Карачевський, щоб відкрити святочне засідання. Праворуч й ліворуч його засіли чужоземні члени Академії, що творили почесну президію засідання, а при окремому столику на право незмінний секретар Академії, молодий палєонтольоґ Леонтович із своїми писарями та писарками.
Саля була переповнена.
Обі бічні ґалєрії виповнили переважно чужоземні гості та представники преси, гетьманська льожа аж мінилася одностроями з найблизшого окруження пана гетьмана.
Поволи затихав гамір, а очі всіх спрямовувались на президіяльний стіл, на якому біля карафки з водою лежала невеличка касета, яку забрав проф. Карачевський із судна.
Чужинці з цікавістю розглядали салю з її чудовими стінними мальовилами та картинами, порозвішуваними по бічних стінах попід ґалєрією. Придивлялися численним портретам учених та діячів української землі, що добрими поглядами дивилися із своїх портретів на салю, то довше спинялися на великанській картині Кондратенка на фоні президіяльного стола, що представляла собою той момент із походу кн. Ігоря на Половців, коли князь, спинивши свого коня, звертається до своєї дружини зі зазивом боронити рідню країну перед східними кочовиками.
Проф. Карачевський спровола піднявся зі свого крісла, витер хустинкою пенсне, заложив з повагою на ніс і почав свою промову.
Нагадав усі змагання сміливих дослідників на протязі цілого розвитку людства видістатись поза той зачарований круг, який зачеркнула для людини земля, всі оті спроби дістатися на інший світ, що лежить поза нашою землею, всі ті поривання людського духа, що досі кінчилися більш чи менш болючими невдачами. Мов орел замкнений в залізну клітку, зривається дух людський до лету в простори і тисяч разів падучи не зневірюється в свойому пориванні, не втрачає надії на прийдешню переремогу.
І покланявся тіням всіх тих, що впали на тому шляху далекому, мостячи дорогу прийдешнім поколінням, що відійшли з тим гірким почуванням, що може й сповниться їхня мрія, може ділом стануть їх задуми, та їх вже не буде..
Падали слова проф. Карачевського у салю і доторкалися душ його слухачів.
А сьогодні гордощами сповнена його душа, а з нею й людство ціле, бо те, що мрією віків цілих було – стало ділом.
Те, що в снах тільки ввижалося, те, що предметом насміху було в очах профана, сьогодні стало довершеним фактом.
Перед кільканадцяти годинами ледви що, витали ми появу перших гостей із сусідної планети, на наших очах довершилася ця епохальна подія.
І зясував проф. Карачевський ще раз цілу історію подорожі "Queen of Virgini'ї" її здогадний поворот і прибуття марсіянського судна з двома представниками братньої планети, що привезли привіт від пасажирів "Queen of Virgini'ї". Тут прочитав того листа, якого знайдено на касеті у кабіні марсіянського судна серед мертвецької тишини, яка царювала у салі.
Тільки молоденька фру Геріксон, яка сиділа біля міс Дудлєй у першому ряді фотелів, зарожевілася підчас читання цього листа й не могла повздержатись від оклику: "Ох, мій Боже, яка я щаслива", коли проф. Карачевський прочитував підписи, поміщені на кінці листа.
– А тепер, мої панство – говорив дальше проф. Карачевський, – приступимо до розвязки останньої тайни, яку скривае та касета, що її привезли приятелі наших подорожніх. Відчинити її маємо право, бо згідно з бажанням посилаючих мала бути вона передана найблизшій научній установі, яка трапиться, а такою є наша Академія.
І проф: Карачевський взяв до рук лежачу на столі касету й звертаючись в сторону стола секретарів сказав:
– Попробуйте відчинити її.
Один із писарів взявши металевий ніж до розтинання паперу не дуже сильним натиском відхилив віко касети, яке відскочило по хвилині у гору, й подав відчинену касету професорові.
Під час того ціла саля, не виключаючи найвисших достойників, стежила з якоюсь непогамованою цікавістю за всім тим, що діялося за президіяльннм столом.
Проф. Карачевський підніс касету над столом й висипав на нього те, що було в ній. А саме: три закриті листи й пакетик подабаючий на записник. Всі оті листи й записник були з якогось незнаного металю й на кожному з них була адреса. Листи були адресовані до дружини проф. Дудлєя й подорожника Геріксона та до старенької матері інженіра Ґрегема. Проф. Карачевський передав їх адресаткам, які з виявами невисказаної радости взялися за читання вісток від своїх рідніх.
Та увага салі не відривалася від президіяльного стола, за яким проф. Карачевський узявся до розглядання записника, на якому була така адреса:
До Королівського Научного Товариства в Льондоні або
До тієї научної установи на землі, якій ота записка найскорше попаде.
Це було на металевій коверті, яку проф. Карачевський дрожачими руками взявся розтинати.
І тут зробив цікаве спостереження, а саме, що хоч коверта була з металю, то він був такий гнучкий, як папір і легко було його розтинати, хоч здавався твердшим від сталі. З коверти висипався жмуток листків, також з того незнаного металю, записаних дрібним письмом по обох сторінках. Приглянувшися близше, достеріг проф. Карачевський знайомий йому почерк оксфордського професора Дудлєя. Писано було по анґлійськи.
Наливши собі із карафки склянку води й ще раз витерши своє пенсне, професор Карачевський зібрав оті листки й почав їх у голос читати.
V
До тих, що їм попадуть у руки ці записки.
Оце звідомлення пишу я, Р.М.Дудлєй, проф. оксфордського університету, що разом із інженіром Т.Р.Ґрегемом та подорожником Оляфом Геріксоном вибрався минулого року міжпланетним судном "Queen of Virginia" з Гейфіку USA в подорож до планети Марса, тут на Марсі в рік по нашому тут причаленні. Передаю їх нашим приятелям Кронеєві таі Зої, що зважились пуститися в непевну дорогу до Землі на судні побудованім на зразок, "Queen of Virgini'ї" та це дальше, щоби доручити їх вам, наші любі брати на Землі. Та чи поведеться їм? Чи спиняться людські очі над цими рядками? Ще одно, щоб не було непорозуміння. Ці наші, червоношкірі приятелі, це не є ніякі Марсіяни, це такі ж люди, як і ми, тільки, що скоріше від нас прибули на Марса. Це потомки Атлянтів, які перед віками, рятуючись перед стихійною катастрофою, що навістила їхню країну, прибули сюди й з того часу коротають тут свій вік. Цей старик це найвисший жрець і цар Атлянтів, а дівчина його – донечка. А справжні Марсіяни, автохтони, це ота сичача, блакитня орхідея, яку везуть вам..
Проф. Карачевський спинився. Чи тому, що читав одним віддихом й треба було спинитись, чи згадка про блакитню орхідею навівала йому свіжі ще спомини. Мимоволі підняв очі знад листків
і глянув на салю. Мимоволі спинився його погляд на лівих рядах фотелів, де сиділи представники преси й стрінувся з поглядом Артименка, що сидів у першому фотелі з краю. Мабуть якась іронічно-глумлива усмішка мусіла замиготіти в очах Артименка, бо Карачевський скоро відвернув голову й почав дальше читати.
– Та про це більше у другій записці, а тут подаю коротке звідомлення про нашу подорож і нашу долю.
Наш відлет і наша подорож відбулися так, як ми предвиджували, без ніяких важніших пригод. Машини працювали знаменито, судно плило поволі так, що цілком не відчували ми ніяких потрясень, що моглиб відбитися шкідливо на наших організмах. Ми були вповні панами нашого судна й містер Грегем по своїй волі міняв скорість "Queen of Virgini'i'". Вже за стратосферою перебули ми щасливо полосу газів, мабуть трійливих для людини, як на це вказувалиб помічення пороблені приладами, що находилися на вні нашого судна. Посуваючись дальше, зробили ми цікаве помічення, а саме, що цей міжпланетний простір, який уважають наші вчені порожнім, є виповнений чимсь, якимсь елементом, який нам годі було близше зясувати, а який на мою особисту думку є саме тим основним первнем, тією праматерією в свойому найпростішому виді, з якої збудований цілий космос. Виповняє вона, думаю, цілий всесвіт і тільки там, в тих точках, де находяться небесні тіла, виступає вона в більшій кількости в ріжному виді. Під впливом яких сил чи обставин це сталося, невідомо. І ще одно помічення. Сповнилися несміливі здогади деяких вчених, що т.зв. одвічні закони природи, як ось закон тяготи, не є такими ненарушимими, за які їх у нас від віків уважають. Туту міжпланетному просторі, а ще більше на Марсі, показалося, що деякі явища, всупереч всяким найточнішим обчисленням показують таку явну суперечність із отими одвічними, ненарушими законами, що випадає це назвати хіба отвертою ребелією. Підчас цілої дороги вели ми точні записки із наших помічень і обширний дневник подорожі, яких не передаємо, не маючи певности, що вони дістануться щасливо на землю. Дивне, і можу сказати, невимовно сумне й прикре вражіння огортало нас, коли за нами меншала земля, а ми в отій маленькій кулі самітно верстали наш далекий шлях… Такими самітними, такими безнадійно самітними здавались ми собі, покиненими й забутими від всіх… За нами наша матінка земля, а перед нами незнане… І в тих хвилинах почували ми себе такими невідродними синами тієї пилинки, що там далеко за нами зіркою малою миготіла, так банно, так банно ставало нам за нею…
І були хвилі, що тільки одно, одиноке бажання огортало наші душі – вертати…
Вернутися до тієї земленьки, що виростила нас, припасти до неї і цілувати так безтямно, як мала дитина пригортається до нененого лона…
Вертати – вертати…
Та наше судно плило дальше й ми наближалися до Марса.
Причалили ми з маленьким опізненням в якійсь гористій околиці Марсового суходолу в підвечірню годину згідно з марсіянським численням часу. Вже із далека наближаючись бачили ми всюди, куди тільки око засягне, гористий краєвид, країну гострих скель з темніючими в долинах, як здавалося, невеликими лісами.
Та тут саме скоїлося нещастя. А причиною його був саме той ненарушимий закон тяготіння, одвічний й у цілому всесвіті приміняємий, по словам небіщика Нютона. А саме, держачись основних правил цього закона, містер Ґрегем примітив до нього скорість "Queen of Virgini'ї", з якою мала вона опуститись на Марсову поверхню. Та тут й сталося лихо. Не припускали ми, що тут закон притягання мов на перекір Нютонові інакший й "Queen of Virginia" полетіла стрілою на гострі скелі.