Ось чому він вирішив збудувати не примітивне бомбосховище, яке було за радянських часів і яке не давало жодної гарантії на виживання, якби справді щось сталось, а приватний ядерний бункер. Таких уже повно в Америці, і люди там упевнені, що зможуть захистити себе, якщо станеться атомна війна.
Він переконував Марію в тому, що все продумав до найменших дрібниць, порадився з тямущими інженерами, перечитав масу технічної літератури – і в нього все вийшло, як книжка пише. Мирон міг і не переконувати в цьому свою стару, бо вона вірила йому, як Богу, і навіть більше, хоча про "більше" ніколи б не зізналася навіть сама собі. Бог був десь далеко і в глибині серця, а чоловік – поруч, і його слова були воістину божественними.
Вони вже подолали чималий шмат дороги, але Марія зовсім не змучилася. Вона ніби піднеслася над стежкою, і руки зовсім не боліли од важких сумок.
Нарешті вони прийшли. Марія швидше відчула ніж побачила, що це і є отой ядерний бункер.
У ньому вони, божевільні, прожили рештки свого жалюгідного життя, так і не дочекавшись атомної війни…
2006
МЕРТВЕ МІСТО
Ярославові ГАЙГЕЛЮ
1
Колись у дитинстві я любив приїжджати до бабці в це тихе провінційне містечко. Із Києва мене привозили батьки, гостювали день-другий, поверталися назад, а я залишався на цілісіньке літо. Був я, звичайно, королем двору, бо мої однолітки хотіли конче запізнатися зі столичним гостем. Цілими днями я тинявся з ними містом, інколи ми рушали за місто, де розпочиналися гори Карпати. Дні минали у веселощах і забавах. Бабця не дуже опікувалася мною, надаючи мені повну свободу. Минав деякий час, і я відчував, що скучив за батьками, і рахував дні, коли мої тато й мама мали приїхати. А коли вони приїжджали і я прощався з хлопцями і дівчатами з нашого подвір'я, бабцею, містом, то розумів, що вже не хочу їхати до Києва, що хочу залишитися тут, але з батьками. Проте мої тато й мама були поважні люди, мали серйозну роботу — і поїзд мчав нас у столицю, а я з приємністю згадував літо, проведене у бабці.
Моїх батьків не стало вісім років тому. Спочатку в автомобільній катастрофі загинув тато. Мама дуже перейнялася його смертю, важко захворіла і за якісь три тижні згоріла від раку. Залишилися ми з сестрою сиротами. Батьки встигли дати нам освіту, так що ми самостійно заробляли на шматок хліба. Сестра постійно то сходилася, то розлучалася зі своїм чоловіком, і їй було не до того, що десь там, на схилі Карпат, у мальовничому містечку, доживає свій вік наша бабця. Тому доводилося їхати мені одному, аби хоч чимось їй допомогти. Крім того, я хотів бути подалі від київської шарпанини, аби у спокійній обстановці завершити свій новий роман.
2
Сутеніло. Бабці вдома не було. Вона пішла до сусідки дивитися чергову серію мексиканського чи якого там серіалу, бо в нашого кольорового телевізора сідав кінескоп. Я використовував цей "ящик", аби інколи слухати новини й остаточно не відірватися від світу.
Я був у бабці вже майже місяць і через три дні планував їхати додому. Роман мій, на який я покладав стільки надій, не писався. Творче натхнення покинуло мене, і я розумів, що для того, аби врятувати ситуацію, необхідно терміново виїжджати до Києва.
Стомлено задзеленчав телефон. Якийсь старий просив покликати бабцю. Я сказав, де вона.
— Власне, молодий чоловіче, мені потрібні ви, а не вона. Вона не казала вам, що я хочу з вами зустрітися?
— Ні, нічого не казала. А в чому, власне, справа?
— По телефону всього не скажеш. От стара, має склероз, забула сказати про таку важливу річ.
Таке ставлення до бабці відштовхувало мене від незнайомця.
— Нам неодмінно треба зустрітися. — Наполегливість старого мене вже дратувала. — Це дуже важлива проблема, і я б хотів, щоб ви її підняли у Києві. Ви б не могли зараз приїхати до мене? Я недалеко від вас мешкаю.
Я відбрехався як міг, аби не зустрічатися зі старим, але, щоб бути чемним, усе ж таки ввічливо запитав:
— В чому суть справи? Можете мені сказати?
Мабуть, старий зрозумів, що я можу взагалі з ним не зустрітись, а тому змушений був пояснити свою наполегливість:
— Наше місто може зникнути з лиця землі, але наші можновладці цього не розуміють. Треба бити у всі дзвони, і я хочу, щоби Київ почув про це.
Я мало уявляв, чим можу допомогти незнайомцю, але його інформація, звичайно, мене зацікавила. Ми домовилися зустрітися завтра.
Коли прийшла бабця, я розповів їй про все.
— Та не забула я, нехай не турбується, — роздратовано сказала вона. — Не треба тобі з ним зустрічатися. От старий чорт, додумався зателефонувати!
Коли бабця трохи заспокоїлась, то сказала:
— Дивний він якийсь. Все твердить, що наше місто може зникнути з лиця землі, а в газеті пишуть, що це все маячня, влада виступає, спеціалісти. Проводить якісь досліди зі щурами, — бабця вже всміхалася, — займається омолодженням. Здвигнутий якийсь! Шкода мені його внучки, гарна дівчина, пропаде з таким дідом і заміж не вийде.
Проблеми міста, що може зникнути, мене мало хвилювали, а ось незаміжня внучка... Я вже шкодував, що не зустрівся зі старим сьогодні.
3
Я підходив до воріт будинку, де жив незнайомий дивак. Першим зустрів мене страшний і вайлуватий пес, який хриплим голосом сповістив господаря про мій прихід. За хвильку виглянуло обличчя незнайомця, і я мало не перехрестився: дід був таким же страшним і вайлуватим, як і його пес. Недарма ж кажуть, що пси, мов дві краплі води, стають схожими на своїх господарів. Чи навпаки? Я знічев'я подумав, що якщо і внучка така ж, то мені ліпше було сидіти вдома і домучувати свій роман.
Внучка, на щастя, виявилася не такою. Вона вилетіла на подвір'я, і я зрозумів, що всі мої романтичні мрії вже були поховані. Можливо, я не розбираюсь у жіночій красі, але у вісімнадцять — всі жінки красиві. Коли вчора бабця говорила мені про цю внучку, я подумав, що вона моя ровесниця. Схоже, дівчина навіть не захоче глянути на тридцятилітнього старого пенька, яким був я.
Старий цитьнув на пса, і той слухняно поплентався до своєї буди, недружелюбно оглядаючись на мене: яке я мав право посягнути на його спокій? Буда була в глибині подвір'я. Пес сів біля неї, дивлячись на мене, готовий у будь-яку мить кинутися на захист своїх господарів, якби я задумав проти них щось лихе. Я не рішався ступити на подвір'я, бо з дитиниства боюся псів. Мені здавалося, що як тільки я зроблю крок, грізний пес кинеться на мене і розшматує. Мою нерішучість помітила внучка і, як мені видалося, грайливо мелодійним голоском сказала:
— Не бійтеся, заходьте! Бровко вас уже не зачепить.
Вона буцімто грізно помахала псові рукою, той декілька разів ліниво похвицяв хвостом, салютуючи господині, й заліз до буди. Поклавши морду на лапи, він спостерігав за мною, ніби казав: "Хай там що каже господиня, а я свою службу знаю. Тільки поткнися до них, упізнаєш мої зуби...".
До мене шкутильгав старий, і я наважився відчинити хвіртку і ступити на подвір'я. Пес загарчав, але з місця не рушив.
Ми привіталися. Старий узяв мене під руку і повів до хати. Поки ми йшли по подвір'ю, він щось говорив, але я мляво слухав його, бо відчував на собі нахабний погляд внучки, яка розглядала мене, мов музейний експонат, розстрілюючи своїм поглядом. Старий це зрозумів і нагримав на неї:
— Чого стовбичиш? Займайся своїми справами!
— О, я вже й заважаю! — Дівчина явно не образилася, весело зиркаючи на мене. Відтак крутнулася на місці і перед нами забігла в хату. Я встиг лише помітити красиві міцні загорілі ноги.
У кімнаті старий посадив мене за стіл, сам сів навпроти і без зайвих передмов розпочав свою розповідь. Я погано розумів зміст його слів, бо внучка то входила в кімнату, то виходила із неї, й мої думки мимоволі були зайняті цією милою особою.
Врешті, вона не втерпіла і з якоюсь книжкою підійшла до нас. Я впізнав свою повість, видану минулого року в Києві.
— Це ви написали? — Я прочитав на її обличчі неприховану цікавість. Старий замовк, і я сказав, що це дійсно моя книжка.
— Вперше бачу живого письменника, — серйозно сказала вона, і я побачив в її очах жалісливий сум.
— Оксано, не заважай нам, бачиш, що ми зайняті серйозною справою, — нервувався дід. — Іди краще хліба купи.
Дівчина благально дивилася на мене, а я не розумів, що вона хоче. Щоб якось згладити непорозуміння, я взяв від неї книжку й написав: "Оксані від Ігора. Сподіваюсь на кращі часи". Вона прочитала, подякувала, посміхнулась і вилетіла з кімнати.
4
Коли за Оксаною зачинилися двері, старий встав з-за столу і замкнув їх на ключ.
— Щоб не заважала, коза, нашій серйозній розмові, — як на мене, дуже м'яко сказав він і сів навпроти мене.
Я відразу відчув на собі його пильний погляд. Невидимий струмінь енергії з його очей увірвався в моє тіло і розпочав там невимушену подорож. Я силкувався звести очі на старого, але не міг. Ситуація була явно неприємною для мене, коли я фізично відчував, що розглядають мої внутрішні органи, немов на рентгені, і жахливим поглядом м'ясника копирсаються у моїх внутрощах, немов зважуючи, який орган відрізати, а який залишити. Але я не міг нічого зробити, ніби між мною і старим виросла стіна, пробити яку ні думками, ні кулаками не було можливості.
Я не знаю, скільки часу тривала ця екзекуція, але, врешті-решт, вона закінчилась, і тоді старий заговорив. Голос у нього був хрипкий, спочатку видався неприємним, але чим більше я вслухався в його слова, що дійсно йшли від самого серця, тим швидше зникала неприємність і неприязнь до старого.
— Я знаю, що вам наговорили про мене, — казав старий. — Що я і над щурами досліди проводжу, і омолодженням займаюсь. Це все вірно. Але ви ще всього про мене не знаєте, як і не знаєте, наприклад, що моя внучка народилася в труні.
Нарешті я зумів звести очі на старого після оцих його слів, що мене явно заінтригували, і мороз пішов мені по шкірі.
— Ось у вас уже й мороз пішов по шкірі, — задоволено гмикнув старий, і щось, схоже на посмішку, з'явилося на його обличчі.
Коли я глянув на старого, то побачив, що очі в нього мають різний колір. Одне око було карим, а друге — зеленим. Я десь чув, що бувають люди з різним кольором очей, але вперше побачив таку людину перед собою. І ще у мене пішов мороз по шкірі від того, що колір ока, яке нещодавно було зеленим, став мінятись, і незабаром око забарвилося в ясні небесні голубі тони.