У мене не було вибору. Залишалося вірити йому на слово. Вдивляючись глибоко в мене, ніби намагався просканувати черепну коробку, аби зрозуміти, що ж насправді я там затаїв і чи це не загрожує особисто йому, Сергій Сергійович, чи як там його насправді звали, сказав, що про це ніхто не повинен знати, особливо Сьомий і його куратор Віктор Вікторович, чи як там його насправді звали. Я запевнив, що це навіть не обговорюється, бо й так саме по собі є зрозумілим. Здається, куратор із недовірою подивився на мене, але це вже мене не бентежило. Мабуть, він нікому не довіряє, навіть самому собі. Що не кажіть, а важко бути чоловіком у чорному. Я вже не був переконаний, що хочу належати до цієї когорти людей.
Увечері старший охоронець передав мені декілька відеокасет від Сергія Сергійовича, чи як там його насправді звали. Це були виступи Путіна. Я міг насолоджуватися часом у товаристві Володимира Володимировича. Моє бажання навчитися говорити так, як Путін, починало втілюватися в життя.
18
Навчання було сухим, нецікавим і нудним, висмоктувало з мене, здається, останні сили. Але я розумів, що треба було просто пройти цей етап, а там настане щось інше. Не обов'язково краще, але інше. Це лише крок до моєї мети. І тут я робив довгу паузу, затамовував дихання. Добре, що ще не винайшли приладу, який би вловлював людські думки, бо якби хтось дізнався про мою мету, подумав би, що я зійшов з розуму. В будь-якому випадку став небезпечним чоловікам у чорному, а тому мене слід розстріляти, стерти в порошок, чи що там вони могли ще придумати. Це ж треба додуматися, щоб не просто бути схожим на Путіна, а стати самим Путіним! Якби я в минулому житті не думав про щось подібне, то вже точно вважав би, що божеволію.
В цьому я нікому не зізнавався, навіть Василині. Інколи грайливі думки навідувалися до моєї бідної голівоньки: чому б мені не стати російським президентом? Я усвідомлював, що це неможливо, бо нездійсненне в принципі. Мабуть, існує певний алгоритм того, як можна стати президентом, чи прем'єр-міністром, чи взагалі будь-якою значимою фігурою в цьому житті. Це явно не для мене, переконував я сам себе. Але ж думкам не заборониш народжуватися. Вони застрягали в просторі й часі, а потім знову поверталися до моєї бідної голівоньки, щоби потішити власне самолюбство. І справді, чим я був гірший за Єльцина чи Путіна? Мені здавалося, що в абсолютній більшості випадків я міг би замість них прийняти набагато краще політичне чи навіть економічне рішення. І це при тому, що я не заглиблювався в якусь проблему, не мав вихідних даних для її розв'язання. Виходив з того, що інколи інтуїція важить більше, ніж прагматизм, алгоритм дій і подібні дурниці. І справді, я міг би краще за Єльцина і Путіна впоратися з президентськими обов'язками. Звичайно, це було аж занадто нахабно з мого боку, бо що я знав про ці президентські обов'язки? Те, що нам показують по телевізору, – лише видима частина айсбергу. А те, в що я занурююсь зараз, коли нас вчать бути подібними на Путіна, і є тією підводною частиною, об яку легко розбитися і втонути, і ніхто не прийде тобі на допомогу.
Минуле життя видавалося мені наївним і неправдоподібним. Мене аж у піт кидало, коли я думав, що було би, якби чоловіки в чорному не зацікавилися мною. Так би й працював до пенсії у своїй жалюгідній школі, розриваючись між Оксаною і Василиною, як дурнуватий осел. Мільйони людей навіть не підозрюють, що існує інше життя. Це для них щось на кшталт паралельного світу. Та й навіть я, знаходячись під опікою чоловіків у чорному, лише на декілька кроків наблизився до цього іншого життя, ще зовсім не уяснив його сутності, але мене тягнуло до нього з космічною швидкістю. Я усвідомлював, що можу згоріти, наблизившись на небезпечну відстань до Сонця, яким, безперечно, був Володимир Володимирович Путін, але моє фізичне існування без цього іншого життя вже нічого не значило, а про повернення до минулого не могло бути й мови. Звісно, я усвідомлював, що лише щасливий випадок на кшталт марктвенівського принца і злидаря може допомогти мені стати Путіним, але ж політика – це така авантюра, про яку здатний мріяти шибайголова, як я. Володимир Володимирович був для мене найавторитетнішим авантюристом у світі – звісно, з позитивної точки зору, як необхідної риси в характері сильної людини. Водночас інтуїція підказувала мені, що найбільшим ворогом, який може постати на моєму шляху до цього, є Сергій Сергійович, чи як там його насправді звали. Мені треба триматись якнайближче до нього і чимдалі від куратора. Шизофренічне начало є в кожній людині, то чому б мені не використати його не на шкоду, а на користь собі?
Я нарахував десятьох учителів, які в різні дні навчали мене. Одні були набагато молодшими від мене, інші – глибокі старики, які однією ногою вже стояли в могилі. Їх об'єднувало те, що вони знали головне: ніякий я не Путін, а тому зі мною можна поводити себе вільно. А ще я щодня читав у їхніх очах страх. Звичайно, не мене вони боялись, хоча, мабуть, незвично було бачити перед собою Путіна, тобто чоловіка, схожого на нього. Вони боялися тих чоловіків у чорному, які примусили їх до цього навчання. Звичайно, це була їхня добровільна згода, як і моя, але ж я розумів, які етапи у свідомості – їхній і моїй – довелося пройти, щоб зараз опинитись у цьому місці. За моїми вчителями були рідні й близькі, а крок вправо чи вліво або тупцювання на місці означали б, що вони їх більше ніколи не побачать. Їм було кого втрачати, а попереду нічого не світило – і цим я кардинально відрізнявся від них. Я набував щось важливе у своєму житті, а те, що було в минулому, видавалося нікчемним і мізерним. Здається, був приречений на те, що вже ніколи не побачу Оксану, Вікторію та Василину, і змирився з цим. Для мене було би краще, якби я знав, що їх знищили, і я би тоді думав, що живу заради пам'яті про них. Але мені й так було добре. Повернення до минулого життя видавалося катастрофою, було неможливим, віщувало фізичну загибель. Майбутнє хоч і туманне, яке, можливо, теж принесе мені смерть, але все моє єство тягнулося вперед, і я хотів чимшвидше побачити, що ж там – за обрієм.
Здавалося, мене випробовують на витривалість, бо вчителі напомповували знаннями з різних галузей. Чоловіки в чорному хотіли, щоби я був не лише зовнішньо подібний на Путіна, а хоч би приблизно усвідомлював, у якому океані інформації він постійно купається. Звичайно, я не намагався аж так глибоко вникати в ситуацію, щоби на певному етапі замість Володимира Володимировича брати участь в якихось переговорах, видаючи себе за нього. Втім, чого гріха таїти, мені хотілося нести цю шапку Мономаха, бодай на мить відчути на собі погляди політиків, які думатимуть, що я Путін.
Вчителі, яких приставили до мене, викладали не якийсь один предмет з конкретною назвою – на кшталт літератури чи математики. Півторагодинна лекція кожного була сумішшю знань із різних дисциплін. Це, мабуть, за задумом чоловіків у чорному, був той мінімум, який належало засвоїти кожному двійникові Володимира Володимировича. Я би сказав, що все подавалося з філософської точки зору, але вчителі милостиво сходили із олімпійських висот, конкретизуючи на прикладах те чи інше поняття, щоби остаточно не запудрити мізки двійникам Путіна. Я ж пам'ятав, що сказав Сергій Сергійович, чи як там його насправді звали, про швидкоплинність навчання, але не уточнив, коли все має закінчитись. Це ж могло тривати місяці чи рік, так що мені слід не зациклюватися на термінах, а терпляче все зносити, щоби мій куратор зрозумів, що я засвоїв мінімум знань.
Якщо спочатку це були лекції, які я занотовував у зошит, перечитуючи записане вдома (ви чули, я сказав вдома, бо вважав, що справді знаходжусь удома, в Москві, в Кремлі, серед охоронців), то потім вчителі вдалися до розмов зі мною, опосередковано намагаючись довідатися, чи засвоїв я викладений матеріал. Було зрозуміло, що це вже другий етап мого навчання. Скільки ще буде, я не знав, але не подавав виду, що особливо цим хвилююсь. Живу в теплі, мене непогано годують. До охоронців уже звик, як до неминучого у житті. Чого ж мені ще треба? Я повинен бути вдячним чоловікам у чорному, які виокремили мене із сірої маси і готують до чогось надзвичайно важливого.
Але головним, з мовчазної згоди Сергія Сергійовича, чи як там його насправді звали, були не ці лекції-бесіди. Щодня декілька годин я тренувався, імітуючи голос Путіна. Здавалося, ніби Володимир Володимирович завжди говорив однаково. Але це було зовсім не так. З наданих мені записів я вже навчився розрізняти не лише тембр його голосу, який змінювався у залежності від ситуації і навіть від того, кому були адресовані ті чи інші слова. Я зрозумів, що не можна творити щось середньоарифметичне на всі випадки життя, бо тоді це буде мертвий Путін. З іншого боку, засвоїти всі варіанти тембру голосу теж було мені не під силу, а, крім цього, я мав справу ще з багатьма складовими, які вирізняли голос Путіна від інших. Врешті-решт зрозумів, що буде геніально, якщо добре засвою два-три варіанти імітації голосу Володимира Володимировича, якими зможу скористатись у конкретній ситуації.
Тішило, що Сергій Сергійович, чи як там його насправді звали, не докучав мені допитами. Мовляв, чи можу я вже нормально імітувати голос Путіна. Спочатку я подумав, що він не здержав свого слова, не вимкнув відеокамер і спостерігає, як я мучусь, намагаючись уподібнити свій голос до голосу Володимира Володимировича, але потім зрозумів, що, мабуть, у нього є ще багато інших турбот, крім мене. Якщо раніше ми зустрічалися мало не щодня, то тепер – двічі-тричі на тиждень, і я відчував, що маю все менше й менше потреби бачити його. Хотілося, щоби це відчуття було взаємним. Не те щоби Сергій Сергійович, чи як там його насправді звали, пригнічував мене своїм кураторством. Ні, він був делікатним у поводженні зі мною, акуратним у спілкуванні, ніби намагався не вивищуватись і не перегнути палицю, після чого я відчув би себе безнадійним тупаком, не здатним служити начальнику. Але я вже починав розуміти, що ще трохи – і Сергій Сергійович, чи як там його насправді звати, стане для мене пройденим етапом.