№ розсипати цей мотлох просто на полі. Скажімо, картопляному № буряковому. Так осінь же! — скажете ви, й правду скажете. Так нема у мене нічого, — скаже він, і теж матиме рацію. — Що воно торохнуло в лабораторії — не знаю, але дуже мене налякало, і я з переляку втік. У стані афекту, так би мовити, № тепер поясніть мені будь ласка, хто ви, і я кого біса мені крутите руки? Я буду скаржитися до Європейсьского суду!
І що ми скажемо? Вибачимось, ось що ми скажемо. Й випустимо. Ясна річ, будемо стежити, але користі з того не буде. № через рік № через два хтось із незловлених його спільників через інтернет оголосить, що на одному з ланів нашої рідної України було розсіяно альфа-активний пилок. Й що хтось його вже з борщем із'їв, № якраз зараз має такий нерозумний намір. І що тоді?
Я не кабінетний боєць. Співвідношення мозку до м'язів у мене може й краще за пролетарське, але до першого-ліпшого аналітика не дотягує. № то б теж сидів в кабінеті, ліниво перегортав сторінки різних сайтів, й раз на тиждень народжував би дві-три сторінки паперу.
"Наслідки ядерного вибуху в одному з потужних індустріальних центрів", наприклад.
№ (не менш гарно, як на мою думку):
"До питання про отруєння системи водопостачання південного регіону".
Цікаво, га?
Півсторінки — вступ. За радянських часів написали б про неминучість передбаченого Карлою-Марлою загнивання капіталізьму та його метастази у вигляді терористичних організацій. Про "Радикальну червону армію", ясна річ, напряму б не сказали. Максимум, що могли б дозволити собі найсміливіші — написали б "псевдосоціалістська організація". Зараз половина валить на Беню Ладена, № друга намагається кожну тенденцію прив'язати до недружньої північно-східної держави.
Сторінки — предпосылки.Я не знаю, як сказати це українською. Слово це пиляне з того ж марксизму-онанізму, й гадаю, здохло б уже разом із тим марксизмом, — № ні. Живе. Й поки не здохнуть колишні викладачі наукового комунізму, мабуть, житиме. Ну та чорт з ним. Якщо по-людські — то це блаблабла про те, як, чому і навіщо потенційному терористу знадобилося наносити ядерний удар по, скажімо, Полтаві. № труїти очисні споруди у Дніпропетровську.
Ну й ще півсторінки — про наслідки, і це вже цікавіше. Докладно, самі розумієте, не розпишу, але дещо можу сказати. Майже кожен сценарій закінчується політичною кризою й зміною влади, № воно їй треба?
Ми ж не в Америці. Це там після терактів у Президента рейтинг злітає вгору. Але, слава богу, і не в Росії, де на рейтинги всім начхати, натомість злітає вгору столиця негайно призначеного супротивника.
От і платять тим аналітикам, і нам платять... але знаєте. що я скажу? Навіть якби не платили, я б віднайшов спосіб займатись такою роботою.
Я люблю свою роботу.
От якби ще нерви після кожного разу міняли.
Але хай йому чорт, якби не така робота, то як би я опинився у чарівному місці, на пагорбі, над містом й над лісом, над плавнями та Дніпром? Хіба б я подихав десь таким свіжим повітрям? Хіба б цвірінчала над головою якась пташина, хіба б десь побачив такі багряні смуги осіннього лісу, таку синю-синющу воду, таку чорну ріллю й таке неймовірне, високе, прозоре та вічне небо?
Хай йому чорт! Я таки люблю свою роботу!
Бачили, мабуть, карикатурку? Двоє ландскнехтів йдуть від спаленого міста, й один другому каже... ага, вгадали. Саме цю фразу.
Але я не буду розписувати відчуття перемоги. Кінець кінцем, майже кожен із вам може видертися на пагорб, постояти мордою проти вітру, помилуватись Дніпром. Мало хто робить — але ж теоретично може. № от стояти над свіжопідстреленим ворогом, й звисока дивитись, як тягнеться, тягнеться, щосили тягнеться мертва вже правиця до кнопки, буквально сантиметру не дістаючи, і твердо знати при тому, що сантиметра цього вона ніколи вже не подолає... Це інша річ. Цим щастям я вже, пробачте, не поділюсь.
Але до цього ще надзвичайно далеко. Ворог десь тут — але ще живий. І руку має на кнопці, і натиснути її значно легше, аніж мені на гачок, чесно кажу.
Знаєте, як би вчинили на моєму місці американці? Хе. Вони молодці. Вони б евакуювали пів-області, повісили в небі штук сім безпілотників, і якийсь із супутників втупився би скляним поглядом на це місце, безперервно женучи відео в штаб. Десь поблизу розташувалися б табором журналісти, й представник по зв'язкам із громадськістю щопівгодини проводив би брифінги. Безпілотники розстріляли б десяток корів, № потім прилетіли б B2 й про всяк випадок засипали б місцевіть касетними бомбами із наведенням по GPS.
Щоправда, опісля цього довелося б весь грунт на місцевості просіяти через сито, але їм не звикати, робили вже.
Єдиний нюанс — терорист, побачивши, як на нього пре таке військо, почухав би потилицю, та й вшився тихесенько, перенісши акцію на трохи потім.
№ знаєте, що зробили б наші північно-східні друзі? О, це ще цікавіше.
Виганяти населення, мабуть, не стали б, бо, по-перше, це порушення секретності, № по-друге — спробуй-но вижени, як вони замість слухняно втекти — ховатися починають.
Очепили б район — це запросто. Стояли б солдатики через кожні три кроки, шмигали б носами й стріляли. Не з автоматів, № цигарки у кореспондентів. Бо про те, щоб зібрати їх в купу та інформувати теж навряд чи хтось потурбувався би.
Можливо, якби хтось з журналісток мав би приємне личко, то хтось з генералів запросив би її до свого уазика.
Безпілотників не було б, бо нема. № ті, що є, підкоряються ВПС, № не якійсь там піхтурі. № головнокомандувач ВПС зараз спить, то що накажете, з-за якогось сраного терориста його будити?
Натомість підтягли б артилерію. Реактивну, бо у "Градів" якраз гарантійний термін закінчується. Ну то й що, що село, чхати на село, перший раз, чи що? Втрати неминучі!
Пальнули б для пристрілки, влучили б в іншу область, скоригували б приціл — й влучили в іншу республіку. Звідти негайно поскаржилися б в Москву, й звідти пальнули б так, що побігли б стріляти цигарки вже полковники. Хтось із них попросив би у якогось кореспондента мобілу, подзвонив ракетникам й сказав, що їм в руки не те що зброю давати не можна, № навіть й ложку, бо очі виколють, № про виделку взагалі й мови бути не може. Подзвонив би іншим ракетникам — більшим, й ті накрили б підозрілий район "Іскандером". Їх, правда, півсотні штук на всю армію, але для такого випадку один би знайшли.
І якби терорист був російський — то з переляку підірвався б на власній бомбі. № генерал би сказав, що все відбувалося за його розрахунками — поки артилерія відвертала увагу, його непереможний спецназ перекомутував схему в бомбі. Ага, просто в руках у терориста... ви що, не чули російську народну казку про злодія, який на ходу підбори різав?
Теж молодці, звісно. Задача ж виконана.
Щоправда, в інтернеті ще роки зо три б сварилися патріоти — то не сяк, це не так, генерали нас продали, № політичне керівництво не змогло використати результати військової перемоги.
Молодці, що й казати. І американці, і всі, всі, всі.
Але нема в нас B2, й розстріляного села нам не простять, тож доведеться рухатись своїм шляхом. Наприклад, знайти ідіота, який підкрадеться до терориста, пригостить цигаркою, наллє коньяку з піджачної фляжки й умовить його бомбу знешкодити, зброю викинути й піти здатися разом, бо у мене самого замість табельного "Форта" пластмасовий "Глок", й хто засуджує — нехай пальне спочатку з одного, потім з іншого, і вже тоді пробує щось сказати.
Кажуть, була історія за радянських часів. Прийшов якийсь лейтенантик несподівано додому. Вже сам по собі цей факт трохи підриває довіру — бо важкувато було б лейтенанту прийти додому, та ще й несподівано — але теоретично можливо. Приходить, знацця, № там — дружина із прапорщиком (і це, я вам скажу, значно ймовірніше). Лейтенант молодий, № дружина кохана — витяг з кишені "Макарку" та й пальнув тричі. Кожному, так би мовити, уваги вділив, рахуючи й себе.
Приходить до тями у госпіталі, кажуть: був би мозок — був би струс, № так — готуйся, малошановний, до офіцерської гауптвахти, № потім з півроку днюватимеш й ночуватимеш у казармі, бо комполку сказав, що йому за тебе добряче всипали.
"Яаааак?! — питається лейтенант. — Я ж... двох людей... насмерть... із табельного!"
"Ага, — кажуть. — Дівці куля ребро подряпала, № в прапора у кістці застрягла. У тій, що на плечах. Спеціально рентгенустановку викликали, просвітили — № там майже чотири сантиметри, й на біса такому каска?"
То знаєте, що він зробив? Лейтенант, мається на увазі, не прапор і не комполка. Попросив ручку й папір, і написав рапорт. Ні, не про звільнення. Про те, що армія погано озброєна, № раптом війна?
І якщо хтось згадає Лєвшу, що на смертному одрі волав про те, що не можна рушниці цеглою драїти, то матиме рацію.
Оце люди, навіть трішечки заздрю.
Але ми, як завжди, підемо іншим шляхом.
Причому буквально.
Знаєте, що думає терорист, коли бачить велику машину зеленого кольору, та ще й з тентом? Правильно! Саме це він і подумає — що по його душу прийшли.
Тому КрАЗ не підходить, № шкода.
№ що подумає, якщо помітить автобус із тонованими віконцями?
Правильно, те ж саме. Тому не підходить й автобус.
Отож про вертоліт, уазик, "швидку допомогу" і взагалі будь-який транспорт краще одразу забути. Пішки, й виключно пішки! Хай навіть злодюга десь тут, можливо, в кущах, можливо, в лісочку, можливо он у тій будці, що влітку, мабуть, там сторож відпочиває, № ти — на полі як на долоні. Все одно — пішки.
І якщо думаєте, що він переплутає вас з мирним тутешнім аборигеном — не будуйте ілюзій. Не переплутає. От аборигена зі мною — легко, й застрелить. Про всяк випадок.
Тому йти треба хоч і пішки — але хутчіш. Щоб менше аборигенів трапилося йому, злодюзі, на очі.
Чап-чап, шурх-шурх, осіннє листя шелестить під ногами. Моя сестричка, коли я вигулював її, маленьку, на повному серйозі вважала, що в купах листя мешкають такі собі "шурші", й шурхотять, ховаючись від людського ока. Шустрі вони, й маленькі, отож помітити важко, практично що й неможливо.
Мені б так.
Шурх-шурх, чап-чап...
№ ще буває не "чап-чап", № "чоп-чоп". Це коли їдеш у повній машині негрів, і всі з автоматами, й знаєш, що назад їхатимуть не всі. І коли раптом зупиняється вантажівка, й негри вискакують, то думаєш — помолитися хочуть, № листа написати.