І враз спав з нього біль, спопелів шкарубкий людський плащ, Оленцю здавалось, що він поплив у солодкому білому молоці: Якби цій плавбі кінця-краю не було, якби...
Засинав.
Уві сні підповзла до нього Плямиста Блискавка, вишкірила Плямиста жовті зуби. Ох, які страшні... Він дав ногам знати, подібно як там на зрубі, ніколи дотепер так легко і високо не стрибав, і якби не той останній стрибок через Потік, що закінчився нещасливо, то мама, певно, його похвалила б. А так... Бррр, яка холодна вода. Ой нене, яка студена...
Червона Лань пильнувала його кошмарний сон. її напружена, піднята високо вгору голівка здалеку була схожа на водяну лілію, що похитувалась під подувом вітру.
Людина любувалась Червоною Ланню, довго любувалась, ніяк не зважувалась поруйнувати цю ідилію. Однак таки мусила. Випросталась і пішла до олениці.
— Я тебе, мамо, розумію,— виправдовувався Добрий Єгер.— Шкода тобі рідної кровинки, тужити за сином будеш, але що вдієш, га? Не лишу я тут Оленця, бо ти йому не поміч. Лис підкрадається, Сіроманець... Пропадеш і ти ні за цапову душу.
Зітхав Добрий Єгер.
Червона Лань плигнула в кущі. Оленець краяв її серце плачем.
— Не плач,— сказав Єгер.— В мене буде тобі добре: молочком напуватиму, дам каші. І рану полікую. О, я від ран великий знахар. А потім, коли виздоровієш, пущу на волю. Я прецінь знаю, що тобі воля солодка. Чи як кажеш, га? — повернув лице до Червоної Лані.
Олениця крутила головою: дурніла від розпуки.
— Крути не крути, молодице, а іншого виходу нема,— промовив Єгер.— Нема,— повторив і розвів руками.
Почав збиратися. Зв'язав передню і задню лапи рисі, прилаштував її на плечах, потім запеленав Оленця в плащ і притулив до грудей. Ще потоптався на гранчиках ватри, закинув на шию рушничний ремінь — і пішов.
Плигав з каменя на камінь легко, продирався крізь кущі нечутно, як добрий лісовий дух.
Не озирався.
Боявся тужного погляду Червоної Лані. Чув, що дибала по його слідах.
Аж на царині оглянувся.
— Ну, чого ти дурієш? — мовив до олениці, що зупинилась на узліссі.— За сина будь безпечна, а в село тобі не можна: собацюр повно.
Повернувся і рушив стежкою до села. Здавалось йому, що втікав, втікав від трембітного оленячого реву.
Що б це могло означати?
Крізь дерев'яні грати вольєри Зелений Оленець ловив кожний рух Доброго Єгеря, ловив і думав, що він сьогодні якийсь інакший, ніж учора. Навіть, здається, підрізав волосся, що завжди кукурічилось на потилиці, обчімхав також вуса, одяг білу з вишивкою сорочку. Нині, щоправда, неділя, але...
В повітрі висіло щось тривожне, щось незрозуміле, щось фатальне...
Єгер димів люлькою на порозі своєї хати. Потім виніс із стайні щітку і згребла, які смерділи потом Сумирної Кобильчини, відчинив дверцята вольєри і, закотивши рукави, сказав:
— Будемо штрамуватися, Оленцю.
Не щодня Добрий Єгер чистив Оленцеву кожушину, але Син Червоної Лані звик до щітки і згребла: стояв, як укопаний, і слухав, задоволено покліпуючи очима, як лоскотали щіткою шию.
— Тепер нам, Зелений Оленцю, не стидно і між лісовий народ пока-затися,— промовив Єгер по роботі. Сів на перевернутий жолобок, і Оленцю здалось, що Людина ховає од нього очі, ховає, бо в тих очах є це "щось". Він торкнувся губами Єгерового плеча.
"Може, розкажеш, що скоїлося?"
Людина німувала. І в її мовчанні теж було "щось". Єгер завжди приходив до нього веселий, з цілою торбою лагідних слів і з гостинцем на додаток — в'язочкою омели або повною кишенею жолудів. Він годував Оленця просто з долоні, і син Червоної Лані бачив на твердій долоні людську доброту і ласку.
Правда, він запримітив, що не всі люди однакові. Коли не було вдома Єгеря, до вольєри загощувала Ґаздиня, висока і суха жінка з повним ротом блискучих зубів. Вона спідлоба зиркала на Оленцеві ріжки, ніби в них бачила собі загрозу, кидала на драбину пласт сіна або зеленого рунку, а з її рота капали слова:
— На, ледацюго, тевкай. Хісна з тебе, як від цапа молока: і ножем не заколеш, і під тархівку не візьмеш. Дурно лише рунок псуєш.
Від її слів пахло студінню і неприязню. Він думав, що одні людські слова схожі на зелений рунок, а інші — на колючу кропиву. Ображений забивався в куток або ховався між смерічками, які закопував для нього Єгер, і навіть не торкався їжі. Але повертався з пралісу Єгер, він
вішав на клинок перед ґанком свою залізну палицю і відчиняв дверцята вольєри.
— Як сі, хло чуєш? Чи давала Ґаздиня їсти? — засипав Оленця питаннями. Йшов до драбини і розтрушував сіно.— Гей-гей,— бідкався,— та ти, хло', голодом себе мориш, певно, на Газдинин язик жаль маєш? — Він посміхнувся у вус, той сміх і його слова перемішувались з сіном, здобрювали його, і сіно починало пахтіти так апетитно, що, здавалось, з'їв би його цілу остревку.
А до Єгеря вже бігли його діти...
Дітей у Доброго Єгеря малося двоє: Хлопчик, що бігав до школи, і Дівчинка, яка любила казки. Це були Оленцеві приятелі. Коли Ґаздиня йшла під гору до найближчої сусідки прясти вовну і чорні сільські побрехеньки, дітлахи приходили в гості до Оленця, і для нього починалося свято: Дівчинка гребінцем розчісувала йому шерсть, Хлопчик ножиком пошкрябував ріжки, що дуже свербіли, і копита. Потім вони порядкували у вольєрі і вчиняли веселе грище. Оленець теж прилучався до гурту. Не зносив лише тієї гри, коли Хлопчик вдавав з себе вершника і пробував усістися йому на спину. Тоді Оленець гнівався.
Хлопчик не тримав каменя за пазухою, швиденько забував про свою невдачу осідлати борзого коня, вихоплювався на гребінь штахет і звідти кукурікав:
— Дивися, Оленцю, який я великий! А коли ще більший виросту, то візьму дєдів кріс і буду боронити тебе від Сіроманців. О, ти ще, мабуть, не видів вовка. Ой, то лютий звір: у пащеці має гострі зуби-ножі, а в гли-паках — свічки...
Зелений Оленець справді не мав уяви про Сіроманців і Плямистих Блискавок, ніколи не занюхував їх духу, зате знав, як пахне Корова, Сумирна Кобильчина, пес Брисько і півень Криваве Око. Це були звичні запахи, вони жили на обійсті щоденно. А Сіроманці? Гм... Може, вони опришкують лише в казках?
...Тим часом до вольєри зайшли Добрий Єгер, Ґаздиня, Хлопчик і Дівчинка, яка любила казки. Кожен з них тримав якийсь дарунок: хто скоринку хліба, хто снопик омели, хто відро води. Добрий Єгер мав у руці налигач, і це коров'яче мотуззя нагадало Оленцю, що зараз трапиться щось страшне і незбагненне. Він косив очима на дарунки, на Єгерів налигач, на Дівчинку із заплаканим личком, косив і злякано задкував у далекий куток.
— Ну, чого ти боїшся? — спитав Добрий Єгер.— їж, що тобі принесли, і будемо, Зелений Оленцю, прощатися.
Сталося. Оце і є "щось", оце і є невідоме й страшне. Але пощо прощатися?
— Ну, виріс ти у нас здоровим і красивим, хоч і трішки на ногу налягаєш, тепер час відвести тебе в ліс Бо встидно оленеві, мов тій Корові або Сумирній Кобильчині, в загороді жити. Кожному своє...— говорив Єгер.
"У ліс? Який ліс, Добрий Єгерю? Хіба я знаю, як він виглядає?" — Зелений Оленець пробував відпроситися.
— А такий,— пояснив Єгер,— дерева там... корчі... трави... і воля: куди задумаєш — туди й скачи. Ти народився там, там твоя мама Червона Лань.
Оленець не пам'ятав ніякої Червоної Лані, ніякої волі, хотів залишитися тут. Тупнув ногою: не піду.
— Мусиш,— нахмурився Єгер. Він клепав ласкаво Оленця по шиї, гладив по спині, Оленець ловив людські дотики, як сонячні промені, і з жалем думав, що ні завтра, ні післязавтра, ні будь-коли уже не грітиметься людською ласкою. В його очах заблищали сльози.
Єгер пошкрябав потилицю.
— Мой, хло', та ти геть забув, з якого кореня походиш. Яничаром ніби ростеш чи як?
"Люблю я тебе, ось і все моє яничарство. Жаль розлучатися з тобою, дітьми, навіть з Ґаздинею жаль. Я виріс коло вас, пралісу боюся, бо загублюсь там або загину. Ворогами там, мабуть, аж кишить".
— Що правда — то правда, ворогів твій рід має до дідька. Але ти поміркуй, хіба пасує синові Рогатого Короля і Червоної Лані ворогів боятися, га? Не пасує. Та й не такі вони страшні, як їх малюють. Ходи сюди, я тобі повім, кого повинен стерегтися,— Єгер поманив Оленця гілкою омели.
"їж собі сам",— і Оленець повернувся до Єгеря хвостом.
— Ну, гаразд,— сказав Єгер,— стій там і мотай на ріг. Отже, найперший твій ворог — це Плямиста Блискавка, рись. Вилізе вона на дерево, причаїться між конарами і жде вашого брата. Має звичку і в корчах чатувати. Рятунок від неї такий — обережність і бистрі ноги. Трапляється, що деякі з Рогатих Королів відбиваються у скрутну хвилину короною, але це не завжди їм вдається.
Другий твій кровний ворог — Сіроманець. Дуже він небезпечний у Білу пору. Тоді збирається вовче плем'я у тічки, призначає з-поміж розбійників найбільшого розбійника на ватажка і йдуть опришкувата. Часом нахабніють до того, що й межи людські оселі затесу-ються: ріжуть ночами овечок. Моя тобі правда: уздриш Сіроманців — масти смальцем копита. А коли видиш, що напосідають на хвіст, обертайся задом до скелі, щоб мав безпечний тил, і гамсель передніх рогами. Двом-трьом тельбухи випустиш — іншим страшно стане. Я колись бачив, як твій дєдя Рогатий Король вийшов переможцем з подібного жорстокого бою.
Стережися також Рудої Лисиці і Дикої Кішки. Вони, щоправда, залюбки на малечу зуби гострять, але обережність не завадить. Щодо найбільшого ворога — Браконьєра, то перед ним ти безсилий, бо нема звіра хитрішого і лютішого, ніж Браконьєр. З ним порахунки я зводжу.
— А, може, дєдю, най живе Оленець у нас? — перервала Єге-реву науку Дівчинка, яка любила казки.
— Ет,— відмахнувся він,— вступися з-під ніг. Ти б у клітці жила?
— Я — ні,— відповіла Дівчинка,— а Зеленому Оленцю, може, подобається.
— Справжньому оленеві не повинна подобатись навіть золота клітка,— буркнув Єгер і пішов з налигачем до Зеленого Оленця.— Востаннє тебе питаю, хло чи сам підеш, чи вивести тебе маю?
Оленець заціпенів. Тоді Єгер загаздував на його ріжках налигач і потягнув до виходу. Оленець не впирався, думав, що в Доброго Єгеря зачерствіло серце.
Вийшли на стежку.
На стежці були люди, люди тицяли на Оленця пальцями, люди дивувалися, сонце дивувалося, і буки на горах поприкладали до лобів широкі долоні і здалека зорили на небачену процесію.