Можлива така ситуація, що медпрацівник помилився, дав не ту дозу, а потім не зізнаєть ся в тому. Таке ще можна собі уявити. Але щоб лікар…
— Я не кажу — лікар, а медсестра, санітарка…
— Щоб хтось із них с в і д о м о зробив ін’єкцію або дав випити щось таке, від чого у хворого настане погіршення… — І до того ж замаскувати це під симптоми якоїсь хво роби…
— Такий гріх собі на душу жоден лікар не візьме! Це просто жах навіть подумати про таке!
— Тобто такого ніколи не буває?
— Якщо вам аж таке спало на думку, то треба було подавати скаргу ще тоді, коли тіло було тут. Наполягати на повторному розтині, шукати сліди шкідливих речовин, які могли призвести до зупинки серця. Ви й тепер можете це робити, але за самою лише історією хвороби встановити істину буде майже неможливо. Це я вам точно кажу. Не тому, що хочу себе виправдати, хоча й цього хочу також. Але просто я знаю свою роботу, як і ви — свою. Можете прокон сультуватися в МОЗі.
— Розумієте, мені теж треба виправдатися. Перед донь кою. Ви не заперечуєте, щоб я вам поставив ще одне запи тання?
— Запитуйте, Дмитре Миколайовичу.
— А чи не міг причиною Вероніки смерті стати мій прихід до неї?
— Як це? Я вас не розумію.
— Ми були посварені. Я прийшов до неї з квітами, ні слова про те, що було. Ніякої неприємної розмови — я не ідіот. Але чи не міг мій візит настільки погіршити її стан…
— Ну, це вже зовсім дурниця! Ніколи не вірте, ніби люди помирають від горя чи одужують від щастя! Емоційний стан може створювати сприятливі або несприятливі умови для розвитку хвороби, але не більше того. У вашої дружини не було післягрипозної пневмонії, тому що їй кололи ліки, які запобігають їй. На них і могла виникнути алергійна реакція.
По іншому я не можу пояснити її смерть. — І ви могли б підтвердити, що від самого тільки мого приходу нічого жахливого не могло статися?
— Звичайно! Ваша дружина не була такою вразливою.
Поряд із нею в палаті лежала одна абсолютно неможлива особа, яка весь час влаштовувала істерики. Ми їй давали міцне снодійне, бо інші хворі зовсім не могли спати. То ваша дружина дуже спокійно реаґувала на ту Поліну.
Дмитро згадав брудну постіль у палаті, де лежала Веро ніка. І ще раз згадав санітарку, яка мила підлогу в палаті, але запитувати в Ольги Павлівни про неї не було сенсу. Якщо вона і знає про неї, то має свої міркування не говорити.
— Рада була з вами познайомитись, Дмитре Миколайо вичу. Прийміть ще раз співчуття з приводу тяжкої втрати.
Заходьте, якщо у вас виникнуть питання, спробуємо полег шити ваші пошуки. І не забудьте забрати білизну — нам чужого не треба. Лю бо! Ти мене чуєш? Віддай постіль чоло вікові Стебелько!
Коли він опинився на вулиці із вузлом простирадла і підковдри, Дмитро пошкодував, що відмовився від Катери ниної пропозиції почекати на нього. Як тепер іти до замов ників із цим клунком? Хто знав, що воно раптом так вийде?
Він подзвонив з таксофону обом замовникам і домовився на зустріч назавтра зранку. Зараз шеф не буде так ретельно перевіряти кожен його крок.
Був полудень. Поміж сірих хмар вибилося їдке зимове сонце. Вранці йшов сніг. Зараз віє бридкий вітер. Надворі лютий, місяць вітрів і кривих шляхів.
Вікторія повернулася додому після занять і почала готу ватися до приходу батька. Власне, все було готове ще вчора, але вона ще раз замела майже чисту підлогу, накрила стіл на п’ять осіб — тьотя Лариса з Ярославом, вони з батьком і мама. За годину до приходу батька почала одягати те, в чому зустрічатиме гостей. Так, вона має бути в чорному. Одягла тугі чорні джинси, а з кількох чорних светрів вибрала із глибоким вирізом. Волосся прибрала назад чорною хусткою "бандана". Все гаразд. Хай дивиться, старий розпутник. Чи старий праведник — вже не знаєш, як його іменувати. Вранці дзвонив Женик Мурчик, згадував про дев’ять днів. Ще одне диво в пір’ї. Як бідній мамі не щастило! Звичайно, це не те одоробло, що взялося свататися до них із мамою обох минулої осені. Господи, де ті чоловіки? Кажуть, жінки не такі. Жінки такі, як треба! Це з мужиками проблеми!
За двадцять шоста. Годі дивитись у дзеркало, пора накривати на стіл. Власне, все вже готове. Тільки розкласти на тарілочки. Вони з мамою не любили куховарити. Їли ковбаси й шинки. Купували салати в прозорих коробочках і соки в пакетах. Споживаючи такі страви, відчуваєш себе справжньою жінкою. Не те що варити картоплю й гречану кашу, як це роблять пересічні домогосподині. Тому, мабуть, і гроші, які в них недавно були, закінчилися так швидко…
Кажуть, на поминальному столі мають бути страви, що відповідають смакам того, кого поминають. Тому Вікторія прагнула продемонструвати батькові вишуканий смак його покійної дружини, що його він так і не осягнув.
Дзвоник у двері. Це він. Тітка з двоюрідним братом Ярославом будуть трошки пізніше.
— Можна?
— Заходь, як прийшов.
— Добрий вечір, доню.
— Здрастуй. Проходь, подивись, як ми тепер живемо… Як жили з мамою.
— Та що казати, хата розкішна. І місце чудове. Саме серце міста. Здається входить у Місто Ярослава.
— Ні, не входить. Але близько.
— Чи можна глянути?
— Так, звичайно!
— Але ремонт зроблено не найкращим чином. Очевидно, тут працювала дешева аґенція.
— Тобі видніше… А що то за клунок у тебе в руці?
— Це мамина постіль. Мені віддали в лікарні, а я приніс тобі… А ось і чашка з ложкою…
— Ти був у лікарні?
— Так, я розповім…
Дмитрові віддали не тільки білизну, на якій померла Вероніка, а й посуд і навіть металеву коробочку із заваркою чаю. Віддали халат і тапочки, коробочку з кремом для обличчя… Усі речі були дуже якісні. Дивно, чому ці злиденні жінки, які працюють у лікарні, не прихопили собі ці зовсім нові кімнатні тапочки чи гарненької чашечки з трояндою.
Мабуть, у їхніх колах існує своєрідне табу на речі померлих.
Вікторія взяла у нього з рук той клунок, зайшла з ним до однієї з кімнат, і звідти почувся її плач. Дмитро нерішуче зайшов до тієї невеличкої кімнатки, напевно, то була спальня мами, обережно поклав руку доньці на плече. В нього також ті речі з лікарні викликали зрив почуттів. А тепер плаче Вікторія, і її плечі ледь здригаються під його рукою…
Донька теж була його коханою жінкою. Він не раз ловив себе на тому, що натхненніше кохав Вероніку по тому, як намилувався на шістнадцятирічну Віку, що ходила по хаті в шортах і коротенькій кофтинці, яка називалася "топ". Мож ливо, він тоді чинив якийсь неймовірний гріх? Але він давно, мало не від її дванадцяти років, не цілував доньки і не садив її на коліна. І на вулиці тільки брав її під ліктик, ніколи не клав руку на плече або на талію.
А тоді, в ті очманілі дні, він для себе міцно пов’язав доньку із дружиною, весь час пам’ятаючи її оскаженілі очі в той день.
Теж зрадниця! Все в тебе було, все! Батько все робив для тебе! Від семи років у тебе була своя окрема кімната — хто з ровесників із твого кола може тим похвалитися? Але годі про ту окрему кімнату. Ось Вікторія пішла з його "бетонки" і набула собі ще краще житло, ніж те, що будував для неї батько. Дай Боже, щоб у цій, як висловилась Катерина Рачко, нерухомості, не причаїлося лихо ще й для Вікторії.
— Давай вип’ємо, батьку, — витерла сльози Вікторія, — а решту кімнат я тобі покажу потім.
Дмитро дістав пляшку "Пшеничної". Вікторія ще раз схлипнула, а потім опанувала собою і сказала, що "Пшенич ну" питиме він сам, а вона п’є тільки "Холодний Яр" або "Гетьман". Сіли з батьком на кухні одне проти одного.
Донька дістала з холодильника пляшку горілки, батько відкрутив її, налив тільки собі. Донька розлючено налила й собі і зі словами "За упокій!" перехилила повну чарку.
Батько теж випив.
— Рано ти, доню.
— По перше, погодься, дуже поважна причина. А по друге, якщо жінки нарівні з чоловіками літають у космос, пишуть книжки і довбають каміння, то мають право пити горілку і матюкатися. Бери балик, заїдай.
— Дякую. Але навіщо такому юному створінню так хваць ко перехиляти чарку? Навіть з поважної причини. Мама б не образилась, аби ти пом’янула її мінеральною.
— Почалося! Я так і знала! Мене не треба виховувати!
— Я не виховую, боронь Боже! Тільки ти поки що не літаєш у космос, не пишеш книжки і не тешеш каміння…
— Я вступила до престижного університету! На безкош товний! Скільки батьки витрачають енергії, щоб прилашту вати дітей туди навіть на платний! В тебе були ці проблеми?
Ну от і сиди. Заїв? То давай по другій. Наливай!
Дмитро налив Вікторії на денце, а собі повну. — І мені повну! Що за дискримінація жіноцтва?
— Це з мого боку не сексизм, а ейджизм. Якби раптом отак навпроти мене сидів син твого віку, я б так само, як тільки міг, обмежував горілку.
— Ой, я подивилася б, як би тебе слухався вісімнадцяти літній лобур, якому б ти не давав пити горілку!
— Тобі буде вісімнадцять тільки в березні!
— Ти диви! Не забув!
— Не забув, доню… І я прошу тебе, у тебе, може, спадко вість з боку мами…
— Мама завжди вживала алкоголь дуже культурно!
— Я не про маму. Але мамин батько…
— Не говори мені про того батька, ми мали радість його тут глядіти. Я тобі ще покажу його кімнату… А щодо горілки, то в нашому навчальному закладі всі п’ють. Дівчата п’ють. А вже хлопці! Я розумію, якби я кололася. А пити — це святе!
— А я прошу тебе зменшити свою дозу.
— А як не послухаюсь, то заїдеш у вилицю!
Це був козирний туз дочки, який йому не було чим крити. І тоді він витяг свого козира, який вирішив був не витягати взагалі.
— Якщо ти вже така самостійна і незалежна панна, то навіщо тягаєш гроші у батька зі схованки?
— Які гроші? Я тебе питаю, які гроші?
— Шістсот гривень. Які лежали в секретері у вітальні.
— Я щось не в’їду. Який секретер, у якій вітальні?
— Секретер у вітальні, там де ми жили разом.
— У бетонці?
— В тебе, здається, лишалися ключі від неї.
— Я ними ніколи не користувалася. А в тебе пропали гроші?
— Мене деякий час не було в Києві. Я був у Блюхівці на могилі твоєї бабусі. Там захворів, замість тижня пробув три. І за цей час…
— А може, ти забув і поклав їх в інше місце? Ти пошукай їх.
— Я, Віко, пам’ятаю, що й куди кладу…
— Дивно… Я й забула ту хату, як кошмарний сон, а тут раптом таке. Ти пошукай гроші, добре, тату? — Вікторія пере стала бути аґресивною, а Дмитро спочатку відчув задоволен ня, що зумів приборкати язикату дівчину, а потім йому стало сумно: от уже вдаєшся до дипломатії із такою шмаркачкою.
— Ти з роботи? Я не спитала.