Одразу після телезйомок. Він запропонував мені свої руку і серце"". І тепер мені зовсім легко. Я давно забула Корна. Забудь і ти, — наступала Роксана.
Пригадується, тоді Миронович захищався:
— Але, — мовив він, — я ще про це не думав.
— А чого тут довго думати?! У таких випадках слід діяти рішуче.
— Це не така легка справа, як тобі здається на перший погляд. У нас так багато спільного. Я пов'язаний з дружиною і політично, і фінансово... Мій статус державного службовця такого високого рангу не дає мені морального права...
— Слухай, дивізіє, — перейшла Роксана у наступ по всьому фронту. — А заглядати мені під спідницю і перевіряти, чи є там трусики чи нема — це твій статус? Класти на службовий стіл... і після цього ми говоримо ще про мораль службовця високого рангу?..
— Послухай, Роксано... Ти ж сама вискочила і лягла, — розізлився Вітольд.
— Бо ти мені сподобався, і я не знала, що зі мною тоді трапилося. Я втратила голову... і труси, — додала вона, обіймаючи і цілуючи його. — Ти зрозумів, коханий...
— Ти мені справді подобаєшся, але те, що ти собі зараз дозволяєш, не вкладається ні в які рамки... Я теж можу показати зубки...
— Не дури себе, Вітольде... Окрім грошей, офшорних островів, тебе міцно тримає це крісло... Ти мене й справді можеш покинути і з тобою анічогісінько не станеться, але якщо ти позбудешся цього крісла, з тобою може трапитися те, що нинішній кандидат у президенти пише на своїх гаслах: "Бандитам тюрми!".
— Скажу тобі відверто, мене лякає така провокаційна й цинічна розмова з тобою. Ти дала мені підстави думати, що я несправедливий по відношенню до матері свого сина.
— Вона тебе залишила. Читаю по складах: залишила! Ти її більше не цікавиш... Її цікавлять тільки твої рахунки і та сума, яка з них їй перепаде. Вона вже давно спить з голодним на будь-яке жіноче тіло резидентом, що був законсервований у Західній Німеччині, поки Горбачов не розвалив Союз і не об'єднав дві Німеччини в одну... Її крики і плачі, що вилітають на вулиці крізь щільно зачинені двері й вікна аудиторії, вже давно збуджують юних першокурсників, і ті займаються під вікнами онанізмом, уявляючи собі, з якою небаченою пристрастю віддається викладачеві кількох іноземних мов худюща, як тараня, професорша з питань моралі й етики.
Ця звістка про його екс-дружину прирівнювалася до удару нижче пояса. Він усього чекав від професорші-гуманітарія, але такого...
— І давно це трапилося? — несподівано для самого себе поцікавився він, підводячись з крісла.
— Ще до моєї з'яви, пане Мироновичу, на вашому горизонті. Я ще вам не влаштовувала ні офіційних, ні приватних аудієнцій, коли ваша незрівняна Альбіна Ерастівна втихомирювала незаймане тіло пристрасного і голодного резидента розвідки екс-супердержави.
Миронович дивився на цю писану кралю і вже нічому у цьому світі не дивувався.