она ж у вас єсть? Как там теперь она?
Та, подолавши каламуть в очах, втупилася нарешті в нього:
– Какая єщо дочка? Не било в меня никогда дочкі...
Обидва перезирнулися й полегшено видихнули.
Розпитавши про дороги й напрямки, вояки почали прощатися:
– Ну, с Богом, жєнщіна, оставаться.
– С Богом, синочкі... – мляво відказала вона, однак вмить спалахнула: – Бейте іх, гадін бандєровскіх, мстіте за нас Правому сектору. Ідіте, громіте сук хохляцкіх!
Може б старий і втерпів, може б, і витримав, однак, зачувши "хохляцкіх", зірвався:
– А ти коли бачила цих бандерівців? Бачила коли Правий сектор?
Та цілком притомно оглянула Сивого:
– Откуда? Да отродясь. Откуда‑то оні возьмутся здесь?
– Так от подивись, стара сука, оце ми і є – бандерівці й Правий сектор!
Вийняв і урочисто показав їй шеврона "Укроп".
Стару заціпило.
Влад чортихався на діда, бо ж довелося тепер в'язати стару до стільця, щоб не зчинила галасу, а вона з жахом споглядала їхні рухи, очікуючи на фатальні.
– За Януковіча голосувала?
Стара ствердно мовчала.
– А за де‑не‑ер?
Втрутився Влад:
– Ні, вона за ел‑ен‑ер.
Нарешті та набралася духу:
– Да за что... да я же...
– А за то, сука стара, – сичав Сивий, – що ти брехала нам про свою дочку, сука, а в тебе її не було.
– "Да отродясь"! – перекривив бабцю Влад. Та збентежено закліпала, потім підібгала губи:
– Не било. Но могла ж бить!
27
Влад‑Столиця і Сивий побачили над далекою сільрадою жовто‑блакитний прапор і полегшено завернули туди, вкрай знесилені, почали оживати, тому Влад‑Столиця не втримався нагадати:
– І на біса було перед тою бабцею світитись? То б не бігли, як зайці, а нормально би собі йшли.
– Вона мене спровокоцірувала, хахлами обізвала.
– Спровокувала, – виправив Влад.
– Я ж і кажу, ух, сука кацапська, ух, я би їх усіх...
Влад зрадів нагоді обговорити іншу тему, бо "новітня вертолітна стратегія в умовах сучасної війни" йому й самому надокучила:
– Ну чому одразу всіх? Є серед них і хороші, наприклад, в Росії за окупацію України проголосувало вісімдесят сім відсотків. Тринадцять же таки проти?
– Та еге ж бо, я й кажу всі, бо ті тринадцять лишніх процентів у них, шо лишились, – то євреї. – Подумавши, що євреїв вийшло таки забагато, знехотя додав: – ну, і ще інші неруськіє.
– Інородці, – не проминув уточнити Влад.
– Оце не знаю, як у вас, а в нас є притча, як стоять двоє вуйків над Черемошем, а він розлився, а там повінь несе кущі й таке інше, один і каже:
– А подивіться, куме, яка краса.
– Ще ліпша би краса була, якби там пливли трунви з кацапами.
Той:
– Та не можна так, є ж серед них і хороші люди.
– Та є! Хороші – в хороших трунвах, а погані – в поганих!
Тупцяли в сільраду і вкотре вели споконвічну суперечку про фізіологічні особливості північного племені, бо Влад виводив їхні початки ще з ханти‑мансі й поділяв на росіян, москалів і власне кацапів; а Сивий доводив, що всі вони споконвіку хапцапи, тобто ненаситні; сходилися лише в одному, що іноді серед нашого брата українця кацапи трапляються ще лютіші, аніж серед генетичних, бо щосили пнуться у вищу расу.
Влад вважав себе інтелектуалом, принаймні ерудитом, і любив поспілкуватися переважно з Сивим, хоч той не був начитаним, однак через свій вік мав велетенський життєвий досвід, котрий легко міг замінити брак освіти.
Уже майже допленталися, коли почули несподівані звуки:
з дитячого садочка линув тоненький спів про веселих лісових звіряток, які хотіли дружити зі свійськими тваринками, хор був хиткий, бо нечисельний, однак ситуацію рятувала вихователька, вона підспівувала підказки й ляскала в бубон.
Отож, незважаючи на деякі хиби, вояки заслухалися, відчули, що саме за дитячими голосочками скучили найдужче:
А кізонька неслухняна
Не слухала тата й маму...
Обвішані втомою, вояки не вірили власним вухам:
А тікала в темний ліс,
Де укусить вовк і лис.
Аж бійці забули й про дискусію, сперлися на дитячу гірку й мліли, тобто полинули в давні почуття.
Цієї миті почули й інші звуки – десь за видноколом загупало, зашаруділо небо, й це означало лиш одне – важкі міномети сто двадцятого калібру, перші удари влучили у ферму, інші пішли віялом – по зупинці, майдану й хутко рухалися сюди;
бійці миттю кинулися в дитсадок, швидко похапавши малечу, оберемками попереносили їх в глуху підсобку, а потім, впавши на них, затулили, і вчасно –
рвонуло так, що здалося, мовби увесь дитячий садок здійнявся в небо і вільно плив, бо від струсу всі втрапили в невагомість.
Потім була суцільна тиша, якій досвідчені солдати не дуже вірили, бо то могло просто позакладати у вухах, але туди долинув дитячий плач, отож вони потроху поставили на ноги виховательку, а та хутко підняла маленьких артистів, і вони, одягнуті звірятами, побігли крізь ще недавню вітальню, де повилітали вікна і все було закидано битим склом, – скалки повтиналися навіть у протилежну стіну.
Двір теж важко було впізнати – дитячий майданчик щез, замість нього зловтішно курілася велика вирва, півдаху зникло, закидавши навколо битою черепицею, лише тоді Влад помітив, що тримає на руках хлопчика з довгими вушками, бо той грав у виставі Зайчика; він дивився на бійця спокійно, бо був такий приголомшений, що не встиг навіть злякатися.
На подвір'я з сільським лементом бігли мами, до Влада підскочила заплакана бабуся й почала брати на руки малого, але той ніяк не пускав солдата, вдивляючись йому в очі.
Нарешті одчепив одну ручку, поліз нею в кишеньку, пошарудів, вийняв щось і повільно поклав Владові в долоню, дотик цей тривав ще й тоді, коли стара вже підтюпцем несла малюка вулицею.
Боєць ще якусь мить бачив за парканом довгі зайчикові вушка, й вони із Сивим хутко залишилися самотніми на розбомбленому подвір'ї, тому вирішили обтрусити з себе скляний пил.
І лише тоді Влад розтулив свою зашкарублу жменю й завмер – у ній лежала справжня, сказати б, довоєнна, цукерка.
28
Сімейне життя – то взагалі жах, а надто в АТО, лейтенант‑Мічурін і Галя‑Чупакабра могли напам'ять перерахувати усі притулки кохання –
штабні авто,
підсобні помешкання,
лісосмуги,
а особливо пересувну лазню, яку приперли волонтери аж із Рівного, подружня пара окупувала її категорично, і якось мали ілюзію домашнього кубельця, доки туди не посунули натовпи неохайних вояків, щоб також на мить відчути себе вільними від окопного бруду.
Зараз молодята отаборилися в складі – маскувальні сітки перетворилися на гамак, одначе як ти не обминай, а балакати доводилося про службові проблеми, а їх було ой як багацько.
– Тут нарисувався один генерал Хомченко, – ніжно шепотіла Галя, аби безболісно повернути чоловіка на грішну землю, – він запроваджує нову концепцію.
– Та ну його к бісу, – ще лагідніше одізвався їй на вушко чоловік.
– Воно б еге, якби це не стосувалося тебе, любий.
Мічурін розплющився – навколо поставали полиці з різною бойовою амуніцією, так само поволі в голові виникав якийсь генерал.
– Хто такий?
– Кар'єру почав дуже активно в Афганістані, потім, звісно, став видатним штабістом, а тепер вирисувався біля нас.
– Ну і що там у нього?
– Його фішка: треба зібрати з різних частин найкращих бійців і зробити таке мобільне потужне з'єднання для виконання дуже складних завдань.
– Еге, щоб заробити собі ще пару медальок.
– Так, чоловік вгору рветься.
Лейтенант виразно засумував, ще б пак, знову переформування, люди тільки притерлися одне до одного, і от – знову смиканина.
– А я ж тут до чого?
Галя одпустила зубками його вушко й пошепотіла туди якомога толерантніше:
– А до того, любий, що й ти втрапив у той список.
Лейтенант підскочив, і виматюкався б, але в ньому ще й досі світилося те, що в нормальних умовах називалося сімейним затишком.
– Я? Я?!! – не вірив він.
– Ну, ти ж у нас дуже здібний. Тебе помітили, – вдавала вона іронію, хоча їй було не до жартів, вона як ніхто розуміла, чим усі ці перестановки можуть обернутися. – Правда, тут є одна неув'язочка, я уважно вивчила списки усіх претендентів, і мене трохи занепокоїло, що тут діє принцип відбору не за професійними якостями, а за, сказати б, патріотичними.
Мічурін намагався збагнути, в чому відмінність, бо ці дві речі завжди були для нього однакові.
За такими шепотами стіни армійського складу поволі ставали прозорими, й коханці побачили себе посеред понівечених околиць.
– От кого б ти відібрав до такого спецзагону, – почала одягатися Галя, помалу перетворюючись на Чупакабру, – кого: Влада чи Хантера?
– Що за питання, звісно, Хантера, йому взагалі ніхто в підметки не годиться.
"В тому числі і я", – мало не вбовкнув.
– Ну от, а за списками – навпаки, проходить Влад. А чому? Мало того, що переконаний українець, так до того ж надто грамотний. От, наприклад, закінчиться війна, повернеться такий солдат додому, і що? Це ж буде тобі не якийсь хлопчик, а ціла політична сила.
Лейтенант здогадувався, куди хилить Галя, але за звичкою вдавав, що не розуміє.
– То й що в цьому поганого?
– Для нас нічого, а от для хомченків – це пряма загроза. Ви собі воюєте й мрієте, аби війна швидше закінчилась. А такі, як Хомченко, насамперед про своє майбутнє думають, от і хочуть конкурентів у саме пекло запхати.
Лейтенант не завжди вмів зрозуміти, коли Галя жартує, а коли ні, однак зараз поклявся б, що вона серйозна, як ніколи.
Вийшли за двері, замкнули, начепили пломби й розійшлися у різні боки.
Лейтенант Мічурін ніколи не почувався якоюсь винятковою фігурою, однак за допомогою експериментів виявив цікаву закономірність:
навіть коротка телефонна розмова викликала несподіваний результат: сказав щось у "трубу", й хутко тікай – бо за кілька хвилин у це місце почнуть лупасити "гради".
Що вже й бійці іноді просили, наприклад, якщо треба нарубати дрівець, то вони їхали в лісосмугу, Мічурін вмикав свого телефона, щось базікав, тікав, і тоді ворожа артилерія трощила там достатню кількість деревини.
Чи треба було прокопати проїзд крізь пагорб, і ворожі "гради" дуже допомогли, розпушивши ґрунт.
Таку ворожу пильність він пояснював собі тим, що є командиром і може навести вогонь на свою бойову частину. Але він же не Дудаев, котрого запеленгували з мобільника й знищили ракетним ударом.
Ще здалеку Мічурін побачив незвичну картинку: його бійці пороздягалися до плавок і порозлягалися на сонечку, а дехто неквапом натирав мочалкою піну – річ незвична в бойових умовах, однак означало це лиш одне: за півгодини приїде штабна перевірка, а отже, ворожого обстрілу не буде.
– Що таке? Перевірка з генштабу? – перепитав він.
– З гей‑штабу! – дружно відповіли ті.
І справді, скоро почулося приємне фуркотіння й прикотився броньований джип із колоною охоронців.
Солдати хутко вдяглися і виструнчилися, коли до них виступив генеральський чин; усі на фізіях зобразили повагу.
Привітавшись, той почав з подяк од Батьківщини і командування, потім перейшов до тяжких часів, а коли почав про переформатування військових підрозділів, лейтенант почув, як до нього крізь вуса тихо шепоче Сивий:
– Ох, не подобаїсі мені цей фацет.