— Нам доручено вести до Криму цих трьох.
— До Криму, це гарно, — схвалив старший. — І, бачу, непрості вони люди. Особливо цей, — він кивнув на Зарембу.
— Так, шановний, — схилив голову Хасан. — Його ім’я Заремба. Він, кажуть, староста усіх земель — від Сули і майже до Переяслава…
— О, поважна птиця! — здивувався старший. — Але чому в нього такий малий супровід? Ні, це не годиться. Зробимо, так: ми будемо поштиво супроводжувати пана старосту, куди треба, а ви станете на його місце. Ич, що вигадали! Де ж це бачено, щоб такого високого гостя та гнати, мов останній ясир? В’яжіть їх! — гримнув він.
— Шановний, що ви робите? — вигукнув Хасан, коли його схопили дужі руки. — Ми теж татари!
— В степу всі звірі на одне лице, — сказав старший.
Ці слова чомусь так розвеселили його поплічників, що ті від реготу схопилися за животи.
А ще за мить степовики з глузливими поклонами всадовили Зарембу на коня. Решта бранців, поприв’язувані до однієї тички, бігли слідом за ним. Над їхніми спинами засвистіли канчуки. Проте ніхто вже не замахувався жартома.
ВОЙОВНИЧА ЖДАНА
Ще ніколи Швайка не почувався так ніяково. Хоча спочатку все йшло якнайкраще. Після того, як Леміш призначив його отаманом колишньої Зарембової дружини, Швайка вирішив подивитися, як його нове військо володіє зброєю. Оглядинами залишився вдоволений — усі, без винятку, махали шаблями так, що любо було глянути. Та й не дивно — чи не половина з них свого часу бродникували у плавнях і не раз ставали на прю з татарами. Тож на другий день Швайка звелів Демкові Манюні відвести нових козаків у розпорядження діда Кібчика — нехай порадить, де краще селитися і з чого починати новій людині у плавнях. А сам затримався у старости переяславського, бо треба було вирішити багато клопотів: і де знайти вози на збіжжя, і як забезпечити нове військо кіньми, бо ж пішим з татарами не дуже повоюєш, і як надалі тримати зв’язок, і як випросити підмогу ще й у старости черкаського… Останнє взяв на себе сам Леміш, пообіцявши, що негайно відвідає сусіду і про все з ним домовиться. Зі зв’язком теж клопоту не буде — Швайчині люди чи вовки доставлятимуть новини воронівському старості Байлемові, а той негайно пересилатиме їх до Переяслава. І з возами для збіжжя все владналося, і зі збіжжям теж. От тільки з кіньми була морока…
Швайка аж здригнувся, коли під Канівцями йому назустріч виступило невисоке натоптувате дівча.
— Здрастуйте, дядьку, — сказало воно. — А я вас уже другий день чекаю.
— Мене? — щиро здивувався Швайка. — А чому саме мене?
— Щоб дізнатися, куди поділося те базікало…
— Яке базікало?
— Та ваше, яке ж іще? Казав, що не може без мене, я вже й до церкви сходила, щоб домовитися про все. А він… Ну, я ж йому покажу!
— Дівчино! — вигукнув Швайка. — Та кажи щось до пуття! До чого тут я, і про яке базікало ти мовиш?
— Та про Демка вашого, невже не ясно? Приїхав з тим, як його… Грициком і привіз якусь таку рибину, що її і вгризти не можна. Тільки добро переводить…
З півгодини Швайка випитував про що йдеться, доки довідався, у чому справа. І до самісіньких плавнів час від часу душився тамованим сміхом, ховаючись від сердитих Жданиних очей. Вона їхала поруч, хвацько тримаючись на невеличкому сірому жеребчику, що його спеціально для неї Швайка випрохав у Байлема. Ждана була в хлоп’ячій одежі. Переодягтися її умовив Швайка, бо не був переконаний, як сприйме дід Кібчик дівочу появу на своєму обійсті.
— Будеш зватися… наприклад, Данько, — сказав їй перед походом Швайка.
Дівчина не перечила. Та й ніколи було їй перечити. Те, що вона бачила, викликало у неї непідробний захват. Її цікавила кожна дрохва чи сайгак. Часом вона навіть забувала про те, куди вони їдуть. А коли побачила безлюдну Дніпрову широчінь, поверхню якої раз по раз молотили могутніми хвостами невидимі риби, то довго не могла зрушити з місця.
— Скільки добра марно пропадає, — нарешті сказала вона.
— Що ти маєш на увазі? — запитав Швайка.
— Та рибу ж. Ми з мамою хіба б її отак зав’ялили!
І вона ще довго докірливо похитувала русявою головою.
У діда Кібчика товклося повно люду. Здебільшого з тих Зарембівських слуг, хто ще не бував у плавнях і трохи побоювався пустельних, мовчазних очеретів.
Дід Кібчик поручкався зі Швайкою. По Ждані він тільки провів байдужим поглядом, бо хлопчик у плавнях уже давно перестав бути дивовижею.
— Бачу, хлопці потроху призвичаюються, — зауважив Швайка. — Про всяк випадок тримай їх під рукою, — попрохав він діда. — А від Стефана що чувати?
— Від Вирвизуба? — Дід Кібчик невдоволено стежив за тим, як нові рибалки тягнуть уздовж берега широку сіть. — Ви ж там обережніше під очеретами! — не втримався зрештою він. — А що Вирвизуб? Як пішов на тому тижні з двома сотнями хлопців, то й досі вістки не подає. Але, мабуть, з ним усе гаразд, бо коли б щось було не так, то в степу про це одразу б дізналися.
Раптом дідову увагу привернув Данько. Він стояв перед Демком, войовничо заклавши руки в боки, і щось промовляв. А Демко, який уже нікого в світі не боявся, стояв перед ним, як у дитинстві перед дідом, і, судячи з жестів, винувато виправдовувався.
— Що це з ним? — здивувався дід. — Схоже, те мале за щось його шпетить. Гей, ти, — гукнув він, — ану, підійди но сюди!
Данько, з чийого лиця усе ще не сходив войовничий вираз, неохоче рушив до діда.
— Що ж це ти? — погрозливо почав дід. — Не встиг прибути і вже свої порядки наводиш?
— А чого ж він… — невдоволено почав Данько, але Швайка застережливо кахикнув — і хлопець замовк.
— Ти хто? — запитав дід Кібчик. Та оскільки хлопець з відповіддю не поспішав, дід перевів погляд на онука. — Звідкіля ти його знаєш?
— З Канівців, діду, — відказав Демко. — Ти ж те… казав, що пора б мені подумати про пару?
— Казав, — згодився дід. — Ну й що?
— От я й…
— Що ти? — дід нічого не розумів.
— Ну, та оте ж… В парі з нею бути хочу.
— З ким?
— Ну, з нею… — Демко вказав на Данька.
— Що? — заревів дід Кібчик. — З цим хлопцем?
І тільки зараз Демко доп’яв, що його майбутня дружина зодягнена якось не так.
— Та ні, вона ж не хлопець. Вона той… коли я її побачив, то на ній спідниця була…
— Спідниця? — дідові забило дух. — То вона… він…
— Це я їй порадив перевдягтися, — поквапився на поміч Швайка, давлячись від сміху. — Бо негоже по степу в спідниці розгулювати.
— То вона що — таки дівка?
Мало хто з козаків міг витримати лютий погляд діда Кібчика.
Проте Ждана й бровою не повела. Вона озирнулася довкола й запитала:
— Це ваше хазяйство?
Дід, раптово втративши дар мови, лише кивнув замість відповіді. Його аж розпирало від різних ще не висловлених слів та погроз, проте він не знав, з чого саме почати.
— Погано хазяйнуєте, — сказала Ждана. — Хіба ж так хазяйнують?
— А як? — тепер у дідовім голосі чулася неабияка розгубленість. — Ти, дівко, не того…
Проте Ждана ніби й не чула його.
— Ну, хіба ж можна псувати таке добро? — вела вона далі, показуючи на великого осетра, з яким не могли дати ладу рибалки. — У Черкасах чи навіть у Києві його б узяли за такі гроші, а у вас…
Вона кинулася до своєї торби, витягла звідти щось загорнуте в лопухи.
— От скуштуйте, діду, нашу рибу. Це ми з мамою готували.
Дід скуштував.
— Ну, то й що? — сказав він.
— Як то — що? Отака вона має бути, а не така, яку давав мені Демко. Дивуюся, як вас не відлупцювали за неї.
— А-а… це… — дід не міг прийти до тями. — Це ж хто нас може відлупцювати?
— Як хто? Той, кому ви її продаєте.
— Звідкіля ти взяла, що ми її комусь продаємо?
— Та Демко сказав, хто ж іще! Він сказав, що ви заробляєте на ній. Ех, діду-діду, якби вашу рибу та нам з мамою, то до нас уже давно б увесь Київ з Черкасами та Переяславом перебіг би.
Дід перевів дикий погляд на Швайку.
— Що вона каже? — запитав він.
Швайка тримався з останніх сил, щоб не розреготатись.
— Вона… вона каже, що з вашої риби можна зроби ти ще кращу…
— Ага, — кивнула Ждана. — Шкода тільки, що поки довезеш її до наших Канівців, вона може зіпсутися. Ні, коли вже з такою рибою щось робити, то тільки тут.
Дід Кібчик, здається, почав дещо докумекувати.
— То ти що… — почав він. — Хочеш сказати, що тут треба завести коптильню? Ти, дівчина, — і на козацькому острові? Та я ж…
— Слухайте, діду, а де ж ви цим молодятам накажете жити? — втрутився Швайка. — Самі відаєте, що про Воронівку поки й мови не може бути, бо ще невідомо, повернеться пан Кобильський чи ні. А взагалі, в усьому винний я. Звідки було мені знати, що ваш Демко поїхав з нами не просто так, а шукає собі пару за вашим наказом…
— Що?! — тепер Ждана взялася в боки уже перед Швайкою. — Це він — що? — вона кивнула на Демка, котрий уже давно стояв з низько опущеною головою. — Він шукав мене не тому, що любить, а за дідовим наказом?
— Дай, дівчино, договорити, — зупинив її Швайка. — Так, в усьому винен я. Але й ви, діду, теж. Бо якби я знав, що й до чого, то не доручав би Демкові вести Зарембину ватагу до вас, а дав би їм можливість хоч трохи побути вдвох. І дівчина теж не винна. Вона, мабуть, подумала, що ваш Демко втік од неї, чи ще гірше — з ним щось трапилось. От і вирішила дізнатися, в чому справа.
— Це так? — обернувся дід до Ждани.
Та мимохіть кивнула головою. Тоді гордо підвела голову:
— Тільки нехай не думає, що він мені дуже потрібен, — сказала вона, підійшла до коня і заходилася його сідлати.
— Е-е… зачекай, — сказав дід, — тут треба теє… розібратися.
— То й розбирайтеся собі на здоров’я, — стенула плечима Ждана. — А мені ніколи.
— І справді, діду, — тихо сказав Швайка. — Щось ви дуже вже… Вона ж, кажу, нічого не хотіла, тільки дізнатися, що з Демком. А щодо риби — то якій господині не стане гірко від зіпсованого добра?
— Це я псую? — почав було дід, проте тут таки прикусив язика.
Тим часом Ждана сіла на коня і повільно рушила до гатки. Демко, що до цього стежив за кожним її порухом, нараз стріпнувся.
— Ждано, зачекай! — гукнув він.
Тоді бухнувся на коліна перед дідом, аж земля здригнулася, і благально приклав до грудей свої ши рочезні долоні.
— Діду, — загудів він. — Робіть зі мною що хочете, але так воно і є, як казали…
— Що казали? — запитав дід. — І хто казав?
Демко на якусь мить завмер з розкритим ротом.
— Хто його знає, — нарешті знайшовся він.