Через три-чотири години — обід. За сніданком і обідом ішли веселі розмови, у яких діти не брали участі. Обідали діти звичайно в середній кімнаті, і подавала їм на стіл мати. Діти, а особливо Микола, дуже любили ночівлю у діда. Вона була цікава своєю небуденністю. Спали насамперед на підлозі, в першій кімнаті, біля письмового стола. Це одне вже було незвичайне і тому приємне. Але справа була навіть не в цьому, а в приємностях перед сном. Звечора, як тільки добре смеркало надворі, Микола біг до стайні. Він оглядав коні, корови, пестив телят, а коли було місячно, йшов за стайню, там по дошці виходив на високу купу гною, з якої виднілася стодола і стіжки сіна, що в сяйві місяця яскраво виділялись на чорному тлі лісу. До стіжків щовечора підходили зайці і серни, яких у лісі було дуже багато. І так це гарно виглядало, мов у казці. Потім ішов до кухні, де вечеряли робітники діда — візник Дмитро і пастух Антошко.
Кухня взагалі вважалася чудовим місцем. Тут можна було поводити себе більш невимушено, вільно, менш офіційно, ніж у кімнаті з дорослими. У кухні завжди був хтось цікавий, бо збирались в ній прості люди;
у кухні можна було почути веселі жарти і цікаві оповідання.
Найраніше лягав дід, а за ним поволі і решта мешканців дому. Микола любив лежати і намагатись не заснути. Як приємно, угрівшись під теплою ковдрою, дивитись на загаптоване морозом вікно, крізь яке виглядає місяць, і слухати гавкання собаки. Проте довго не спати йому ніколи не вдавалось. Поволі затихав увесь дім, засинала стайня. Навіть Бровко заривався глибше в сіно в своїй буді; тільки у кухні все ще довго працювала невтомна, добра бабуня.
У домі Гаєвських рідко нудьгували. Довгими зимовими вечорами батько читав або оповідав щось, мати звичайно шила або вишивала, бо сама вона одягала дітей і себе, а недільними вечорами і вона любила почитати. Микола готував уроки, а потім бавився з сестрою, братом, які до того часу розважалися самі. Любимим місцем, для забави маленьких було місце під столом. Стіл був дубовий, масивний, чотирикутний, ніжки його скріплені між собою двома перекладинами навхрест. На місці пересічення була виверчена дірка, а в неї вкладена вирізьблена для оздоби галка, яка ніяк не претендувала на якусь подобу людини, а проте маленькі, які буквально пішки ходили під стіл не згинаючись, дуже любили цю галку, вигадували з нею найрізноманітніші забави, вбирали її то в хустину — і тоді це була дівчинка,— то в капелюх — і тоді був хлопчик,— робили з неї бабу-ягу і потім самі боялись лізти під стіл.
Дуже любили діти малювати. Батько приносив із класу три зошити для малювання і роздавав їм. Кожне мало свій олівець і гумку. Батько привчав, щоб всі прилади після вжитку класти на місце. На акуратність в роботі і забаві батьки обоє звертали пильну увагу. Хлопці мусили щодня чистити собі черевики і вбрання; сестричка, тому що часто хворіла, звільнялась від цієї повинності. Всі троє повинні були щодня самі вмиватись з милом і чистити зуби, а перед кожною їжею мити руки. Всі троє, коли були здорові, мали зробити вранці гімнастику. Батько поробив дітям, відповідно їх віку і росту, дерев'яні гирки, і тими гирками діти під команду батька виконували нескладні гімнастичні вправи. Кожне з дітей могло малювати, що хотіло. Микола малював звичайно пейзажі, де неодмінно були річка, ліс, вдалині хатка лісничого, десь доконче мусив бути зайчик, або серна, а то й вовк, хоч, правда, іноді важко було відрізнити вовка від серни. Зіночка малювала переважно квіти, і в цьому жанрі вже з дуже раннього дитинства виявила неабиякі здібності. Самолюбство Миколи багато терпіло від того, що менша сестричка випереджала його. Він старався як міг, але не завжди успішно. Щодо Євгена, то він не мав до малювання аж ніякого хисту. Найчастіше малював хату з димарем і димом, поруч коня такої ж величини, як хата, причому кінь звичайно був дуже подібний до хати, а його хвіст — до димаря і диму або й до купи хмизу. Батько потішався, кажучи, що Євген увесь у нього, бо сам батько малювати не вмів. Художній хист старші діти успадкували від матері — художника в усьому, до чого бралась: чи в пошиві дитячого костюма, чи у вишивці, чи в оздобленні кімнати.
Художні заняття дітей відбувались не щодня. Кожний вечір чимось відрізнявся від попереднього. Дуже велику приємність справляли дітям вечірні читання казок. До того ж батько був непоганим майстром художнього читання. Діти заслухувались казками, вони переживали разом з героями казок їхні радості і горе, вони тішились або плакали разом з ними.
Одного разу після того, як казки Андерсена були вже кілька разів перечитані і майже напам'ять вивчені, привіз батько з повітового міста, куди їздив раз на місяць за платнею, невідому досі книжечку "Лис Микита" Івана Франка. І тоді багато вечорів заповнила ця чудова казка. Почались нові забави — ставилися сценки з "Лиса Микити". Коли батько не мав бажання читати і не було інших занять, діти йшли попеститись до матері. Вона тоді відкладала книжку чи роботу і, гладячи маленькі голови синів, примовляла:
Сини мої, гайдамаки, Світ широкий, воля, Ідіть, сини, погуляйте, Пошукайте долі.
Діти знали вже тоді, чиї це слова. Саме тоді з'явились ілюстрації до "Гайдамаків" Шевченка в поштових картках, і всі написи, що були на тих любимих малюнках, діти знали напам'ять. І ці "гайдамаки" — один з передню, а другий з задню ніжку крісла заввишки — слухали і мріяли про героїчні походи справжніх гайдамаків Шевченка. .
Коли у Маринки збирались сусідки на посиденьки, діти йшли до кухні і, вмостившись на її ліжку, слухали оповідання і казки її подруг і старших сусідок, селянок, що приходили іноді вечорами дерти пір'я або зшивати докупи різні клаптики матерії, звивати їх у шнурки, намотувати в клубки, які потім посилались в сільську ткацьку майстерню для виробу з них хідників на підлогу.
Іноді вечорами бували гості. То були переважно учителі сусідніх сіл; приїжджали вони з жінками, рідше—з дітьми. А траплялися й випадкові люди, яких застала в дорозі ніч. Всіх батьки гостинно приймали і давали нічліг, коли гості цього просили. Мати уміла завжди нашвидку зготовити вечерю для гостя і гарно її подати. Діти Гаєвських дуже любили гостей. За столом сиділи чемно і серед сусідів вважались за добре вихованих.
Одного разу приїхали в гості до Гаєвських з недалекого села учитель Ковалівський з жінкою і двома дітьми: Данилком, ровесником Миколи, і Сонею, молодшою від нього на рік. Ці гості були в домі вперше і тому зробили на дітей велике враження, точніше сказати, враження зробила на Миколу Соня, бо Данилко не сподобався: він зразу почав розповідати про своїх товаришів і про їх подвиги, а це було нецікаво. Зате Соня, хоч і нічого не говорила, запала Миколі в саме серце. Це була дівчинка хоч і молодша, але ростом вища за брата, русява, мала великі ясно-блакитні, кольору бляклих волошок, очі, кругле, рожеве, як її платтячко, личко і великий рожевий бант у волоссі. Вона відразу пішла бавитись із Миколиною сестрою. Зіночка показала їй свої ляльки і цяцьки, а Соня свої рожеві підв'язки під колір плаття, розказала, що в них удома є маленький братик, якому тільки півтора року, і що він залишився з бабою, і ще сказала, що з хлопцями бавитись не любить, але Микола, який слідкував за нею, не раз ловив її погляд на собі.
Гості сиділи недовго,— батьки потім пояснювали,що при першому візиті не сидиться довго,— тому діти не спізнались як слід одне з одним. Микола не мав часу побувати в товаристві Соні, але по її від'їзді не одну хвилину посвятив мислям про неї. Він мріяв про те, щоб бути вже дорослим і одружитись з Сонею. Йому здавалось, що нема кращої від Соні на світі. Він вирахував, скільки то літ треба чекати, щоб мати право одружитись з нею, потішаючи себе, що й дівчинці не можна зараз виходити заміж, і це хоч до деякої міри заспокоювало. Микола нікому не говорив про свою таємницю, і ніхто не підозрівав нічого, тільки Зіна своїм маленьким дитячим сердечком відчула, що з братом щось робиться, що причиною цього Соня, і навіть потішала його, але Микола відкепковувався і втікав, червоніючи від сорому. Дві ночі вряд йому снилась дівчинка в рожевому платті, з рожевим бантом у золотистому волоссі, а потім... а потім швидко забулась Соня...
По селах Галичини від учителя до вчителя, від попа до попа ходив коробейник-словак. Раз у місяць, а бува й рідше, заходив і до Гаєвських. Діти дуже любили його прихід. Словак був цікавий тим, що свій кошик з крамом носив на голові, на шкіряному кружечку, не підтримуючи кошик руками, і тим, що у нього була цікава мова, не цілком зрозуміла для дітей. Усе те говорило, що десь живуть люди, які уміють таке, чого звичайні смертні не втнуть, і воно підносило словака в очах дитячих. Про крам нічого й казати: кожна річ буквально захоплювала. Крім дерев'яних і різних інших цяцьок, у його коші лежали й потрібні в господарстві речі, але батько рідко купував їх у словака, бо коштували дорожче, ніж у крамницях, а головне, без них можна було обійтися. Для дітей ці дрібниці мали особливу вартість, може, тому, що до міста діти не їздили, по крамницях не ходили і не уявляли, що десь є такі цінності. Для села вони були розкішшю. На прохання дітей і самого коробейника батько купував часом якусь дрібнріцю, порушуючи цим місячний бюджет господині.
Найприємнішим часом для всіх школярів світу є літні канікули. Про них вони починають мріяти уже з кінця зими, і з того часу дні тягнуться безконечно довго. Щасливий то час, коли встигаєш і навчитись, і набавитись досхочу, а дневі все ще кінця-краю не видно...
Для дітей Гаєвських вакації мали не менше значення, ніж для інших школярів світу, особливо ж цінним було перебування на лісничівці в гостях у діда. Для Миколи зокрема це були останні вакації перед від'їздом до гімназії. Зараз по вступному іспиті, який щасливо склав і був прийнятий до першого класу, він пішов за матір'ю в крамницю готового одягу і дістав у подарунок від неї новенький гімназичний костюмчик. Складався він із темно-синього кітеля зі стоячим коміром, на якому блищало по одному срібному пасочку, на чорних бархатних петличках, що відзначали перший клас, темно-сірих довгих штанів і чорної шапки на.