То ніби чиясь невидима рука натиче лотоки, що вели з київських пагорбів до Дніпра, Почайни чи тої ж Либеді. І вже дивись, по них стікає всілякий бруд та помиї, на які так щедрі безтурботні городяни. І тепер подорожні могли проїжджати повз їхні дворища без того, аби затискувати пальцями носа… То накаже князь київський пофарбувати кожні ворота у свій колір. Це для того, щоб очі киян не втомлювалися від одноманітності вулиць.
Ремствували городяни, лаяли свого князя нишком і вголос, а потім якогось чудового дня піднімали очі на будинки і розквітали задоволеними посмішками: така ж бо ліпота навколо!
А оце намислив князь Володимир Ольгердович раз і назавжди покінчити з головною київською помийницею – Хрещатим яром. Наказав мешканцям навіть найвіддаленіших вулиць звозити до нього залишки ще Батиєвих руйновищ, всіляке будівельне сміття, землю від викопаних льохів та інших ям, таких потрібних у господарстві. Заметушилися, забігали по всіх київських кутках княжі вивідувані та десятські, почали знімати з городян по три шкури за кожну тачку вивернутої не в Хрещатий яр землі. Шмагали нагаями та ще й приказували:
– Не сип тут, а сип у Хрещатий! Для твого ж блага, дурню, засипається Хрещатий! Невже не можеш втямити, бовдуре, що ще якась сотня-друга тачок – і ти вже не будеш скочуватися колобком до самісінького дна того яру, щоб потім дертися по крутизні на інший бік, а будеш проходити до ньому до свого свата чи куми, яко по рівному. Втямив, телепню?
– А чого ви мені все торочите про це? – не стримається, бува, котрийсь з городян, однією рукою тримаючись нижче спини, а іншою витягуючи кашпука, щоб заплатити за страшну шкоду, нанесену містові тачкою землі. – Здерли з мене, скільки захотіли – і йдіть собі далі з Богом!
– Е, ні, – чув він у відповідь. – Князь Володимир повелів нам казати усім, що це, йолопи, робиться для вашого ж блага!
Сплюне з безсилої досади городянин, та й почимчикує до свого дворища. А за якийсь місяць заходиться за звичкою витирати ноги, аж дивиться: чиста підошва – ні глею, ні бруду на ній. Аж не віриться, що таке може бути в Києві.
Найязикатіші з городян подейкували, що це не стільки Володимирові примхи, скільки забаганка його юної дружини красуні Герди, котру позаминулого літа Володимир відвоював у якогось тевтонського батька-лицаря. Всім була гарна ця Герда – і поставою, і ходою, і ангельським голосом. Одна лише біда – надто вже полюбляла вона закочувати під лоба чарівні блакитні оченята, ледь забачить купку паруючого кізячка. Ніби на її батьківщині з кізяками не знайомі…
Не встиг Боброк з Коцюбою та Сашком в'їхати на княже подвір'я, як до них наввипередки кинулося кілька слуг. Вони підхопили поводи і повели змилених коней до конюшні, перед якою біля десятка інших слуг з тихими прокльонами, аби не чула молода княгиня, махали мітлами і посипали землю білим дніпровським пісочком. А біля ґанку княжого терему на прибульців чекала ще одна несподіванка – доріжка, сплетена з різнокольорових смужок тутешніми служницями та покоївками. Знову ж таки за повелінням князевої жони.
Коцюба подивився на все це, і його рука мимоволі потяглася до потилиці.
– Прямо хоч бери та й знімай щкарбани, – напівжартома, напівсерйозно поскаржився він. – Але де ж це бачено, щоб староста босим став перед своїм князем?
– Можете не знімати, – послужливо схилився перед прибульцями старший зі слуг. – Княгиня наказали одягати ось це…
І він показав на плетені з житньої соломи, незайманої чистоти личаки, що акуратною купкою лежали праворуч від входу до теремних дверей.
– А сказився б ти йому зі своїми лапцадралами! – почулося з темряви сіней чиєсь незадоволене бурмотіння. За хвилину звідтіля виступив сивобородий дружинник. – То здоров будь, княже Дмитре, – мовив він до Боброка, ледь схиливши перед ним лисувату голову. – Чи мо' вже й знатися не хочем?
Боброк придивився до дружинника і аж відступив від здивування. Перед ним стояв не хто інший, як їхній дядько Віхол – один з тих дядьків, що наглядали у Вільно за малими княженятами з Гедиминового коліна. Дуже суворим і вимогливим був Віхол, не давав він княжатам жодного спуску. За найменшу провину шмагав своїх вихованців, як шкідливих козенят. Не дивився, хто був перед ним – синок великого князя чи удільного. Тому, не зважаючи на те, що знав дядько Віхол безліч ратних оповідок та історій, малі княжичі злякано щулилися, коли він виникав – як завжди, несподівано – перед їхніми очима.
І чи не найбільше діставалося від дядька Володкові, хоча він і не був якимось визначним бешкетником чи заводіякою. Діставалося йому за те, що був Володко надто ніжним і тонкосльозим, що аж ніяк не личило майбутньому вою і князю.
– Дядьку Віхоле! – вигукнув Боброк, обнімаючи старого. – Це ж за що тебе так полюбив князь київський, що ти опинився в його теремі? Він же, наскільки пам'ятаю, ховався від тебе, як мишенятко від кота?
– За що отримував додатково, – задоволено відказав Віхол і погладив свою пишну бороду, яку Боброк розкуйовдив своїми обіймами. – А полюбив він мене, княже Дмитре, з тої причини, що комусь та треба приглядати за його хлопцями від покійної дружини. Бач, забаглося, нарешті, князеві київському доглядати своїх чад так, як доглядали колись і його самого. А доглядав за ним, Дмитре, сам знаєш хто, – і Віхол підморгнув Боброкові.
– Та вже ж знаю, – посміхнувся Боброк. – Ти, дядьку. І не тільки за Володком доглядав, а й за нами, многогрішними. Це ж скільки лозин обламав ти об наші спини?
– Не лічив, – зізнався дядько. – Але гадаю, що це пішло вам на користь.
– Ще б пак, – засміявся Боброк. – Як тільки угледів тебе, то спина одразу засвербіла. І мимоволі почав перебирати всі свої гріхи.
– Отже, таки пішло на користь, – задоволено зазначив Віхол. – Він озирнувся навколо і додав трохи тихіше. – Признаюся, княже, що засватав мене сюди не Володко, а сам великий князь. Бо помітив, що князь київський готовий ходити під черевиком своєї княгині. Це ще та, скажу тобі, цяця! При Ольгердовому дворі була собі дівка як дівка – тиха й слухняна. Сам відаєш, що великий князь багато волі жіноцтву не давав. А тут наче з ланцюга зірвалася – ступити не може без своїх покривок, лапцадронів та вишиванок. Там не стань, сюди не сядь… Тьфу ти, шлях би трафив це ганчір'я!
Віхол спересердя сплюнув на різнокольорову доріжку, проте тут же запрацював чистим сап'янцем. Видно і він побоювався клятої молодиці Герди.
– Тож радий тебе бачити, Дмитре. І мушу сказати, що великий князь і досі не нахвалиться тобою за те посольство до Хаджибея. А така честь випадає далеко не кожному. Проте не дуже задирай від того носа перед старим Віхолом, не забувай, що до твоєї кебети і він колись докладав своїх мізків…
І старий постукав пальцем по своєму чолу, зораному незліченними зморшками. А Боброк зі здивуванням завважив, що Віхолові очі підозріло заблищали. Схоже, на старості стає дядько таким же тонкосльозим, яким у дитинстві був його пестун Володко.
Мабуть, Віхол здогадався, про що думав Боброк. Тому гордовито підняв сиву голову і додав іншим голосом, в якому вже вчувався метал:
– То ходімо, княже Дмитре, до покоїв князя київського. Бо він, коли угледів з вікна, як ви в'їжджаєте у двір, одразу послав за тобою.
Князь київський чекав на них у зброярні. Її вузькі вікна-бійниці виходили на схід та південь. Сонце саме піднімалося над деревами і зброярня була переповнена мерехтливим світлом, від чого темні, зрубані з тесаних колод стіни набрали густого бурштинового кольору, а числені ножі, списи, залізні сорочки та мечі виблискували, мовби пластівці слюди на піщаному дні Золотоношки – маленької затишної річки, котра вливалася в Дніпро майже навпроти Черкас.
У княжій зброярні панували запахи дьогтю, шкір, деревного вугілля і понад усе – міцного чоловічого поту. І лише бездоганно вимиті вікна-бійниці і вишивані фіранки на них наводили на думку, що всепроникна рука чарівної княгині Герди дісталася вже й сюди.
Володимир сидів біля столу і уважно розглядав руків'я якогось ножа. Коли увійшли прибульці, він рвучко підвівся і рушив їм назустріч.
– Вітаю тебе, княже канівський, – радо тиснучи руку Боброкові, проказав він чистим глибоким голосом. – Вітаю й тебе, віснику ординський, – з легкою посмішкою звернувся до Коцюби.
По тому князь київський перевів нетерплячий погляд на дядька Віхола, чакаючи, що той відкланяється і вийде із зброярні. Так вже було заведено: коли князі радяться, слуги, навіть найповажніші, повинні залишити їх насамоті.
Проте на цей раз, всупереч очікуванню, старий воїн і не думав зачиняти за собою двері. Навпаки, він з незалежним виглядом рушив до столу, за яким тільки-но сидів Володимир, проминув його і зупинився біля вікна, роздивляючись, що діється за ним. Скидалося на те, що дядько Віхол покидати зброярню не збирається. І робить це він, либонь, не з власної примхи, а з чийогось наказу. І коли такий наказ був, то він мав виходити з вуст лише однієї людини – великого князя литовського і руського.
"Схоже, дядько Віхол приїхав до Києва не тільки для того, щоб навчати княжих дітей, – подумав Боброк. – Швидше за все, великий князь бачить його своїми вухами й очима у Володимировому теремі. А може, навіть і голосом".
На запитальний погляд канівського князя Володимир ледь помітно розвів руками. І з цього жесту Боброк зрозумів, що його здогад не був помилковим. Атож, дядько Віхол мав стати тим неминучим лихом, боротися з яким було неможливо. Його треба було лише терпіти, як терплять зливу чи спеку.
Київський князь важко і голосно зітхнув, підкреслюючи цим своє ставлення до Віхолової присутності. Проте старий дружинник і вухом не повів. Тоді Володимир зітхнув ще раз, уже значно тихіше і повернувся до прибульців.
– По пилюці на вас бачу, що ви не тільки подолали чималу відстань, а й ще не встигли ніде в Києві зупинитися…
– Пилючку з них пір'ячком змахували, – ущіпливо зауважив Віхол, не відвертаючись від вікна. Володимир розсміявся.
– З одежі, дядьку Віхоле, з одежі, – уточнив він. – Але не з обличчя… То може, княже канівський, сядемо спершу до столу і перекусимо? А вже тоді погомонимо про те, що саме привело вас до Києва.
Боброк ледь помітно схилив голову.
– Вибач, княже, але маємо вісті не лише для тебе, а й для великого князя.
– Його зараз немає в Києві, – відказав Володимир.