Мені все говорили, що то народ дикий, безсердечний, що вони до нічого більше не вдались, як у полі на панщині робити, або грабувати, а воно ось що... Як ми нераз про-тів них грішили, що з ними пани на Вкраїні не витворюють, а воно ось що показується.
— А я передчувала, що воно не так є, як говорили про них наші. Нераз я плакала, як покійний тато казав їх за що-небудь тяжко карати, карати без серця, без милосердя...
— Про батька не пасує тобі, доню, говорити слів догани. Він так робив, як усі пани робили, бо всі тої думки, що українців можна удержати в послуху, не попускаючи їм ні на один волос...
— Та вже ж, воно треба було провірити, як воно є. Скільки то сліз пролито було і за се, мабуть, нас Бог скарав,— Марійка закрила лице долонями і заплакала...
— Ніхто Божих шляхів не провідає... Коли се була кара, так ми свої гріхи спокутували.
— Дай Боже, щоб се був край нашій біді... Тим часом надворі було дуже гамірно. Бранців
християнських залишилося небогато, бо їх розібрали козаки по своїх хатах. Челядь стояла гуртками і розказувала усілякі пригоди нинішнього дня. Поміж ними вертілись Андрійко з Івасем, щоб розвідати про те, чого самі не могли бачити. їм жаль було, що пані сотничиха заборонила їм віддалятись від хати. А люди розказували, як Чабан Омелько, їдучи за кіньми, помітив в степу татарський табір, як він, не показуючи нічого по собі, полишив коні на Божу волю і завернув щосили в село, щоб звістити людей про небезпеку. Оповідали відтак, як справно Явтух їх підглядав, як повз гадюкою під сам табір, поки не розвідав усього, чого йому було треба. А вже найцікавіше було, як пан сотник зі своїми козаками вдарив з боку на втікаючий татарський табір, як вгнався в середину перший на своїм воронім коні, як рубав завзято. Хлопці, чуючи се, аж горіли з радощів та жалували, чому вони ще не козаки і не можуть ворога бити.
Від того часу плило життя на хуторі сотника Жмута так одноманітно, що й говорити нема про що. По-слідню пригоду стали люди забувати. Лише хлопці малі вигадували по селу ігрища в татар та козаків.
Настав відтак один тиждень сльоти. Дощ падав день у день. Тоді хлопцям страх навкучилось, а сотник звелів собі відчитувати минеї, які дуже уважно слухав. У ті дні заходили до нього козаки, сусіди, приходив місцевий священик і вчитель. Сиділи у хаті, а Андрійко читав книжку про святців божих своїм дзвінким голосом. Інколи приводив учитель кращих хлопців із своєї школи, приходили два поповичі Та-
нас і Пархомій, яких учив батько дома, і виручали Андрія, коли змучився. Сиділи бувало цілу ніч. Надворі хлюпав дощ. Небо зайшло хмарами, а вони усі сиділи в хаті. Наприкінці сотник частував гостей медом і тоді розходилися по домівках.
Сльота тривала цілий тиждень. По вулицях стояло болото, річка мала повні береги води. Сльота дуже людям надоїла, бо то вже і хліб з поля було час збирати. Люди споглядали на небо і всіляко ворожили.
Аж по тижні став подувати вітер. Хмари рідшали. Місцями показувались смуги голубого неба, інколи блиснуло сонце ясним промінням. Увечір хмари понесло геть і на чистому небі показались ясні зорі. Таку новину приніс козак у хату сотника, де зібрались слухати слова божого.
Від того усі зраділи. Кожний міркував, до якої роботи взятись йому завтра. Робота в полі дуже припізнилась.
— Не знать, як людям догодити,— говорив священик.— Іноді така посуха, що годі діждатися водиці небесної, а іноді знову таке ллється, що на цілий рік би стало.
— Все те від Бога,— обізвався вчитель,— а чоловік, щоб який мудрий, того не переіначить.
— А воно є такі мудреці, що хмару стягне або відверне...
— Не говори так, Пархоме,— упоминав панотець,— нема таких мудреців, се одному Цареві небесному таке можна...
— Що не говоріть, пан-отче, а такі люди є. Мій покійний дід розказував, що такого знахаря знав і його чудеса на вічі бачив...
— То сей знахар напевно з чортом покумався, се чоловікові не під силу...
— Того я не знаю,— продовжив Пархом,— за се покійний дід нічого не говорив. А каже таке: було, як наближається чорна хмара, той чоловік (я забув його імення) вийде на поле без шапки, ходить границею наших піль і якісь молитви відмовляє, руками вимахує, та такий тоді, що не приступай та не чіпай. Він наче б нічого не бачив, не чув. Ходить так, аж цілком знеможеться і таки де-небудь на межі між ланами, мов неживий впаде. А хмари колотяться, мішаються, в них клекотить, наче б вода варилася, а відтак геть завернуть і підуть боками... То сей чоловік таку працю звичайно опісля відлежав, не міг ні рукою, ні ногою рушити... А се, що ви кажете, буцімто він з чортякою покумався, то неправда. То богомільний чоловік був, у церкву, як слід, ходив...
— Молитвою щирою та твердою вірою можна усього доконати,— говорив священик.— Ісус Христос, наш спаситель глаголе до апостолів своїх: коли б у вас на стільки віри у серцю, як гірчичне зернятко, ви б одним словом цілі гори з одного місця у друге переносили та переводили...
— Вже ви за чортяку, куме, і не говоріть, він на те й є, щоб людям пакостити, а не помагати...
— А часом то й чортяка людині віддячиться,— говорив козак Прокіп Задерний.
— Мій покійний батько розказував, що у давнину, під Каневом у балці над Дніпром запорожець жив. Він з чортом не знався, але знав таке, що чортяку побачив. Бо то не кожному чоловікові се можна. То є таке сало, не знаю з чого воно береться. Помажеш ним око, так зараз і бачиш усю чортову сім'ю.
Такого сала і той запорожець звідкілясь роздобув. Йде він раз над Дніпром на рибу. Аж глянь над болотом в очереті чортяка сидить. Старий чорт був, а такий обдряпаний, аж жаль було глянути. Сидить та й задумався. Аж гульк із очерету вовк виходить. Помітив чортяку та й закрадається. А відомо усім, що вовк чорта так схрупає, наче б ягня. Так, так. Чорта або св. Юрій громівкою вб'є, або вовк з'їсть. Без того, то вони так би на світі намножились, що нашому братові не було б де жити. А св. Юрко, то так наче б осаул над вовками. Він ними керує, а вони слухають.
— Та ти, Прокопе, договори вже раз, що з тим чортом сталося?
— А нічого не сталося. Лише що вовк ладився до скоку, а запорожцеві жаль стало, та як не гукне:
— Бережись, чорте!
А чорт іно оглянувся та й гульк у болото. Вовк завернув і пішов у ліс.
Згодом якось, у ту сторону ляхи зайшли. Вони тоді розбили козаків і бралися геть винищити козацький рід. Розіслали по Вкраїні команди, що за козаками усюди нюшили. Дізнались ляхи і за того запорожця. Оточили балку довкруги і вже були б його піймали. А запорожець сидить собі у своїй землянці і нічого не знає. Приходить до нього пан у хату:
— Здоров козаче!
— Здоров!
— Ходи на зорі поглянуть...
— Які там зорі, на що вони мені.
— Ходи, козаче, не гайся. Ляхи балку обступили, живого піймати тебе хочуть.
Запорожець виходить на світ, рушниця у нього в руках, йде в один бік балки — ляхи, у другий бік — ляхи. А панок усе за ним слідком та посміхається:
— Ну, кудою втечеш, козаче?
— Бачу, що нікуди мені втечи. Прийдеться загинути, та не дешево продам я своє життя.— Він подався у землянку, щоб звідсіля оборонятись та загинуть. А панок йому:
— Я тебе ізбавлю.
— Не твоя сила. Так мені і пропадати...
— Ні, не пропадеш, сідай мені на спину.
—
Запорожець гадає собі: їздив я на різних конях та ще й на панові попробую.
Поліз він панові на спину, ухопився руками за шию, підобрав ноги, а пан як свисне собою в гору, аж під хмари, і так заніс його аж під саму Січ і там його посадив.
— Порадь собі сам тепер, моя сила на Січ не може. Запорожець бачить з ким діло, та й каже:
— Спасибі, тобі, антипку, що від загибелі вибавив, та коли ти гадаєш, що я за це тобі душу свою запишу, то нічого з того, краще занеси мене назад у балку, хай мене ляхи замордують...
— Нічого я від тебе не хочу. Я лише за те тобі відплатився, що ти мене від вовка остеріг.— І з тим словом чортяка, мов під землю провалився,., а Запорожець помандрував у Січ...
— Не пристойно нам такі речі слухать,— говорив священик,— краще ми скажім господареві доброї ночі і ходім во свояси...
На другий день взялась дуже гарна погода. Сонце світило від самого ранку. Люди ладились з косами та серпами у поле. По цілім селі чути було клепання кіс. Ладили вози. Дітвора вийшла гурмою на вулиці, ступала на калюжах води, згортала свіже болото і робила буханці, вареники...
Як вже сонце підійшло вище, село опустіло. Остались лише діди, немічні і жіноцтво з дітворою.
Січовим школярам не було ніякої роботи. Вони зайшли на попівство і стоваришувалися з поповичами. Ходили разом ловити рибу в річці. За ними йшли слідом Максим, Омелько та малий Стась, якого прозвали Остапом. Пані зразу не хотіла хлопця від себе пускати, та він так напирався, що годі було його здержати.
Марійка товаришувала з Одаркою. Зате пані не знала, куди дітись. Козацька простота її разила. Вона була, щоправда, до усіх приязна, та не могла зі своїм теперішнім положенням зжитися. Завважила се пані сотничиха. Зразу думала, що се задля несмілості і старалася паню осмілити до себе. Згодом пані дала її пізнати, що вона шляхтянка, не те, що козачка.
Одного разу зачула сотничиха, як пані докоряла дочці:
— Ти до краю спростачієш та козачкою станеш, що ніяк тебе буде у наше товариство повести.
Сотничиха сказала про се чоловікові.
— Хіба я не бачу? При найближчій нагоді звелю відвезти їх у Київ, хай про себе самі подумають.
А хлопцям було так, наче у раю. Сотник звелів Явтухові вчити їх їздити на коні, "щоб козацькі діти не марнувались". Тепер вже і про Січ забули і раді б тут назавжди остатися. Кілька разів їздили у степ, возили з поля хліб, а час минав стрілою.
Наспіла пора від'їзду. Сотник звелів Явтухові відвезти хлопців. Тоді, окрім воза, на якому їхали, навантажили другий усякою провізією для школи. До того ще сотник дав Явтухові капчук з червінцями для шкільного січового отамана.
Усі дуже щиро прощалися зі школярами. Сотничиха, мов рідна, супроваджала їх, а панна сотниківна понадавала повні пазухи горіхів, медівників та пряників, щоб у дорозі було що їсти. Стара Горпина аж заплакала, прощаючись з ними. Вона заодно голосила, що їх більше вже не побачить, бо їй сього року вмирати прийдеться.
Навіть пані з дочкою та синком вийшли хлопців проводжати.
— Тям, Андрійку,— гукав сотник з рундука,— приїзди знову та привези зі собою того кучерявого баранчика...
Дорога на Січ відбулася без жодної пригоди.