Він спробував зосередитися, зібратися, повестися мужньо й невимушено, аж раптом відчув, що тиша, яка запанувала в кімнаті відтоді, як Ванда почала читати його папір, затяглася. Кинув очима й побачив: його колишня жінка дивиться на нього вже не так відчужено.
– Отже, тебе визнали невинуватим? – спитала вона з якимсь дивним тремом у голосі.
– Так виходить, – обізвався він. – А ти гадала інакше?
– Яке це має значення, що я гадала. Тут якось не зовсім зрозуміло написано.
Він дивився на власного портрета на стіні. Все те дивно йому було бачити такого незнайомого самого себе.
– Дивуєшся, що не зняли твого портрета? – почувся ніби віддалений Вандин голос. – Він хитнув, бо таки не міг відвести погляду.
– Це Мирослава так захотіла, – сказала. – Зрештою, вона ж не безбатченко. То які твої плани? – вона звела кінчики пальців, а тоді почала похрупувати кісточками.
– Не хочу бути нав'язливим, – повторив він. – Але коли твоя ласка, то я б у тебе кілька день, поки влаштуюся, перебув. Зрештою, як скажеш, так і буде.
– Що я можу сказати? – мовила Ванда і раптом встала. Перейшла негнучкою ходою, ніби застоялися в неї під час сидіння ноги, через кімнату і відчинила двері.
– Оця кімната в нас вільна, – сказала. – Пам’ятаєш, ти любив тут працювати.
Він зирнув у напрямку відчинених дверей і побачив крізь них ще одне, так само залите сонцем вікно.
І тільки тоді відчув, що й справді не тільки вдвох перебувають вони в цьому домі – існує ще й третє. Якась частина їхнього колишнього минулого, те, що було колишніми ними, те, що залишилося на старих вибліклих світлинах, те, що було відчуттям третьої, неприсутньої тут – дочки їхньої, те, що відзначив він навіть у недбало відкинутій покришці фортепіано, в слонової кості барві клавіш, в різьбленні на футлярі того ж таки фортепіано, в знайомих меблях і в зеленій підлозі. Те третє вливалося до них через усі три вікна, два в цій кімнаті, в якій перебували, і третє в тій, що світило до них крізь розчинені двері. Він знову зирнув на підлогу: онде й ті кілька дощок, що не зовсім управно вставив він бозна-коли, лагодячи цю підлогу. Над головою нависала стеля з двома сволоками і накладеними одна на одну дошками, в кутку біля груби дві дошки зійшлися і створили гладеньку площину. Упізнавав усі ці забуті, але й незабуті дрібниці, і саме від того й народжувалося оте третє. Воно відчулось і в розчинених дверях, куди він готувався вступити, щоб знову замешкати в цьому домі, бо й справді колись любив там зачинятися, коли до нього приходило натхнення, але як давно це було! Він не вірив іще в реальність оцього менту, в те, зрештою, що довготривала його мандрівка закінчилася; так само не вірив, що ця жінка, котра дивиться на нього так відчуджено, таки насправді існує, як і дочка, хоч із тією ще не зустрівся. Але те третє, здається, й було саме дочкою – тим, чого він не встиг пізнати, про що ніколи не забував, але все одно має згадати, точніше повернути, бо оте "не забув" не було реальним існуванням, а тільки однією із милих візій. Тепер же йому треба призвичаїтися до того, що воно, оте третє, відчуття їхньої спільноти, існувало таки насправжки, що його можна реально відчути на позир і дотик – ось воно, справжнє життя! Схвильований до глибини душі, він раптом підхопився і закліпав очима, бо таки соромно розчулюватися в такій ситуації. Знав, треба збиратися на силі, аби не потекли йому ганебно з очей сльози, він аж губу закусив, щоб стриматися, – не мав права розкисати, не мав права так ганьбитися, не мав права переходити той невидимий рубіж, до якого впритул підступив. Був наче Вовк із казки, котрий попросив у Лисиці дозволу покласти на сани одну лапу, і пізнав від того щастя, що такий дозвіл дістав. Отож не хотілося йому думати, що буде завтра і позавтра, бо Вовк, отой, котрий попросив дозволу покласти на сани хоч би одну лапу, нічого лихого Лисиці не замислює, він узагалі нікому нічого в житті лихого й не замислював; він утомлений, старий, ніякий, змучений життям і пригодами, він і справді не має великої сили, отож і сани йому потрібні тільки для того, щоб хоч короткочасно перепочити.
І він, той Вовчик-братик, по-дурному розчулюється від того, що Лисиця така золоторунна, що Лисиця така милостива, бо що йому, зрештою, залишається іще? Коли воно існує, те третє, коли він не помилився, можна певний час не турбуватися.
Отож удихав у себе м’який, виразно жіночий запах цього дому (хто так пахне: Ванда чи дочка?) і чув, що кожен чоловік недаремно прагне поєднатися з жіночим началом. Попри все наповнювався ним і, може, він того так ганебно розкисав – сентиментальний бовдур, старий і розм'яклий, розгублений і напівзруйнований. Взяв капелюха, перекладав його з руки в руку і пішов просто в розхилені двері, бідний, старий, майже беззубий Вовк, який кульгає на трьох лапах, а четвертою сторожко й солодко опирається об легкі сани, котрі не йдуть, а течуть по сніговій дорозі.
– Маєш тільки цей костюм чиє в що перевдягтися? – спитала за спиною Ванда.
Озирнувся до неї, наче захоплений зненацька, і побачив у неї на вустах болюшу, а може, співчутливу, а може, й приязну всмішку, таку всмішку, яку він також забув давно, але якої не міг не пригадати, бо та всмішка також була від того третього, до якого так несподівано причастився.
– Ти майже не змінився, – сказала Ванда. – Спочинь, зараз приготую тобі щось поїсти.
2
Причинила за ним двері і начебто відрізала його від себе; у вітальні м'яко зашелестіли її кроки – пішла на кухню. Він же стояв посеред відведеної йому кімнати й сторожко роззирався. Не було нічого тут особливого; залізне, з бильцями ліжко, біла фіранка на вікні, яка прикривала піввікна, грубий стілець. Підступив до того стільця і сів на краєчок. Не відчував уже тут того третьою, не відчував отого жіночого начала це була якась чужа кімната, начебто ніхто тут із посельців дому й не жив. Було навколо глухо й тихо, і від цієї дивовижної тиші він раптом оглух, а від надміру яскравого сонця, що вливалось у вікно, він осліп. Отож сидів отак: глухий та німий і, здається не відчував нічого, хіба що якусь порожнечу, хіба що неживий простір, наповнений срібним мерехким промінням, яке щедро вливалося через вікно. Трохи відчував ще неясне піднесення, якийсь неспокій спалахував у ньому, як сірник, а може, це він хвилювався. Був каламутний зсередини і зашумований, ніби весняна вода. Щось подібне відчував і тоді давно, коли складав свої листи віршем, саме ті, що посилав їх у цей дім, – чому згадує про них зараз? Тоді з-під його пера виливалися якісь чудні, шумкі, пінливі рядки, і він аж тремтів, коли вони з’являлися. Але нині опинився в цій кімнаті не для того – йому вже нікуди слати своїх листів, він уже, здається, вдома. Отож і лишається йому сидіти на цьому стільці, сліпому, глухому та німому, і прислухатися до неясних звуків усередині дому, і на щось надчікувати у цьому вузькому, залитому срібним сяйвом світику, в оцій цілком мертвій кімнаті, де він – ніби принесений і поставлений на ослінцеві вазон. Але все одно, поступово в нього, наче вода в губку, почала просочуватися незнайома, незвичайна, ясно-жовта, а може, й срібна радість, тихе щастя, якому також треба опиратися, бо ще, здається, не має на них права. Хотів опиратися тим радості й щастю, хотів захиститися супроти них, хоч би звичним відчуттям власної ніякості, непомітності й сірості, тобто хотів поки що залишитися тим, чим був в усі попередні роки, але те почуття входило в нього, як дощ у суху землю, і він, як суха, випечена земля, просякався і проймався ним і знехотя, засторожно пив його, похлинаючись. І він не стримався, бо таки не зміг не пустити в душу гострого й золотого, як меч, торжества – аж злякався його.
– Боже мій, – прошепотів він, – невже й справді існує це диво – рідний дім?
І ніби на підтвердження цього почув у вітальні легкі, шарудливі кроки. Ванда різко відчинила двері, а що він повернувся в її бік майже перестрашено, всміхнулася.
Ця кімната у нас порожня, – сказала вона. – Якийсь час тут жила моя тітка Аполінарія, чи ти її пам’ятаєш?
Здається, він пам’ятав Аполінарію, але вони мало з нею спілкувалися. Хіба вона звалася Аполінарією? Чи не Антоніною? Така кругла й маленька, вона жила в Любарі і колись їх навідала.
– Ту й справді звали Антоніною, – заперечила Ванда. – А я кажу про тітку Аполінарію. Худа й висока, з пишним волоссям.
Але в його пам'яті чомусь не існувало нікого високого, худого, з пишним волоссям. Та ні, промигнув якийсь спогад (Господи, подумав пін, невже я так багато позабував?). Він хитнув головою, бо негречно було не пам'ятати рідної тітки власної дружини.
– Чудна в неї була доля. – сказала Ванда. – Зовсім була самотня, от ми її й прихистили. Зрештою не довго вона в нас і прожила.
Тоді він побачив, то в цій кімнаті є одна річ. Змінна і буденна, як час і вода.
Календар тут повісила Мирослава, сказала Ванда. Каже, що їй приємно сюди заходити й відривати щодня по листку
Вона знову всміхнулася, а він побачив: і справді, календар показує сьогоднішній день і теперішній рік: двадцять п’ятого травня тисяча дев'ятсот п'ятдесят сьомого року.
– Подати тобі їжу сюди чи підеш на кухню? – спитала Ванда, і в її голосі прозвучало щось знову-таки знайоме, але також забуте.
Рушив просто в розхилені двері, пішов через вітальню, і доки переходив кімнату, встиг подумати, що цей дім, зрештою, не покидав ніколи. Возив його з собою, тримав в уяві, як розкладену книгу чи дитячий набір кубиків, і весь час будував і валив його у власній душі. Раптом згадав, що один із листів віршем, посланий сюди, був саме про те, як складає він ув уяві їхній дім. Кожна людина, здається, писав він, мусить мати в душі відчуття рідного дому, навіть коли він сам чи хтось сторонній навіки його зруйнували. Кожна людина, писав він у тому першому своєму листі сюди, коли ще не зовсім вона зневірилася, мусить носити з собою оту скриньку із кубиками. Бо як тільки випаде їй вільна хвилина, вона може стати навколішки, вийняти зі скриньки кубики і почати будувати. Вона нічого, писав він, в такий спосіб, тобто свого дому, не збудує, але вона збудує собі натомість надію. Надія, здається, завершив він того першого листа, – це також відчуття рідного дому, це, зрештою, спроба побороти власну зневіру.