Якщо князь стане допитуватися про нашу боротьбу, розкажи, що бачив, поскаржся, що боярство вважає нас тільки бунтівниками і не хоче дати допомоги.
Грицько узяв лист.
— Ваша милість,— сказав, ховаючи ЗБИТОК пергамену за пазуху,— мені здається, що я ось за плотом хати бачив...
— Кого?
— Скобенка!
Боярин засміявся.
— Скобенка? Тю на тебе! Звідки ж йому було тут узятися? Адже він залишився з Андрійком в Луцьку.
— Та воно так! — відповів Грицько, чухаючи потилицю.— Але бачите, боярине, я йому завжди чомусь не вірив...
— Вірити йому можеш, і не довіряти йому теж тобі ніхто не заборонить. Та щоб він сюди добився...
Голосний крик за дверима перервав розмову. У кімнату вбіг почервонілий і захеканий парубок.
— Ти чого? — спитав боярин.
— Боярине! З угорської брами Перемишля вийшла рать і прямує сюди!
— Багато їх?
— Буде до п'ятсот коней!
В боярина хижо заблищали очі, мов у вовка.
— Склич хлопців, але не труби, бо міг би почути ворог! А ти, Грицьку, їдь з богом!
— Оставайте з богом, боярине! — сказав Грицько зворушено.— Дай боже, щоб ще побачив вас у здоров'ї та гаразді!
— Дай боже!
VIII
Годину пізніше за горбами, що відділяли Корманичі від Нижанковичів, зник Грицько, а білою протертою дорогою, яка вела до Перемишля, ступала двотисячна товпа мужиків. На чолі їхав боярин Микола у повному озброєнні з піднятим заборолом, а поруч нього ступав великими кроками Коструба, озброєний товстенною дубовою, набитою кремінцями та залізними обручками палюгою. Мужики не мали кольчуг, панцирів, були одягнені в кожухи й смушеві шапки; дехто підбив їх сталевими обручами для забезпеки від удару меча, а поверх товстих кожухів мало не кожний мав лук та сагайдак із стрілами. У лісистій околиці майже всі парубки займалися у вільний час полюванням, тому були вже зроду лучниками. Крім того, у кожного була ще й інша зброя — вістря, посаджені на дрючках. Половина загону мала широкі топори на довгих топорищах або короткі рогатини для кидання на ворога. Було ще й чимало іншої зброї. Дехто мав, не знати звідки, молот для розбивання панцирів ворога, дехто навіть довгий або короткий меч, а двадцять осочників із Бірчі мало ручні самостріли, стріли яких легко пробивали навіть сталеві нагрудники. Осочники становили окремий відділ, який ішов попереду.
Зараз за селом дорога входила у високий сосновий ліс, місцями перемішаний з модриною та листяними деревами. Ліс цей покривав собою увесь край від Негрибки під Перемишлем аж по угорську границю, і тільки схили Замкової гори та негрибецькі багна були безлісі. Не було лісу і на горбі, де стояв мурований стовп, зате всі інші частини широкого краєвиду шуміли одним безмежним пралісом. У цей ліс увійшли парубки і скорою ходою прямували до мурованого стовпа. Тут чекали їх вислані ще заздалегідь розвідники, які звістили бояринові, що відділ перемишльських ратників під'їздить уже під сусідній горб. Між цим горбом і місцем, де стояв боярин, лежала крута, багниста балка, осінена густими кущами, товстенними осокорами, вербами, вільхами, осиками та заросла пожовклим уже очеретом. Боярин видав свої накази, і негайно, без слова заперечення послухали його підвладні. Дорога, яка вела у Перемишль, проходила поперек через балку, і якраз на її вході боярин поставив вісімсот колійників. Вони повбивали тут ратища у мерзлу землю та похилили вістря проти над'їжджаючого ворога. У них не було іншого завдання, як тільки держати рівно списи та не дозволити ворогові розірвати застави. В той час, коли перші ряди держали списи, дальші мали разити ворога з луків або убивати довгими бардишами-топорами. За першою ватагою стояла друга, бо всі вісімсот людей не могли вміститися у вузькому проході. В сухому очереті та в кущах, по боках дороги ховалося ще понад п'ятсот парубків на просторі яких двісті сажнів. Інших шість-сім сотень сховалися в лісі за балкою. Були це здебільшого парубки з косами та рогатинами.
Розставивши своє мале військо, боярин сміливо виїхав назустріч ворогові з двадцятьма ©сочниками. Вони перейшли через балку і почали спинатися на протилежний схил. Було досить холодно, але не так, щоб дерев'яніли пальці на тятивах луків. Було похмурно і пасмурно, не чути було і розмов поміж воїнами, а в лісі, де ховалося понад тисячу озброєних мужів, не чулося ні звуку, ні шороху. Мовчало все, мов у передчутті вічного мовчання смерті.
Аж ось китиця із струсячих пер на шоломі боярина з'явилась понад хребтом горбка, а вслід за цим боярин підняв на лівому рамені повішений щит. Одночасно щось свиснуло йому понад вухом, а звук пострілу понісся над полем. Однак ніхто з мужів не здивувався. Справді ручні кулевріни тільки зрідка з'являлися у Польщі та на Русі, але при облозі нижанківського двора вони вже чули їх. Зразу бентежилися, говорили, що це чари "панежників", хрестилися, падали на коліна й молилися. Швидко, однак, пересвідчилися, що простий лук є набагато небезпечніший від цього нового винаходу. Так і тепер мужики тільки тому зосередили всю свою увагу, бо знали, що після пострілу почнеться бій.
І справді, як тільки польські ратники побачили вершника, а за ним, як гадали, гурток челяді, зараз кілька лицарів похилили списи і пустилися чвалом уперед. Не бачачи на щиті боярина польських гербових відзнак, здогадалися, що це ворог. Але на половині дороги задержали коней, бо боярин підняв руку над головою на знак, що бажає говорити.
— Хто ви і чого бажаєте? — спитав він.
— Ми лицарі його величності короля всієї Корони, Литви і Русі! — відповів один із вершників.— Якщо ти за нами, то вітай, а якщо ні, то піддайся!
— Іменем його достойності, великого князя Свидригайла, взиваю вас і наказую вам усім разом і кожному зокрема покинути негайно його землі. Якщо не послухаєте, звелю стріляти!
Регіт був відповіддю на слова боярина, вершники підігнали коней і легким чвалом над'їздили на нього, бо годі було їхнім важким жеребцям швидше бігти під вагою закутих вершників.
Однак боярин Микола не думав ламати списи у лицарському двобою, хоч і як було б йому це приємно. Його військо складалося з невправних мужиків, які вміли тільки слухати наказів, а не з лицарів, які увесь вік провели у сідлі. Тому мусив бути у гурті хтось, хто б стежив за ходом бою й у відповідній хвилині дав знак до наступу чи відступу.
— Стріляй! — наказав лучникам, а сам подався назад між обидві половини першої ватаги.
Задзвеніли короткі та тугі стріли метавок об панцирі та шоломи над'їжджаючих лицарів. Двох влучених похитнулися і гепнули на землю. Над'їхали кінні слуги підіймати своїх панів, але в їх руках були вже тільки трупи. Спинилися вершники, і деякі легко озброєні комонники виїхали наперед. Заки, одначе, успіли випустити перші стріли, вже кілька із них упало з коней у сніг, а кілька коней, поцілених стрілами, понеслося назад, скидаючи вершників та стаючи на диби. За цей час панцирні лицарі вишикувалися у бойовий ряд, і раптом заграли роги до наступу.
Вмить зникли легкі вершники за спинами лицарства, а залізна лава людей та коней почала посуватися доріжкою не швидко, але рівномірно, наче поволі падаючий по гірському схилу обвал. Стріли лучників, які спинили спершу на хвилину поодиноких, не могли спинити цілої лави. Хоч тут і там чувся оклик болю вціленого лицаря або іржання коня, та лава посувалася далі.
Аж ось виїхали лицарі на горбок. Звідсіль побачили вони на протилежному боці балки сіру товпу мужиків, і роги заграли вдруге. Гарний та грізний був вигляд наступаючого лицарства. Довжелезні списи, різнобарвні хоруговки, павині або струсині пера на шоломах, яскраві фарби нагорток, які кожний лицар носив поверх панцира, розмальовані щити та сріблиста або темно-блискуча зброя складалися у картину, в якій грайливі відтінки барв та відблиски сталі мінилися, наче зміїна луска. Як приглядно виглядали у порівнянні з лавою лицарства мужики у кожухах та баранячих шапках!
Здригнулася у не одного каланника душа при вигляді "панів", але ось залунав з-поміж них дзвінкий голос наказу.
— Держати списи рівно, неподвижно! Задні кінці вбити в землю глибоко, сильно. А ви з топорами будьте напоготові! Лучники, починайте!
Засвистіли стріли з метавок та луків, упало кільканадцять коней, але це не зупинило наступу. За хвилину побачив перед собою перший ряд мужиків величезні голови коней та вістря списів. Не один зажмурив очі, але не випускав списа з рук. Здавалося, що скажений рев нападаючих розірве цю слабку заставу з дрючків, а залізні вершники роздавлять нічим не захищені тіла. Але не так сталося. Нападаючі відскочили від наїжених списів, а коли побачили, що поза заставою не досягнуть противника списами, добули мечі і почали вирубувати ними вилам. Та в цю хвилину на кінські та людські голови, на рамена, барки, шиї посипалися градом удари топорів. Сама вага гострого металу трощила залізо і черепи, крицю і м'язи, шкіру та кості. Мов горшки, лопали шоломи, мов кора, лупалися щити, а топори падали із страшенним розмахом раз у раз. Вмить виріс перед мужиками вал судорожно покорчених тіл, і нападаючі подалися назад.
— Стріляй! — гукнув боярин.
І знову засвистіли стріли...
Лава вершників відхлинула та скотилася вниз на дно балки. Тут на снігу лежали всі ранені, яких встигли витягти з-під кінських копит слуги. Стогін, зойки, прокльони наповняли повітря, а збоку на коні сидів пан Заремба. Але ні один з лицарів не думав про відступ. Сталася, бач, невидана й нечувана річ. Беззбройне, голоруке, богом та людьми забуте хлопство осмілилося чинити опір володарям світу і держави — лицарям, а що гірше — перемогти їх! Глуха злоба опанувала уми і засліпила їх очі на небезпеку. Нікому й не прийшло на гадку підозрівати, що "хами" опираються не тільки на багно та кущі, але й на другу лі-
цію колійників та топірників. Сяк-так поперев'язували ранених, і пан Заремба звелів кінним пахолкам об'їхати лаву хлопів ззаду, а сам став удруге на чолі важко озброєних лицарів.
— Панове браття! — говорив він.— Подбайте, щоб ні один хам не втік з ваших рук. Подумайте, що вся Перемишльщина повстане, як не покараємо тих, хто спалив й вирізав Нижанковичі й Керманичі!
Злоба і завзяття, які уступили були місця тривозі, вернулися у серця шляхти. Багато з них мало посілості у перемишльській землі, і від придушення бунту залежала вся їх майбутність.