Річ у тому, що я в тій школі, де вона тепер, працювала, отже, у нас виявилося немало спільних тем.
Ну що ж, коли й справді так, то ті теми мені не цікаві і вони мали рацію залишити мене в самотині.
Іра вправно і швидко порозставляла філіжанки, чайничка, цукерницю, вазу з коржиками, поклала ложечки, а господиня поставила на чорну від сажі підкладку отого жахнючого ширужиткового чайника, і той на цьому столі стримів, як чужорідне тіло чи символ часу, у якому маємо щастя жити, — дисонанс, скажу, разючий. Я навіть подумав, що господиня цим рухом ніби перемкнула регістра тональності, бо її голос знову став знайомий: низький із каркаючими нотками.
— Прошу, призволяйтеся, — сказала, сівши до свого фотеля, якого присунула до столу. — На жаль, варення тепер не варю, а колись, за моїх часів, чаювання без варення не відбувалося.
Ми з Ірою сіли навпроти одне одного на віденських стільцях, але вона чомусь уникала мого погляду, котрий увіч хотів порозумітися чи запитати: чи все гаразд? Виходило, ніби сердиться на мене, а чого було на мене сердитися?
І тут, після того, як розлито чай, — це зробила Іра, — господиня, на велику і, можливо, не вельми шляхетну мою втіху, вчинила Ірі справжнього допита, перед цим чемно перепросивши, що вона, мовляв, така цікава, але свіжа людина рідко тепер у цей дім заходить, отож її інтерес, попередила господиня (голос був низький, але без каркаючих ноток), — інтерес самотньої старої жінки, а самотні старі жінки завше неподобно цікаві — я це зауважив, поклавши собі не тримати на видноті принаймні свого щоденника. Вона ж, господиня, ніби відчувши мою засторогу, сповістила, що колись любила багато читати, і в них була добра бібліотека, але з неї залишилися самі окрушини (дещо з того давала мені читати, але відкрито їх не тримала, а десь сховано), однак тепер читати не може, бо очі болять і навіть окуляри не допомагають.
— Казав Дмитро Іванович, що живете в Києві? — почала допита господиня, я кинув оком на Іру й побачив, що вона внутрішньо зіщулилася, але на обличчі тримала свою й справді привітну й милу всмішку, очі ж залишалися холодні й трохи метушливі.
— Так, — коротко відповіла.
— Співчуваю, бо недогода їздити щодня туди й сюди.
— О, я звикла! — мовила Іра. — Крім того, люблю їздити.
— А я не люблю, — вперше каркнула господиня. — І ніколи не любила. А де в Києві живете?
— Недалеко вокзалу, — спробувала викрутитися Іра десь у тому стилі, як викручувалася і від моїх прямих запитань, ну хоч би про її прізвище, яке довідався таки при сприянні своєї милої господині; зрештою, і вона дізналася не від Іри, а через свої, як сказала, "звіди". До речі, мову мала правильну, навіть вишукану, отже, належала, як виснував ще раніше, до старої української інтелігенції, а та мене цікавила завжди.
— Хоч це зручно, — мовила. — А на якій вулиці? Я Київ знаю дуже добре, бо довго там жила.
— На Жилянській, — неохоче сказала Іра.
— Який збіг! — радісно вигукнула чи, власне, каркнула господиня. — Але ж і я колись жила на Жилянській, у нас там збиралося чудове, ну, просто чудове товариство! А який номер?
Іра назвала номера, але це виявилося ближче до вокзалу, ніж жила колись господиня, вона назвала номера свого й описала коротко будинка, у якому жила. І тут я зрозумів, що Іра каже неправду: щоб дістатися на Жилянську, не треба було тролейбуса, та ще й десятого, який курсував до бульвару Шевченка, а тоді до університету й далі; трамвай підходив ліпше, бо могла вийти після повороту із Саксаганської, однак трамваєм їхала лише раз, а двічі таки тролейбусом, причому першого разу, коли були ще майже незнайомі, обрала таки тролейбуса. Я пильно дивився на Іру, на всі, як то кажуть очі, але вона того ніби не помічала.
— Живете з батьками? — продовжила допита господиня.
— Звичайно, — відгукнулася Іра. — Як же ще?
— Ну, Дмитро Іванович не живе з батьками, а він вашого віку, — резонно зауважила господиня. — А ваш батько Карло… Чому в нього таке дивне ім’я? І як його звуть по батькові?
— Васильович, — сказала Іра.
— Карло Васильович, — задоволено затвердила господиня, — то він ще працює? Не вчителем?
— Ні, він агроном, — неохоче сказала Іра.
— Агроном і працює в Києві? — здивувалася господиня.
— Так, — сказала Іра. — В Міністерстві сільського господарства.
— О, то ви з доброї родини! — задоволено прорекла господиня. — Колись серед агрономів були дуже культурні люди. А мати ваша теж працює?
— Мати не працює, — мовила Іра. — Хворіє і змушена була покинути роботу.
— А що в неї таке? — швиденько запитала господиня, і вперше, відколи її знаю, її очі жваво зблиснули. Воїстину, як сказав один мій знайомий злостивець: "Жінки люблять свої хвороби більше за чоловіків", — принаймні ця тема їх завжди чомусь непомірно збуджує, я знав це по своїй матері.
— Ну, це важка тема, — сказала Іра. — В неї був інсульт.
— Інсульт — це страшна річ, — ентузіастично пророкотіла господиня. — Найбільше, чого боюся, то це інсульту. Бо як тоді прожити самотній людині. Лежача чи ходяча?
— Трохи ходить, але погано.
— Співчуваю! А сестер і братів маєте? — поцікавилася ніби між іншим.
— Є сестра, — сказала Іра і вперше зустрілася зі мною очима, я зрозумів чому: тепер мені мало стати ясно, чому так поспішає додому, а ще й те, в яку халепу я її втрутив, намовивши на цього візита.
— А сестра з вами живе?
— Ні, вона заміжня і живе з сім’єю окремо.
— А як звати вашу матір?
Я насторожився: саме це мене найбільше й цікавило. Але Іра якось необережно повела рукою, зачепила філіжанку, й недопитий чай пролився на стародавню скатірку. Іра скочила, заохкала, почала перепрошувати, і хоча господиня запевнила, що це не біда, кинулася на кухню, прибігла з рушником вельми сумнівної чистоти й почала вимочувати пляму.
— Така буваю незграбна! — поскаржилася. — Ще раз вибачте!
Але господиня цього разу мовчала, тільки дивно підтисла губи, як роблять ті, кому бракує зубів, і суворо дивилася, як Іра клопочеться біля пролитого чаю.
— Налийте собі ще, — мирно порадила вона.
— О ні, дякую, ми вже будемо йти.
— А хіба не посидите з Дмитром Івановичем? — спитала господиня, все ще пильно оглядаючи знічену Іру.
І я вирішив їй допомогти.
— Хочемо прогулятися лісом, — сказав. — Там зараз весна!
— Гаразд, — зітхнула господиня. — Весна — це для молодих!
— Давайте приберу й помию посуд, — послужливо запропонувала Іра.
— Ні, ідіть гуляйте, не томитиму старечими розпитами, — сумно сказала господиня. — Я ще трохи посиджу. Колись чаювання був обряд! — І це означало: з нашого чаювання обряду не вийшло. Я підвівся, Іра чемно, навіть запобігливо попрощалася, стара запросила заходити до неї ще, бо їй приємно побути з молодими. Ми вийшли з дому, в Іри був видимо зіпсований настрій — бачив це по її насурмленому обличчю.
— Казала тобі: сьогодні в мене нещасливий день, — мовила вже на вулиці.
— Чого нещасливий? — безпечно спитав я. — Чай не чорнило, плями від нього не залишиться.
— Але вона вчинила мені справжній допит, — мигнув блискавкою погляд. — Ну й мегера!
— А по-моєму, звичайні речі, — тим-таки безпечним голосом мовив я. — Про що говорила б ще? І, здається, ти їй сподобалася.
— Не маю інтересу їй подобатися! — різко кинула.
— Як це нема інтересу? — здивувався я. — А наші зустрічі?
— Ніколи більше сюди не прийду, — сказала. — Її погляд, як у того вужаки.
Як на мене, усе було дуже мило, — тут я не лукавив, бо й справді мав із того допиту пожиток, то чому б уражався. — Розмова і прийняття у старосвітському дусі.
Але не відповіла. Ішла мовчки, і на її вилицях палали рум’янці.
— Прогуляємось лісом? — обережно запропонував.
— Ні, мені пора, — буркнула. — Проведеш до електрички. Але зі мною не їхатимеш. Просто в мене сьогодні нещасливий день.
Останню фразу сказала м’якше, трохи ніби з відчаєм. Я ж продовжував бути задоволений, і вона, здається, не могла того не помітити, тим і сердилася. Зрештою, праг осмислити новоздобуту інформацію, отож залюбки погодився не супроводжувати її в електричці, адже дістав нове поле для складання того сектора кросворда, де були дані про її родину, а вони мали для мене виключного інтереса. Невідомо, правда, чи правдиві.
— Хочу тебе розуміти, Іро, — тепло сказав я, може, навіть зворушено. — І сама знаєш: ти мені глибоко не байдужа. Отож давай дивитися на світ і речі простіше.
— То ти все це організував? — метнула блискавкою.
— Що — все, Іро? — здивувався я.
— Допит, — різонула вона. — Не терплю, коли мені зв’язують руки й ноги, а ще й витягують кліщами язика.
— Але що в тому злого, коли тебе спитали про родину?
— А може, не люблю про те розказувати і маю свої причини. Отже, коли хочеш, щоб у нас було добре, не влазь мені в душу.
До станції дійшли мовчки, електричка ось-ось мала прибути. Швидко домовилися про наступну зустріч, цього разу, щоб поблукати таки лісом, — поїзд уже виростав із синього простору.
— Вибач, що так вийшло, — сказала. — Часом на людину находить!
— Так, — мовив заспокійливо. — Усе розумію!
— Хотіла б того. Не сердись! — м’яко подивилася.
— Можна тебе поцілувати?
— Звичайно, — відказала й підставила не губи, а щоку.
Електричка розчинила двері, і потік людей утягнув Іру до вагона. Не оберталася. Настрій було, певною мірою, зіпсовано й мені.
17
Але тільки певною мірою, бо здобув немалу побудку для розмислів, через це не повернувся додому, а рушив погуляти, як і було сказано господині, лісом, тим більше, що зараз там весна. Але не весна мене цікавила, а бажав, щоб ніхто не зіпсував і не скрутив мисельного потоку. Ліс же для цього — найпригідніше місце.
Однак перш ніж поринути у того, як сказав, потока, не міг, увійшовши між дерева, не вдихнути на повні груди вільжистого, справді духмяного, хвильливо-живого повітря. І тільки тепер помітив, що день сьогодні не просто добрий, а чудовий, що хоча на небі і є хмари, але елегантні й ефемерні, які не несуть на землю ні негоди, ні холоду, а більше схожі на розметаних у шаленому танку балерин, вихоплених із заверту фотооб’єктивом і пропечатаних на синьому фотопапері високості. І я збагнув ще одну свою помилку: не треба було сьогодні вести роздратовану якимись незвісними побудниками дівчину у світ тіней, тобто в ту напівмузейну кімнату, і знайомити з людиною, яка живе не в сьогоднішньому, а в учорашньому і вже не має ані надії, ані бажання повернутися в ясний омолоджений світ.