І як же нікчемно програв! Самозакоханий улюбленець можновладних родин міста, Штосгауер організував свій мотоклуб: двісті найкращих гоночних машин, надійні тренери, сила вільного часу. Він побивав усіх і вигравав найвищі призи. Він не знав собі рівних. Щоб піднести свою славу, він запропонував нові умови змагання: автомобільне регбі!
Не чули про таку штуку? Машини налітають одна на одну, удар радіаторами, полум'я, відбиті колеса — і переможець мчить далі. Штосгауер розтрощив дванадцять авто, покалічив майже всіх своїх суперників, завоював приз "авто-регбіста Німеччини". Штосгауер став зіркою на спортивному обрії Німеччини. Штосгауер! Штосгауер!..
Тоді на двобій з ним зголосився Ганс Блютнагель.
Йому дали широкий, дідівський "мерседес" з лапатими крилами й розкарячкуватими колесами, незграбну потвору потужністю в сто п'ятдесят кінських сил. Він одягнув шолом, окуляри. Плюнув собі на руки і виїхав на поле. Спочатку належало зробити круг честі, пронестися перед залюдненими трибунами стадіону з виглядом безтурботного бувальця. По тому ж кругу в зворотному напрямку мав продефілювати і Штосгауер. На чорному шоломі в нього виразно білів тевтонський хрест.
Блютнагель знав, що у льотчика машина важча і сильніша і, якщо вони зіткнуться лоб у лоб, Гансові не минути шпиталю, а може, й заміського кладовища. Чорний шолом Штосгауера стояв перед його очима як привид смерті. Ганс відчував, що він поволі втрачає самовладання, не вірить своїй машині, своїм рукам… Зневіра переросла в слабість, тіло зробилося кволим і неслухняним, очі втратили зіркість. І тільки думка вперто гнала його вперед. Думка нагадувала про друзів, які зібралися на трибунах, про тих, хто послав його сюди від імені заводу, про хлопців з газового цеху, про майстра Зіберта…
Втім, ні! Зіберт вилаяв його за дурну примху і сказав, що прожене з комітету, якщо Ганс буде займатися "ідіотськими експериментами". Але в очах Зіберта Ганс прочитав затаєну надію, що він, Ганс, все ж таки зіб'є пиху із зарозумілого льотчика, покаже, на що здатні "наші хлопці".
Штосгауер вивів машину на лінію удару першим. Біля нього зібрався гурт юнців в таких же, як і в нього, чорних шоломах. Статечний суддя прихильно потиснув льотчику руку, ніби наперед вітаючи з перемогою. Штосгауер припав до керма і погнав свою машину насеред поля, намагаючись виграти простір і час для розгону.
Тут тільки Ганс збагнув свою помилку. Він проґавив помах судейської руки, втратив кілька секунд, що було рівнозначним втраті вирішальної сили удару. Рука його шарпнула важіль передач, машина гойднулася судорожно і рушила вперед.
Все скінчилося дуже швидко, навіть швидше, ніж Ганс того сподівався. Думка підказала йому, що він мусить за всяку ціну уникнути лобового удару. Повернути праворуч і хряснути колесом у бік нахабі! Праворуч, праворуч! Він крутнув кермо, його відкинуло наліво, але в ту ж мить страшенний гуркіт упав йому на голову, зім'яв тіло. Густа чорнота залила свідомість…
Зіберт в той день не розмовляв з ним, дувся. Тільки поцікавився у когось із хлопців: "Кістки цілі?" І дізнавшись, що цілі, лайнувся досадливо на адресу недолугих пацанів, які навіть у спорті нездатні відвоювати честь робочої людини. Відтоді Ганс Блютнагель палко зненавидів льотчика з міського аероклубу. Сказав собі затято: "Ти взяв мене хитрістю, а я візьму тебе силою і вмінням. І хай тоді вся Німеччина засвідчить, хто справжній переможець, пане Штосгауер!"
Тим часом в кімнаті наростає шум голосів. Знову йде мова про асберівців. Свавілля бандитів не знає меж. Порядні громадяни гинуть серед білого дня.
— Я бачив, як убили доктора Герста, — каже високий чоловік в окулярах. Він щойно приїхав із столиці і привіз з собою останні відомості. — Професор Герст мав виступати перед студентами коледжу з нагоди нагородження його Міжнародною премією миру. Хто міг подумати? Католицький діяч, людина поміркованих поглядів, і раптом… бомба. Він тільки встиг включити мотор, як раптом ударило зсередини… Коли його витягнули на тротуар, він був ще в повній свідомості, навіть посміхався. Почувши, як люди проклинають асберівців, він підняв руку і— сказав голосом проповідника, що це на краще. Він радий вмерти для загального добра, для просвітлення душ, які схибили…
— Ми й досі боїмося підняти руку на нелюдів, — сказав Зіберт.
— Наївний гандізм уже коштував мільйонів жертв.
— Годі відступати!
— Якщо вони захоплять "Левіафана", діло повернеться до катастрофи. "Левіафан" став метою їхньої політики. Руками штосгауерів дехто хотів би розпалити на землі добре кострище.
— Ми мусимо захистити корабель, перепинити дорогу бандитам.
— Поставити вимогу перед фірмою…
Зіберт журливо посміхається. Ставили вже вимогу. Всі пороги пооббивали у Вальтера Кірхенбома, та так нічого й не домоглися. Тепер вони повинні взяти справу в свої руки. Так, тільки в свої. Друзі миру — це могутня організація, у якої є сили й засоби боротися проти націстів. Міський комітет мусить скупчити всі свої зусилля на охороні корабля-велетня. Всю увагу населення! Які пропозиції щодо цього?
— Широко висвітлювати хід будівництва в пресі, — говорить молода журналістка. — Ми, газетярі, беремо справу на себе.
— Вести роботу серед військових і поліції, — кидає з свого місця русявий офіцер.
— Екскурсії на завод. Більше людей, більше симпатій до корабля…
Починаються суперечки. Гамір, вигуки, пересування стільців зливаються в глухий шум. Ганс прикриває двері, зітхає розчаровано. Так і не вдалося доповісти товаришеві Зіберту про виконану роботу. Де там доповідати? Стільки тих проблем зав'язалося навколо "Левіафана", що, мабуть, комітет просидить до самої ночі.
І раптом розчиняються двері, щось темне, розвихрене з розгону влітає з парадного, мало не збиває Ганса з ніг.
— Віллі, це ти? — впізнав свого маленького друга Блютнагель.
Хлопча задихається від шаленого бігу, груди його так і ходять, так і підскакують. Він тягне Ганса кудись у куток. Той пробує опиратись, жартує, куйовдить хлопцеві чубчика. Але Віллі, сповнений дивної серйозності, не піддається на жарти.
— Послухай, Ганс… де дядько Зіберт?.. Ну, чого ти шкіриш зуби?.. Де дядько Зіберт?
Гансові, нарешті, щось проблискує в свідомості. Він садовить Віллі біля себе. В чому річ? Де горить? Хай Віллі все спокійнісінько розповість своєму другові. Може, вони обійдуться без дядька Зіберта. У дядька Зіберта он яка важлива нарада, не будуть же вони турбувати його дрібницями…
— Дрібницями? — вигукнув з обуренням Віллі. — Та зараз там таке лихо скоїться!.. Таке лихо…
І він у кількох словах оповідає Гансові про події на товарній станції. Про страшні події, які, може, вже скінчилися непоправною бідою, загибеллю всього радянського газу.
— Газу! — зривається на ноги Ганс. Загнав у чуприну всю п'ятірню, подумав мить. Веснянкувате обличчя зблідло, в очах спалахнула напружена думка.
Що ж, доведеться потурбувати комітет. Зрештою, він Блютнагель, сам є членом комітету… Гаяти час ніколи.
Ганс рішуче відчиняє двері, входить у гарячий вихор голосів. Підняв руку, просить уваги. Радянський газ, який щойно прибув на товарну станцію, під загрозою.
— Що? — одним порухом звертаються до нього всі обличчя адеемівців.
— Ось прийшов Віллі Губмахер, — вже спокійніше промовляє Ганс, кивнувши на свого друга, — каже, що асберівці оточили товарну станцію. Хочуть зруйнувати газгольдери і випустити "флегматизований водень".
На його обличчі лежить вираз такої зібраної рішучості, а в голосі бринить така тривога, що всі одразу ж, без зайвих пояснень, осягають зловісне значення його слів. Зіберт тоном командира віддає наказ:
— Прошу всіх членів комітету взяти участь у рятуванні. Пане Майнек, ваш завод повинен дати двадцять чоловік. Рудольф Бломберг, ваш — сорок п'ять. Хто тут від електролампового? Екстрімер, ви? Прошу всю групу… Телефон у вашому розпорядженні. Блютнагель — негайно на завод до Крейського! Дві машини і всіх, кого може.
Ганс перший вибігає з кабінету, обнімає за плечі Віллі.
— Хочеш зі мною?
— Гансику! Любий…
— Ну, ходім, ходім! Покажеш дорогу! А ввечері… три порції найкращого морозива.
Моторолер харчить, порскає димом, струшується всім тілом і враз, ніби набравши в легені повітря, заспівує на повний голос свою бадьору пісню. Ганс і Віллі несуться вулицями міста, просто на величезну гору "Левіафана", що бовваніє за дахами будинків, як гордовитий айсберг.
ПРЕЗИДЕНТ — АФРИКА
Росана не вмерла. Смерть, мабуть, теж буває жаліслива, і їй кортить іноді виявити свою великодушність. А може, вона просто втомилася, набридло їй гасати по випалених спекою саванах, по багнистих долинах рік, по задушливих хащах лісів, і, махнувши рукою, вона відвернулася від своєї жертви. І віддала Росані назад всі її усмішки, і всю душевну радість, і всю силу її гнучкого, граційного тіла.
Донька президента Африканської федерації разом зі своїми друзями вирушила в літаку до столиці. То була дивна дорога — стрибок над сизою безоднею джунглів. Особистий моноплан президента легко відірвався від гравієвої доріжки аеродрому, і всі, хто сидів у кабіні, глянули востаннє з радістю й сумом на примарно-чорну смугу лісу: там десь залишилася порожиста ріка Ілі, веслярі на хистких пірогах, довгі нічні розмови біля багать. Там заблукали останні відлуння тамтамів, а ще далі, в кипучих глибинах джунглів, — уламки розбитого літака, глуха безвість Володиної кончини.
Росана була якась особлива: очі її палахкотіли. Вона підвелася на своєму ложі і собі глянула у вікно.
— Як нам не вистачає руху!
Біля її носилок сидить у кріслі Крижанич, лагідно кладе їй руку на плече. Не треба вставати, не треба хвилюватися. Все життя Африки — це рух.
Але Росана Подестра має на увазі інший рух. Цілком конкретний, цілком зримий рух машин. Африці не вистачає засобів пересування, пристосованих до її специфічного ландшафту. Літаки? Поїзди? Є райони, куди треба роками прокладати дороги, де будівництво сучасних аеродромів коштуватиме мільярдні суми. Багатющі поклади руд, цінні енергетичні масиви…
— Який же вид транспорту вас задовольнив би? — сміється Танка, підвищуючи голос до крику, бо за ревом мотора її майже не чути.
— Не знаю.