До того то довела не лиш сама хитрість чужих, але також темнота і недбальство наших людей".
Стефанові Коваліву боліла душа за простого чоловіка: "Християнин тут знищений морально і матеріально, гарує днем-ночею, наповняє кишені спекулянтів золотом, слухає зневаги на свою святу віру і жиє, ах! як жиє! Бо чи ж можна назвати життям сю дику сваволю тисячних мамок і жидівських служниць із чумаками і гонивітрами? А ті нечисті страви, напої, тую грязь з запліснілим ощіпком, чи ж можна назвати порядною поживою для чоловіка, що працює дванадцять годин під землею і більше?".
Свої оповідання про Борислав Стефан Ковалів почав писати вже тоді, коли вийшли більшість оповідань Івана Франка бориславського циклу, його повісті "Boa constrictor" і "Борислав сміється", які були неприхильно сприйняті. Можливо, саме через солідарність з Франком, якого він поважав і любив як письменника, Стефан Ковалів вирішив продовжити його справу. Та й сам Франко закликав письменників писати про те, що тут відбувається, бо "Борислав стався для нього (народу – А.В.) осередком експлуатації у всіх можливих видах". Прочитавши оповідання Коваліва про Борислав, Франко назвав його "нашим звісним письменником".
Найбільш характерним з усього бориславського циклу Стефана Коваліва є оповідання "Добрий заробок", головні герої якого Клин і Сук стають жертвами нещадної експлуатації в Бориславі й ледь живі повертаються додому.
Один з місцевих мешканців радить їм не найматись у Бориславі на роботу:
"— В лиху пору вибралися ви, людоньки, сюди, — сказав господар, укладаючий на гостинці камінє в стоси. – Краще вертайте мерщій додому, бо тут нема що робити. Дивіть, я, тутешній господар, не пішов би на сі заробітки, хоч би золоті гори обіцяли".
Але Клин і Сук не слухають його, бо в рідному селі теж не мають як заробити. "Не слухайте дурного цивіля. Він нічого не знає, тут робота є, ще й яка", — каже їм капрал Гаврило Хома, з яким вони разом воювали у Боснії. Але саме за його намовою позбулися свого одягу і ледь не загинули у шахті.
Стефан Ковалів описує нелюдські умови праці під землею: "В кошарі було щось аж п'ять шибів. Багато хлопів, покінчивши шихту, вилазило з-під землі на світ божий, позіставивши там протягом дванайцятьох годин кілька літ житя й найкращі сили животні; на їх місце лізли тепер нові ворохобники засмакувати їдкої замороки, що пече, золить очі гірше, ніж сок із терпибіди або вовчого молока".
Клин і Сук не тільки позбулися свого доброго одягу й мало не загинули у шахті. Їм не заплатили ні копійки за каторжну працю, звинуватили у викраденні грошей, а в рідному селі, не впізнавши, бо так вони змінилися після бориславського "заробку", мало не вбили, сплутавши з конокрадами.
МОСКВОФІЛ? АНТИСЕМІТ?
Письменники, сучасники Стефана Коваліва, критикували його за мову оповідань. Так, Михайло Коцюбинський у листі до Володимира Гнатюка, писав, що "мова їх (йдеться про збірку оповідань Стефана Коваліва "Громадські промисловці"– А.В.) вражає занадто локальним характером, і навіть мені, який вважає галицьку мову рідною, годі часом зрозуміти те, що пише в тих оповіданнях д.Ковалів". На те ж саме вказувала Леся Українка в листі до Михайла Павлика. І справді, в оповіданнях Стефана Коваліва є чимало діалектизмів, вузьких професіоналізмів, просторічних виразів. А чого вартують фрази, взяті з лексикону цісарської армії! Однак письменник відображав мову народу і не мислив, що може описати простого чоловіка, який розмовляє вишуканою літературною мовою.
Некоректними є звинувачення Стефана Коваліва у москвофільстві. Він був українським письменником і у своїх творах захищав українця від чужинців.
Стефан Ковалів захоплювався силою художнього слова Лева Толстого. Услід за ним він пропагував терпіння і всепрощенство. Це добре видно в оповіданнях "Совість", "Встріча під хрестом", "Рішуча хвиля" та в деяких інших. Саме ці оповідання Стефана Коваліва підносилися на щит москвофілами. 1891 року москвофільське "Общество имени Качковского" видало "Повестки Льва Толстого, пересказанные для нашего народа, и Стефана Пятки". Стефан П'ятка – це один із псевдонімів Стефана Коваліва. До цієї книжки увійшли оповідання Толстого "Где любовь, там и Бог", "Илья Петрович" та деякі інші, а також оповідання Стефана Коваліва "Совість".
Можна зрозуміти Стефана Коваліва, якого ніде не друкували, адже кожний письменник прагне побачити свої твори, донести їх до читача. Великого захоплення надруковане коштом москвофільсьского товариства в нього не викликало, хоча й тішило самолюбство, що його поставили в один ряд з Толстим. А коли вже Іван Франко долучився до друку оповідань Стефана Коваліва, москвофіли забули про бориславського письменника.
Не менш некоректним є звинувачення Стефана Коваліва в антисемітизмі. Він бачив реальне життя Борислава, бачив, як панівне становище в ньому зайняли євреї, які експлуатували українців. Будучи реалістом, письменник об'єктивно про це писав, інколи вдаючись до натуралізму.
Стефан Ковалів зазначав: "Нині Борислав має більше як дванайцять тисяч жителів самих синів Ізраїля, і ті мешкають у нужденних нехарних домиках та займаються промислом: багатші купчать, бідніші дозорцями над робітниками-рудниками, а дуже бідні полочуть віск земний, лізуть до штольні під землею і копають за воском" ("Світ учить розуму").
У своїх спогадах Юліан Ковалів, син письменника, згадував: "Хата мого батька була для робітників і селян, для кожної вбогої людини завжди відкрита. Сюди щодня приходили робітники українці, поляки, євреї. І українець Олексівський, і поляк Каспшик, і єврей Брунеграбер – всі вони сідали біля столу батька і просили поради. І добра пам'ять про батька залишалась у всіх тих людей".
В своїх оповіданнях "Добрий заробок", "Волоцюга", "На Дрімайловім пустарищу" та деяких інших Стефан Ковалів розповідає про початкові релігійні єврейські школи, так звані хедери. Більшість з них у Бориславі субсидувалась з фонду мільйонера-банкіра барона Гірша. Так, в оповіданні "Добрий заробок" письменник чітко визначає мету, якої хотіли досягнути в хедерах: учень "від чотирьох майже літ до п'ятнадцятьох учиться безперестанку, як має формами закону заслонятися проти самого закону". Стефан Ковалів показує, як у хедерах виховували дітей у дусі релігійної нетерпимості до людей іншої віри, зокрема, до українців, навчали методам гендлярства, шахрайства, підступності.
Сутність ставлення Стефана Коваліва до євреїв висловив у "Літературно-науковому віснику" Осип Маковей. За його словами, письменник "описує, двома словами сказавши, визискувачів і визискуваних. Визискувачі – жиди, визискувані – руські господарі і робітники. На справу антисемітизму загалом можна всіляко дивитися, але про відносини жидів до руського народу в Галичині, мабуть, у нікого з галицьких русинів нема двох думок; є тілько одна – а вона така і в Ковальова, — що жиди поруйнували руські села і руйнують далі і селян, і робітників. Безсумлінні жиди і їх посіпаки, з одного боку, — темні, головно темні селяни з другого, отсе "герої" майже всіх оповідань Ковальова, не тілько бориславських. Одна сумна пісня, все повторювана, тілько з іншим змістом, повна ненависті до ріжнородних визискувачів руських селян, повна жалю до тих селян за їх темноту і непорадність, і милосердя над ними. Про свої чуття Ковалів, правда, майже ніколи не скаже, але се такий настрій у його всіх оповіданнях. Такий він і в бориславських".
Стефан Ковалів був реалістом і об'єктивно ставився до євреїв, роблячи різницю між визискувачами і простими робітниками. Так, в оповіданні "Добрий заробок" українців від смерті рятують, власне, євреї: "В кошарі робили самі жиди. Вони, запримітивши замлілих хлопів, вхопили обох на коркоші, поотіпали ними, погонили у воздусі, а вкінці винесли прокоріцманих попід підлогу на вулицю й заткали отвір лепом, щоби котрого не скортіло вернутися по смерть до кошари. З трупом біда наверху: не дасться ні на віск перетопити, ні в кип'ячку, й ще видаток збільшається".
Іменем Стефана Коваліва у Бориславі названа вулиця, його ім'я носить одна із місцевих шкіл. Мабуть, слід встановити літературно-педагогічну премію імені Стефана Коваліва, видати повне зібрання його творів, а приміщення міжшкільного комбінату повністю віддати під музей його імені. Слід вивести із забуття цього воістину європейського письменника.
ГІМН КОХАННЮ
Жан-Марі Ле Клезіо. Дієґо і Фріда
Коли я почав читати цей роман, одразу виникла думка: і за що дають Нобелівську премію?
Здавалося, що маємо справу зі статтею журналіста. Сухе викладення подій, цитати з багатьох джерел… Але чим далі – тим глибше розумієш замисел автора. Мабуть, біографічні романи так і слід писати, адже мова йде про конкретних людей, а не про художні вимисли письменників, як у багатьох подібних творах.
Це історія кохання Дієґо Рівери та Фріди Кало – видатного мексиканського художника світового рівня та його Музи. Як зазначає автор, вони любили одне одного настільки, що не могли жити разом.
Генії не подібні на простих людей, хоча у своїй неподібності подібні на таких, якими є самі.
"Дієго охоче розповідає про себе всілякі жахи. У його не цілком достовірній автобіографії говориться про "людожерські досліди". Нібито в 1904 році, вивчаючи анатомію в медичному училищі в Мехіко, він умовив однокурсників спробувати людське м'ясо, щоб підживити сили, — за прикладом дивакуватого паризького хутровика, який згодовував кішкам котятину, сподіваючись, що це поліпшить якість їхнього хутра. Дієґо запевняє також, начебто його улюбленою стравою були жіночі стегна і груди і, звичайно ж, мізки молодих дівчат в оцті. Дієґо розважався, оповідаючи про себе подібні баєчки…".
Індіанка Антонія стала його годувальницею, коли помер його брат-близнюк Карлос, а мати надовго занедужала.
"Вона стоїть переді мною, мов жива, — пише він в автобіографії. – Висока, спокійна жінка років двадцяти, із прямою, мускулистою спиною, стрункою, витонченою поставою, чудово виліпленими ногами, вона тримала голову дуже високо, мовби несла на ній якусь ношу".
Усе своє житя Дієґо був закоханий у цей образ, напіввигаданий, напівреальний, у якому для нього втілилася могутність і найчистіша краса доколумбової Америки.