Прізвище жирним шрифтом набрали! І яке! Сідалковський! Який же ти в біса Сідалковський?"
"У людини повинно бути усе прекрасне: одяг, почерк і прізвище,— Сідалковський-перший узяв купу газет.— А тим більше в людини,— продовжував він дивитися на портрет Сідалковського-другого,— з такими даними..."
"Ну, які в тебе дані? Що ти вмієш? На що ти здатен? Чому ти вирішив, що створений для чогось особливого?"
"Слухай, ти,— образився несподівано Сідалковський-другий.— Говори, але не заривайся..."
Два-три часописи, як люблять висловлюватися газетярі, й справді вмістили кілька інформацій про прибуття польської і молдавської делегацій. Дві з них дали навіть знімок Сідалковського і текстовку: "На фото: польські і молдавські друзі на пероні. Член польської делегації Сідалковський приймає хліб-сіль".
"Не керівник, а тільки член делегації!" — зачепило за живе Сідалковського, і він узявся до молодіжної газети. В ній видрукували фотознімок з розширеною текстовкою, де, зокрема, повідомлялося про часткове затемнення сонця, яке нібито трохи затьмарило святкову урочистість. Але, незважаючи на стихійне лихо, зустріч пройшла на високому рівні.
Промову теж опублікували. На перших сторінках в усіх газетах підряд. Але не Сідалковського, а одного з міністрів: чи то Гондурасу, чи то Гваделупи. Сідалковський точно не пам'ятав, бо, по-перше, у тих країнах ніколи не був, а по-друге, це до його приїзду не мало ніякого відношення.
Сідалковський підвівся, розім'яв свої довгі нижні кінцівки і почав (уже вкотре) вивертати усі кишені, як підручники студент, котрому весь час здається, що в один із них він колись поклав троячку. Кишені були порожні, як бочкотара на овочевих складах, тільки в нагрудній лежав учетверо складений папірець, а в штанях, разом з носовичком і пилочкою для нігтів,— другий. Це були записочки: рекомендація від Мурченка і пам'ятна адреса від Тамари. Перша цидула, на погляд Сідалковського, мала якийсь сенс, друга ж його зовсім не схвилювала. "Хоч би квартира була, а то така ж бездомна, як і я",— подумав Сідалковський. Не поспішаючи, розірвав цидулу на дрібненькі шматочки, підійшов до умивальника, що нагадував годинник Кулібіна (у нього рівно через хвилину падала крапля води із невідремонтованого жеком крана) і кинув клаптики у тазик.
Потім розгорнув записку Мурченка. Коли дивився на неї збоку і трохи навскоси, то складалося враження, що вона писалася в Ташкенті під час землетрусу або ж у трамваї, що втратив управління чи вагоновожатого. "Дорогий і вельмишановний Стратоне Стратоновичу,— Славатій на епітети не скупився. Слова не коштували нічого, але так і просилися в душу, як падаючі метеорити на землю.— Нарешті я знайшов собі достойну заміну — людину з чудовим почерком, мого найближчого і найкращого друга Сідалковського. Він, гадаю, цілком замінить мене, а держплемкниги від цього лише виграють: у нього почерк набагато кращий за мій". Закінчувалася записка, як казка: "Він вам у пригоді стане". Постскриптумом стояло: "Я вірю: Сідалковський виправдає і ваше, і моє довір'я".
— Ура! Ура! Ура! — тричі вигукнув Сідалковський і згорнув записку, як прапор, ховаючи її за пазуху.
У кімнату не увійшла, а вкотилася Карапет. Весела, життєрадісна і кругла, мов ядро барона Мюнхаузена. Вона, здавалося, ніколи не ходила, а тільки перебирала в повітрі коротенькими, але досить масивними ніжками, наче циркова лялька, непомітно підвішена на ниточці. Поставила біля етажерки величезну господарську сумку, схожу на рюкзак туриста-любителя, і підпливла до Сідалковського. Він лежав по діагоналі на постелі у піджаку, у штанях, у своїх лакованих черевиках, і, поглядаючи на спалахи каштанових свічок, наспівував свою улюблену:
Пахнуть в Києві каштани, *
Ходять Києвом кияни,
І киянок незаміжніх — тьма...
Був я в Лондоні й Брюсселі,
У Вапнярці і Марселі —
Краще міста Києва нема.
На господарку квартири, що скидалася на Хазяйку Мідної гори, він немов не звертав уваги.
Мав дівчат знайомих, друзі,
Я в Неаполі й Тулузі,
Маврітанки падали до ніг.
Розставляли хитрі сіті,—
Та нема у цілім світі
Кращих за киянок чарівних!
— Сідалковський,— перебила його Карапет, якій не сподобався останній рядок у пісні.— Чого ви завжди лягаєте на ліжко взутий?
— А мені незакінчена вища освіта не дозволяє роззуватися,— посміхнувся у відповідь Сідалковський і голосом Едіти П'єхи продовжував:
В скверах парочки гуляють,
Бистрі "Волги" жигуляють —
Скрізь тобі ідилія сама!
А у мене ні квартири, ані М-24,
Ні прописки в Києві нема
— Все будете мати, аби захотіли,— мовила Карапет.— Тільки уміть треба крутитись.
— Як ваш план, як виторг? — поцікавився Сідалковський і, ніби згадуючи попереднє запитання Карапет, додав:— Це раз, а по-друге, так зараз лежить уся Європа... Як ваш план, як виторг?
— Добре. У мене завжди план,— роздягаючись, похвалилась Карапет.
— Виходячи з магазину, не залишайте у своїх гаманцях грошей. Це не ввічливо. Чи не так?
— Абсолютно.— Карапет заходилася біля плити, і так справно, як алхімік біля своїх реторт.
— Які плани на майбутнє? — знов поцікавився Сідалковський і заходив по кімнаті з виглядом якоїсь історичної особи. Асоціація була віддалена і вловлювалася важко. Він гордо тримав на плечах голову, яка завжди вписувалася в даний ансамбль і ні в чому не порушувала гармонії. "Людська голова,— підкреслював Сідалковський,— повинна бути прекрасною — як за внутрішнім змістом, так і за зовнішнім оформленням".— То які наші плани, якщо не секрет? — перепитав Сідалковський.
— На що ви натякаєте? — насторожено посміхнулася Карапет.
Сідалковський багатозначно зиркнув на неї і подумав: "Монументальна жінка. Міцна і м'язиста. Ноги короткі, але добре округлені. До колін — у вигляді збільшених у декілька разів пляшок з-під шампанського, а вище скидалися на колони, якими до нашої ери підпирали античні амфітеатри. Цікаво,— вгадував він,— за рахунок чого це досягається: за допомогою гантелів чи завдячуючи групі здоров'я "Бадьорість — сила"?"
Окрім гантелів і обруча (чи хула-хуп), матуся Карапет мала набір гарних цигарок від ожиріння і двопудову гирю. Взимку ходила на лижах, улітку їздила на велосипеді і належала до найактивніших прихильниць лікувального бігання, яким займалася ще онука великого князя Київського — Євпраксія Мстиславівни, відома під іменем Добродії. Карапет відвідувала також секцію "моржів", де в тяжкому двобої з лютими морозами виборювала свою молодість. Збиралась досягти до 2026 року, в якому професор Амосов обіцяв повернути юність і забезпечити безсмертя. Перше Карапет підходило, на другому вона не розумілась, а тому казала: "Воно мені нада!"
— Сьогодні їду з одним славним хлопцем за місто. В район Круторогої Балки з видом на пішохідний міст і двох оленів з рогами. Він має власну квартиру з окремим ходом, свою машину, і опше. Але я собі зарубала на носі: з машини не вийду ні на крок. У мене є, так сказать, достоїнства свої,— вона поправила для чогось скатертину на столі, на якому у рамочці з-під скла єхидно посміхався Сідалковському якийсь зализаний манекен, що викликав у нього антипатію.
— Хто цей гранд? — запитав Сідалковський.— Зять? Чи, може, це і є ваш багатий власник машини та власного котеджу?
— А що? — запишалася Карапет.— Ви його й досі не знаєте?
— Не мав честі.
— Це,— Карапет, або Мері, як її називав Сідалковський, запнулась, сором'язливо опустивши очі з такими штучними віями, що їх можна було чіпляти замість "двірників" до "Запорожця" чи "Москвича",— невдобно й признаватися...
— А все ж,— наполягав Сідалковський.
— Кавалер мого серця,— Карапет зробила наголос на друге "а".
— Імпозантний дивак! — похвалив Сідалковський.
— Ви вважаєте?
— Ще б пак: схожий на Жана Маре і Луї де Фюнеса водночас...
— Але ви кращі,— Карапет, незважаючи на шар пудри, схожої на імпортне білило в сухому вигляді, зарум'янилася.— Хочете, я вийму його з рамки і вставлю вас, Сідалковський?
— Я не фотогенічний, Мері.
— Значить, не хочете? — Вона взяла цигарку "Київські вечори", постукала нею по коробці і спробувала закласти ногу на ногу. Це їй не вдалось.— Але нічого такого не думайте. Мені ніякі ліві мислі і в голову не приходять. Ви мені приятні, як домашній, пробачте, песик. Комнатний.
Карапет розмовляла не так, як усі, а як багато хто — суржиком, часто вживала: "соблазнітєльно", "кому це нада?", "обізатєльно", "ісключітєльно", "желатєльно", "положітєльно", "вотріцатєльно" і "опше" — в розумінні "взагалі".
— Чому ви ніде не трудитесь, Сідалковський? — запитала Карапет, ставлячи на стіл смажену картоплю з кабачковою ікрою.
— Нема по мені роботи. Та й, мабуть, ще не створена така організація, де б Сідалковський міг достойно докласти свої зусилля. Валізи на привокзальній площі я підносити можу, але не хочу...
— Ви аристократ, Сідалковський.
— Аристократ, але не з одеського Привозу. У мене, Євдокіє Капітонівно, за плечима вища незакінчена університетська освіта,— підкреслив він ще раз.
— Подумаєш! Он і з вищою по ресторанах офіціантами работають. Чому б і вам не піти. Я б допомогла. У мене там дочка за начальника. Чи ви юрист?
— Я філолог-історик. Є такий спарений, як зенітка, факультет. Я міг би стати поетом, але умов нема.
— То продавайте лотереї. Карточки спортлото. З вашою фігурою це модно. Спортсмен,— запропонувала Карапет.
Сідалковський різко поклав виделку, але не сказав нічого, згадавши, чий хліб їсть.
— Кінь і той без роботи дохне, а ви ж человєк,— продовжувала Карапет.
— Я незабаром влаштуюсь, і ми з вами розрахуємось повністю,— невпевнено сказав він.— У мене є ідея і рекомендаційний лист,— додав по паузі, згадавши записку Мурченка.— Лист працівника однієї серйозної установи до директора "Фіндіпошу". Мері, ви не знаєте випадково, де знаходиться "Фіндіпош"?
Вона пережувала любительську ковбасу, схожу на шинку рублену, і підозріло глянула на Сідалковського: насміхається чи говорить всерйоз? Сідалковський, і оком не моргнувши, прицілився виделкою у яєчню, яка нагадувала йому зворотний бік місяця.
— Впєрвиє чую...
— Може, у дворі хто знає...
У дворі ніхто не знав: ні де "Фіндіпош" знаходиться, ні що він означає. Не знали ні листоноші, ні сусідки. Хоч останні знали більше за всесвітньовідомих астрономів, бо були впевнені — життя на Марсі є, але й вони мовчали, як скіфські баби.
— Я поінтересуюсь у капітана Саприкіна.