Доню, а скільки тобі дали?
Марина: Як отримаю всі гроші, скажу. Не хотіла в Італії залишатися, навіть не знаю, скільки чекати. Сальваторе має сповістити.
Із сусідньої кімнати чути, як плаче дитина.
Євдокія: Мариночко, мені від тебе нічого не треба. Я хотіла б Анжелочці ще хоч трохи допомогти.
Марина: Ой, мамо. Навіщо Анжела повернулася до нього? Що це їй дало? Тепер одна двох дітей виховуватиме. Уже не маленька, мала б розуміти!
Євдокія (сумно): Ми ж тобі не хотіли казати. Спочатку Льонька сюди заявився. Щойно зайшов у двір, став на коліна і стоїть, а Анжелка до хати забігла й двері зачинила. Так навколішки пів дня і простояв, з місця не зрушив. Пожаліла. Пустила. Він пожив у нас тиждень і поїхав, бо на роботу треба. А її, бідну, нудить і нудить. Завагітніла. Ми до Калинихи подалися, а та: "Анжело, ти йому народити повинна. Повертайся до чоловіка. Дитя вас помирить". Льонька якраз подзвонив і давай знову каятися. Каже: "Дружино моя, вертайся, буду тобі ноги мити і юшку пити". От вона й поїхала. Потім Анжела в пологовому, а він у своєї шльондри ночує. На все містечко зганьбив! Вона за дитину та й приїхала. Я б тій Калинисі в морду плюнула! Досі з нею не балакаю.
Марина: Мамо, ти що, не розумієш? До чого тут Калиниха? Краще б Анжела на Льоньку свого — ще коли перший раз на неї руку підняв — плюнула! Горбатого могила виправить. Мамо, ти ж учителька, розумна жінка, а ворожкам віриш. Завагітніла наша Анжела також від Калинихи?
Євдокія: А кому вірити? Ви в мене такі розумні, вродливі, а чоловіків немає! Я щодня за вас Богові молюся і що? Казала моя мати: "Господь попарує, а потім сяде на припічку й сміється".
Марина (обіймає неньку): Матусю, не хвилюйся, у нас іще все попереду.
Євдокія: Звідки ж вони візьмуться? Он твій Ігор дзвонить-дзвонить, сил моїх немає. Уже не знаю, що брехати, а ти навіть не хочеш відповісти йому. Не буде ж він усе життя на тебе чекати.
Марина: А Джузепіну чекали.
Євдокія (дивиться на картину): Отаку страшну? Тьху! Правду Калиниха каже — пороблено.
Марина: Мамо, то Ігореві пороблено. Скільки він на мене задивлятиметься? Діяти вже треба, рішення приймати. Не буду ж я йому сама на шию вішатися. Може, я його також кохала, а він досі ходить і лише зітхає. Зітхальник! Ходімо спати.
Розходяться, лягають спати. Дитинка цілу ніч капризує, усіх будить. Юрко у своїй кімнаті, щойно повернувся з гульок, натягнув подушку на голову. Мама й Марина прибігли до Анжели. Та плаче, не знає, що їй робити, дуже втомилася. Євдокія береться колихати дитя. Марина забирає маленьку в мами.
Марина: Лягайте спати. Я з нею побуду. Так, сонечко?
Дівчина до ранку глядить дитину. Заходить Анжела.
Анжела: Слухай, Марино, я, мабуть, захворіла. У мене висока температура.
Марина: Не хвилюйся. Іди лягай, а то ще дитя заразиш.
Марина, стомлена, стукає у двері до Юрка.
Марина: Юрку! Юрку, вставай! Мама захворіла. У бабусі господарство. Я хоч трохи подрімаю, а потім тебе зміню! (Хлопець не відповідає.) Юрку, чуєш?
Марина заходить у кімнату Юрка. Той спить із журналом у руках. На обкладинці — фото жінки топлес.
Марина: Цуциків Юрко любить? Та йому зараз у голові лише цицики! (Стягує з хлопця ковдру.) Плейбою, вставай, кажу!
Уранці Марина йде до сільського магазину. По дорозі бачить односельців, які реагують на неї по-різному: хто зверхньо, дехто навіть не вітається через заздрощі, а хтось, навпаки, радіє зустрічі з дівчиною.
Марина ріже овочі на кухні й жаліється матері.
Марина: Раніше життя було більш зрозумілим, а зараз нічого не второпаю, усе догори дриґом: прокидатися ліньки, робити нічогісінько не хочеться. Стільки було планів, а тепер якась порожнеча. Люди стали зі мною нещирі. Не розбереш, хто чого від мене хоче.
Євдокія (висипає капусту в борщ): Нічого, доню. Помаленьку розберешся.
Марині телефонує Сальваторе.
Марина: Сальваторе, привіт! Як ви? Що?! Терміново летіти до Італії на суд? Зрозуміла, присутність обов'язкова. Добре, буду.
Марина із собачкою сидять у літаку.
Прилітають. В аеропорту за дівчиною знову слідкують "шпигуни" і підозрілий працівник. Кожний телефонує своєму шефу ("шпигуни" — Джіорджо, працівник аеропорту — синьйору Бінго) та сповіщає, що Марина вже в Італії.
З дозволу сина Джузепіни дівчина зупиняється в його маєтку. Сам Андреа повертається до Австралії. У будинку живуть і приглядають за ним колишня робітниця з чоловіком.
Зала суду. Починається засідання. Виступають родичі Джузепіни. Вони вдають, що вперше у житті бачать Марину і чують про неї.
Родичка: Повторюю вам: "Уперше чую про цю дівчину". Мені здається, це професійне шарлатанство, а тому ви, шановний пане судде, повинні в цьому ретельно розібратися!
Суддя: Дякую за відповідь, але надалі свої висновки тримайте при собі й говоріть по суті. Слово надається відповідачці.
Марина: Шановний пане судде, як ці люди могли мене бачити, коли вони жодного разу не були в Джузепіни за той час, що я працювала в неї? Треба запросити сюди тих, хто працював у будинку разом зі мною.
Засідання переносять. Марина телефонує Галині.
Галина: Марино, дівчинко, можеш навіть не плекати надії, бо наші жінки роками чекають судових рішень. Хто ми тут? Ніхто.
Марина: Але ж Сальваторе — такий молодець, він свою справу знає. Я в нього вірю.
Галина: Ну, тоді чекай, може, щось і вийде. До речі, хотіла подякувати. Завдяки тобі тепер у моєї свекрухи Сісіни українки у фаворі...
За тиждень відбувається ще одне засідання суду. Родичі кричать на Сальваторе, що він у змові з Мариною. Той нервує і поглядає на годинник. До зали засідань запрошують як свідків дворецького Вінченцо і Стефано — чоловіка Джузепіниної племінниці.
Дворецький: Ніколи не бачив синьйори Джузепіни такою задоволеною, як під час роботи цієї дівчини. Марина працювала з душею.
Суддя підсумовує і оголошує, що справу виграла Марина. Щаслива дівчина обіймається з Сальваторе. Він підвозить Марину до маєтку й повертається додому. У дорозі чоловікові стає зле, темніє в очах. Його автомобіль уповільнює швидкість. Позаду сигналять автівки. Сальваторе з'їжджає з дороги на узбіччя.
Марина в маєтку. Накриває на стіл. Їй телефонує мама.
Євдокія: Мариночко, як ти там?
Марина: Мамо, не хвилюйся, цього разу все минуло чудово. Тепер залишається дочекатися, доки перерахують гроші.
Євдокія: Доню, слухай, тут уранці таке сталося. Я ж просила тебе зателефонувати Ігореві, саме час картоплю копати...
Марина: Мамо, повільніше розповідай, бо нічого не розберу. Яким боком Ігор до картоплі?
Євдокія: То я ж і кажу. Сьогодні вранці Ігор до двору під'їхав. Я на городі була, Юрко з друзями на річку подався, Анжела в куми з малою. Так от... Ігор підійшов, забрав у мене лопату й почав копати. Потім два амбали з'явилися і кажуть, що Петро прислав їх нам на допомогу. Що мені робити? Я на кухню втекла — обід готувати. А вони, як два бульдозери. Ні, три! Ігор з одного боку, а ті Шварцнегри з іншого! Хто кого пережене.
Марина: Шварценеґґери.
Євдокія: Що?
Марина: Та нічого. І що далі?
Є в д о к ія : А що? Як передовики! Ті двоє роботу виконали, мовчки сіли в автівку й поїхали. Хоч по вареникові встигла їм до рота покласти. Миттю проковтнули. Такі здорові!
Марина: Вареники?
Євдокія: Та ні, ті двоє! Вони поїхали, а Ігор навіть не збирається іти.
Марина: Зрозуміло. А де він зараз?
Євдокія: У погребі поличку лагодить. Обвалилася.
Марина: Я все зрозуміла. Поличку закінчить, розрахуйся з ним, будь ласка, і жени геть!
Євдокія: Що ти таке кажеш, Мариночко? Куди ж я сироту вижену?
Марина: Жени його під три чорти. Де вони всі раніше були? Як дізналися про гроші, позліталися, як мухи на мед. Багатої дівки хочуть. Ми тепер самі помічників наймемо або краще одразу картоплі купимо.
Євдокія: Ти що, дитино, чужу і кроплену купувати? Я її й даром не хочу. Своє є своє. І як це город пустуватиме? Що люди скажуть?
Марина: Чому ж тобі ці люди не допоможуть город копати?
Євдокія: Ігор допоміг, а ти: "Жени його". Що за дитина така? І до чого тут гроші? Ти ж сама хотіла, щоб він діяв. А тепер знову не так? Тобі не вгодиш! От біда з дівкою.
Мати кладе слухавку, бо заходить Ігор.
Ігор: Євдокіє Дмитрівно, усе, поличку зробив. Можна я завтра до вас іще прийду?
Євдокія: Що ти, Ігорьочку, не турбуйся. Я вже якось сама. Ось і грошики тобі приготувала, і вареничків із собою поклала.
Ігор: Євдокіє Дмитрівно, що це ви? Я ж від щирого серця.
Євдокія: Нічого, гроші зайвими не бувають. Дають — бери. Я завтра на базар поїду, тому вже іншим разом прийдеш. Добре, синочку? У тебе своїх справ, мабуть, повно.
Ігор: Грошей не візьму, а вареники — із задоволенням. Моя мама також смачні пиріжки й вареники готувала. Дякую вам! (Уже біля дверей.) А я все одно зайду. Куди мені ще йти? Кохаю я вашу Марину. Завжди кохав.
Євдокія (з болем в очах): Колись і вона за тобою сохла, а ти й уваги не звертав.
Ігор: Ми тоді малими були. Я захворів. Лікарі помилково страшний діагноз поставили, казали, що помру. Думав собі: "Навіщо я їй буду дарма душу тривожити, надію давати? Я ж смертник". Моя мати тоді дуже перенервувала, та звістка добряче підірвала їй здоров'я. Згодом у неї стався перший інфаркт. Оце вам і лікарі.
Євдокія: Господи! От біда. Мою Мариночку лікарі, навпаки, врятували. Дай їм, Боже, здоров'ячка. В Італії без документів була, але вони не відмовили і прооперували. А в Анжелки пологи важкі були після нервових зривів. Також лікарі допомогли! Тож не можна так про всіх судити.
Ігор: Я і не суджу. Просто розповідаю, чому вашу доньку до себе не підпускав, а сам страждав за нею. Мати все знала й плакала через моє кохання. Потім Марина поїхала в місто навчатися. У неї там якийсь хлопець був.
Євдокія: Який іще хлопець? Хто це тобі таку брехню сказав?
Ігор: А потім бізнесмен з'явився. Про це в селі всі знали. Ось цих двох, що город копали, хто прислав?
Є в д о к ія : А ти не ревнуй. Вона ж гарна, то й бігають. Марина його не хоче, бо якби хотіла, то до Італії не втекла б! Тобі треба її добиватися, синку, добиватися. Борися. І хто тобі про того бізнесмена наговорив?
Ігор: Усі балакали, навіть сусідка Бульдозиха.
Євдокія: Це та, що на все село брехні розпускає, що моя Марина — мільйонерка?
Ігор: Ви про що, тьотю Дусю?
Євдокія (зраділа, що хлопець нічого не знає): Та ні про що, Ігорьочку, забудь.