Він не любив псів.
— Не розумію, навіщо треба з ним возитись? Дозвольте мені, щоб я дав йому ліку: він поможе швидше, як братів поміг Анклітценові.
— Ні, ні,— сказав Лекерле.— Ми мусимо його відвезти. Він придасться кляшторові, в який впакував стільки добра Константин. А ми зробимо цим і йому приємність, і самі остаточно здихаємося пені.
— А звісно,— потвердив фізикус.— Тільки треба було б його десь замкнути до ранку, щоб кудись не втік, заброда. — І, повернувшись до Карла, запитав:— І як можете ви, з вашою м'якою душею, майже дівочою вдачею, пане магістре, не любити звірят? Це ж істоти, яких ми всі безнастанно кривдимо, як...— долав усміхнувшись,— як і жінок...Тому, мабуть, і нема жінки, котра б не любила тварин.
— Може, звірята щасливіші за людину, терпко відказав горбань, — бо ж хвора чи скалічена тварина пропадає. А людина... — він махнув рукою й відійшов до вікна.
— Може б, ми трохи пройшлися, подихати повітрям? — запитав Фрідріх, щоб змінити тему розмови.
За хвилину всі троє ішли повільною ходою вулицями Нейштадта. Не було ще цілком поночі. Але юний серпок місяця виблискував з-поза легких хмарок.
Одна по одній падали білі зірочки снігу. Синьо-фіалкові тіні, переливчасті, мов перламутр, падали від шпичастих дахів і в перспективі перетворювали місто у старий вицвілий килим. Здалеку легенький вітерець доносив відгуки співу. То гуляли в корчмі вояки-наймити, що блукали світами та наймались за гроші щораз новому панові.
— Бойовники, що зробили ремество зі свого геройства! — зауважив Лекерле і, скинувши берет, підставив своє високе чоло свіжому подихові вечора. Йшли якийсь час мовчки.
— Про що міркуєте, магістре? — взяв під руку фізикуса Фрідріх.
— Не вгадаєте... Думаю, що найліпша в світі річ — життя, і найліпше воно тоді, коли минула небезпека. Щоразу, коли це зі мною буває, життя стає мені ще принаднішим, аж я готовий дякувати кожній небезпеці, яка за собою веде радість.
— Так. Гарно жити, коли маєш свідомість, що ти — пан життя.
Карл мовчки зітхнув. Він дивився на небо, бо знав, що коли погляне на землю, то біля своїх ніг побачить свою потворну тінь.
— То, може, назад? — запитав він. — Бо ж ви хочете виїздити вдосвіта!
Всі троє обернулись і скам'яніли від несподіванки: просто перед ними, в тім місці, відкіль чулися співи вояцькі, виривався вгору вогняний стовп, а зараз потім гупнуло, мов громовиця. За мить явище повторилось. Потім — ще. Десь озвалася сурма. Задзеленчала зброя. Тихими вулицями. погнала комонна нічна варта, Одно по одному відтулювались віконця й відтіль вихилялися світлі — в білизні — силуети мешканців. В тихому місті запанувала тривога.
Приятелів нагнав "гасич вогню".
— Дай, Боже, здоров'я, пане магістре,— привітав він Карла, й, не чекаючи на запитання, додав:— Знов ті вояки, пошли їм, Боже, лихого великодня!
— А що ж то є?
— Звичайнісінька річ. Як повипивають все оті лобуряки, то підкладають вогонь під викочені бочки. В якій ще трохи лишилось вина, то от вона й наробить гармидеру. Бочка в шматки, а вояки — в сміх. Ну, а господар — верещати, ну — а ти, гасичу, 6іжи мов пес на свищик! Собача служба в цім неспокійнім місті! На добраніч, пане магістре! Назад ідучи, буду гасити.
VII. ЧЕРНЕЦЬ ВАРТІВНИК
Пишна гордість мене за собою вела...
Б. І. Антонич
Зацні відвідини вчених ченців з далекої Пізи принесли до кляшторного, життя небувалий неспокій. День за днем минали в гарячкових приправах та хвилюваннях "речами зовнішніми, речами марними", котрі звичайно не знаходили місця в кляшторних мурах. Часом між братією виникали суперечки, котрі, хоча їх джерелом були найліпші бажання — послужити якнайкраще гостям та возвеличити свій кляштор,— однак доводили аж до "мови світської", якої також раніш не чували кляшторні сади, рефектарії, спокійні келії.
По тих "світських" розмовах деякі брати починали поглядати скоса на інших, творилися гуртки, що — хоч і не ставали в одверто ворожі позиції, однак були "думки різної", що також не личило чернецтву. Коротко кажучи, було стільки нової спокуси, що, мабуть, коли б ті вчені італійські бенедиктини про це знали, вони б напевне відмовились від свого візиту.
Хвилювався навіть і брат Бертольд, хоч відразу, як вступив він до кляштора, став немов скибкою, відрізаною від хліба, й не міг щільно зжитися з новим товариством, яке було одиницею в колективі. Бертольдові хвилювання були й не тієї натури, що хвилювання загальні: йому відразу чомусь стали неприємні ті невідомі вчені, що їхали сюди "очевидно — показувати свою вченість". Вже саме наймення патера Цірінуса, яке з невимовно глибокою пошаною, як наймення святого чи принаймні блаженного, вимовляв патер гвардіян викликало в Бертольда постійне роздражненні!. Навіть — кумедне, майже хлоп’яче, школярське чи вуличницьке. Heраз уже Бертольд вловив себе на тому, що, вгадуючи про нього, невідомого йому гостя, він зневажливо "дражнив" його в думці —"патер Цитринус". Це не було дуже дотепно, а тим менш мудро чи достойно чернечого стану, бо вказувало на відсутність у Бертольдові й душі християнської братньої любові до ближнього та пошани до старших.
Усвідомлюючи собі це, Бертольд карав себе, а медитуючи на ці теми, приходив до висновку, що й ніколи "любити ближнього" він не вмів, а "четверту заповідь" порушував раз по раз. Бо вже здавна в глибинах його душі розрісся якийсь міцний корінь почувань зовсім інших, як любов і до ближніх, і до старших. І що більше намагався вирвати той корінь з серця, то більше переконувався в своїй безсилості, а це ще більше дратувало, часами переходячи в "родовий" гнів, котрий, не вилитий ні на кого, полишав по собі брудне шумовиння, як бурхлива повінь, що проходила прибережними луками. Знаючи ж, що на таку прикрість — лише два перевірені способи молитва й праця, Бертольд завзято працював.
Працював.
Але на молитві в останній час почував повну розгубленість.
Скупчити думок не міг. Знести їх всі до Божого престолу — не було сили. Керувати ними, як керує стернач в бурю своїм човном, в якому вся його надія на охорону й порятунок,— не мав волі, не міг себе примусити. Часто причиною цієї нездібності молитись ставала саме праця, його праця, котра мусила б поруч із молитвою стати охороною від спокус. Так ні ж: стоячи па колінах перед круцифіксом, Бертольд часто ловив себе на тому, що губи його шепочуть слова молитви, а в думці йдуть розрахунки та хімічні комбінації.
І тоді, втомлений і роздратований, він впадав у недозволений критицизм,
— Оra et labora — помилкова й нерозумна формула. — Не можна молитися й працювати, коли ти — не дроворуб, не прачка чи замітач кляшторного подвір'я. Як найздібніший до війни той вояк, що нічого не думає, так і для молитви відповідні оті брати "з черні", а не він, що його розум працює безперестанку.
І не відчувши, що його думки збиваються на найнебезпечніший напрям — напрям зарозумілості й гордині, що прямою дорогою провадить до пекла,— вирішив, що буде хвалити Господа лише своєю працею.
— А молиться нехай, поливаючи свою капусту, брат Нарцис! — пурхнуло веселим горобчиком в голові.
І Бертольд перестав молитись. Але не взагалі, а лише відклав молитву до часу, коли йому дозволить на те праця".
Щоправда, працював він надзвичайно завзято. І раннім ранком був він за своїми книгами, і глуха ніч заставала його за горном, за терезами. Використовував в повній мірі дозвіл отця гвардіяна, бо ж і предобрий патер Герхард радий був похвалитись перед приїжджими незвичайними успіхами свого молодого вченого, раз по раз давав кляшторові та й люду посполитому нові, цінні відкриття та винаходи.
Запеклий у праці Бертольд, зрештою, й не помітив, як надійшов урочистий день приїзду.
— Вже тут, брате! — почув він від брата Нарциса, що, не маючи вже багато квіток, приносив йому "сухі букети" з немортикою та небією, рослинами вже тим добрими й святими, що самою назвою своєю вони нагадували про небо та життя вічне в ньому. — Тут, кажу, брате.
Бертольд не зрозумів:
— Таж там, де й завжди,— відповів, не обертаючись, певний, що мова йде про місце для букета, на поличці під круцифіксом. — Постав і... мир з тобою!
Але ж Нарцис насмілився сьогодні перервати Бертольдову працю. Він здмухнув сажу з Бертольдової ряси й легенько погладив його по плечі:
— Та ні, брате! Гості, кажу, тут! Приїхали... Шестеро. Тож не помилися, брате, як я був помилився. Один з них має отакенну бороду. Я й гадав, що то з них найстарший. Воно ж, брате, виходить, то — лише їхній скриптор чи архіваріус абощо. А головний — отець пріор їхній тобто...
Бертольд зморщився, немов йому закрутило в зубі:
— Брате Нарцисе, мене це дуже мало цікавить...
Рум'яне, наївне, немов дитяче — з навмисне прив'язаною жовтавою борідкою, як китичка на колосі кукурудзи —— обличчя старого садівника вкрилось одночасно й рум'янцем, і сумом. Нарцис глибоко любив Бертольда, саме тому, що зовсім не розумів його. А що Бертольд був такий неподібний до інших, а особливо ж до самого Нарциса, завжди всім задоволеного, веселого й співучого, Нарцис з найбільшою радістю служив Бертольдові. нічого під нього не жадавши, як і від інших братів. Тепер старий відчув біль, немов по ньому хльоснули бичем. Не тому, що брат Бертольд негречно обірвав його щиру радісну мову, а тому, що він, Нарцис, невчасно вирвався зі своїм оповіданням і не догодив Бертольдові.
— Я знаю, брате... Вибач... я лише...— Нарцис підняв на Бертольда очі, повні благання, але Бертольд не бачив його й не чув його слів.
Старий втягнув голову в плечі, як равлик, що ховається в мушлю, діткнутий у вразливе місце, тихо зітхнув і нечутно вийшов з лабораторії.
Бертольдові й на хвильку не прийшла в голову думка — вийти назустріч гостям, приєднатись до братів. Буде кому вітати й без нього! А коли вони поцікавляться побачити і його — то самі сюди прийдуть. О, щоб патер Герхард не привів їх похвалитись лабораторією та й ним, її автором і творцем!..
І справді, патер гвардіян в першу чергу мусив похвалитись "сходячою зорею" свого кляштора. Тим більше було цікаво показати ученим гостям, учневі "самого" Алессандpo-де-Спіна, доброчинця людства, що з поміччю Божою створив чудо, вигадавши такі скла, які повертали людям втрачений зір, — свого винахідника в його новій лабораторії, просто за працею.