Жіночих тухвель таких, які йому отут ще ні разу не попадалися в руку. Такі, які можуть бути лише з юного существа, бо существо старшого віку зроду не полізе у такому взутті в запрещонне місце. Вони є кругом, і кожні кілька днів повторяються, а веществених доказів нема по причині того, що вони у вигляді яблук і виносімі з місця злочину.
І звідки? Із найсортовіших дерев. Преступніца наче знала, з якого дерева нада брати плоди, а з якого ну їх. Не міг зметикувати Матвєй, що ця загадка рішається дуже просто. Оскільки вона була научена дуже добре лазити по деревах, чим обривая сліди, таким чином недоступні вночі для собачого нюху. А тим часом скриватися в зовсім протилежному напрямкові од посадки. Вбивався Матвєй, бо вірив, що жінки ніколи по деревах не лазять, бо вони ніколи свого часу не були для цього хлопцями. Він усиляв свою охрану — і знов — сліди є, а нарушітільніци, молодої, юної при цьому, каблукастої такої — нема.
Й ця загадка виявилася для нього набагато хитріша, ніж він привик. Так, що усе це похожим стає на казку, де Іван ніяк не зловить свою Жар-птицю, яка похищає при цьому його яблука чародійні — до такої стєпіні, що він поклявся перед своїм барбосом, що виловить хитрунку; і не лише виловить, але й.
От він на обкладинці свого загального зошита пише нову мудрість, лише бере її не з чужої книги, а зо своєї лічної голови, й складає графік нарушенія тими каблучками сада. Який точно совпав з діжурствами поліклініки медсестри Таньки. Но він про медчасть ще не здогадався, а вичислив точно, коли неізвєсна незнайомка точно прибуде до указаних дерев возобновлять свої дєйствія.
Ці дерева мали ту особливість, що їх Танька, ще будучи школяркою під час нескінечних суботників і недільників, безплатно вкалуя на колгосп, чим прививая собі любов к труду, й лічно сама їх посадила; будучи дитиною меткою й любознатільною, вона їх прищепила — причому так вдало, що вони стали найсолодшими на увесь колгосп.
Одно тілько біда, що дівчина по завіршенії школи їздила у столицю поступать у той університет, де вчать на садоводку.
— А навіщо тобі це? — запитано її там.
— Я селянка, у мене це в крові, я дуже вдало посадила й прищепила сорок дерев, тому в мене така любов к труду.
— А докажи!
Не могла вона доказати, бо привезти й показать їм оті свої дерева вона не зуміла, і її отвьоргнуто. Да навіть якби вона й мисль допустила про надання університетові дерев у вигляді доказатільств, то який бригадір із Матвєйом її до такого дерева з лопатою підпустять? Што ти! То вона вище коридорної медсестри в науці ніколи й не піднялася.
Підіймалася вона вище й вище по стовбурові туди, де вдень сонце найяскравіше просвічує плоди, од чого вони стають наливнішими за нижні і, здавалося, випромінювали у темінь листя те денне тепло й світло; і так вона цим ділом, відімо, захопилася вся, що незчулася, як внизу виник жилавий чоловік. Ледве здержуя пря цьому свого лютого тельонка.
— Ну шо, сука, тут ти попалася?
Чує вона і, мало не падая униз зо страху, коли уявила, що буде межи нею й тим псом, у смислі його зубів. Опомнилася вона од полного ужаса, а ще од того, що вспомнила, що собака, який би злобний він при цьому не був, . а однаково лазити по деревах не вміє.
— Дядінька, не троньте мене собакою, — по-справжньому, від усього серця попросила вона.
— Іди, сука, злазь. А то в тебе тут виход один — там, де в тебе вход. Або ти мені тут удовлітворяєш, або я тебе тут ловлю на воровстві усією строгостью закону.
— Дядінька, я ще маленька, — хотіла заплакати вона, так він не дав:
— Малінька? А оно срака в тебе твоя почімусь не така!
Яблуні в саду мають ту развєсисту особливість, що перескочити з дерева на дерево не удасться, бо це не джунглі, а сад. Тобто спасаться за допомогою свого таланта лазання на каблуках по деревах не полудиться.
— Ну, давай, давай, красавіца, злазій. Ти ж моя мармулєточка... Здобнінька ти моя.
—Я?..
— Що це зниза, ласточка, так харашо видать. Ти мені така приятнінька. Ну ж, не тягні міня!
Лише тут вона осознала свою головну помилку, що полізла на яблуні у платті, а не хотя би в спорткостюмі, а плаття не затуляє її ніскілечки од проглядування знизу вплоть од каблуків на ногах до самих їх до окраїн, тобто значитєльно вище наливних литок, включая й труси, куди хоче устромляться поки що взором самотній Матвєй. Бо ноги селянок мають ту особливість, що вони значитільно загорівші нижче платтів, а чим далі, тим вони світлішають до совіршенної білізни; під тим абажуром платтячка, яке не прикриває, як должно, а лише навпаки, наче одсвічує те істочаїме тепло дєвіч'їх ніг. Так, що Матвєйові враз пригадалася дражнилка, якою маленькі селюки доймають старших дівок по причині того, що доймати їх чимось болії существеним ще не можуть:
Стоїть дівка на горбочку,
В неї видно крізь сорочку.
Подивися, Герасиме,
Яке світло невгасиме!
— Ну, чи ж довго ти там, сука, не надоїсть? — не стерплявся він, відчуваючи, що в нього на одну жилу ставало більше.
От хто істинний звір! Ось коли просипається оте ізувєрство, до якого усім лісовим хищиикам, які б вони при цьому не були чотириногими, зась. Яке виростало в цьому пахнущому райськими запахами, бо він і був би райським, якби не був колгоспним, саду. І звір цей при цьому чудово розуміє, що рано чи пізно дівочі руки ослабнуть навстрєчу йому висіти на гілці і одпадуть стиглим плодом у його обійми, який пахтить дужче за всі на світі фрукти, — так, що вона отут буде його так, як і скільки того хоче лише він. Бо це було записано усе в його книжці, яку він для того й предначертав у свій загальний зошит, аби діждатися цього випадку, який, нарешті, поквитає його з усім, на Землі записаним.
— І ти будеш довго мене, сука, ізпитувать? Преждє чим злєзть? — починає він їй показувати свій справедливий гнів за це, для того й поставлений тут на сторожі інтересів. — Га? Я, кажецця, питаю? Злізай, суко, я залізу на тебе, таку суку! — не здержався він.
— Дядінька, я согласна злізти, тільки ви за це прив'яжіть свого собаку. Бо я його такого дуже боюся злазить, — мало не плаче вона, бо зрозуміла, наконєц, що тут їй єдиний тілько шлях — униз.
Матвєй швидко поніма, що цей собака дуже заважатиме не лише їй, але і йому лічно в любом случаї, і, хоч він сильно й матюкався по-собачому гавканнями; прив'язує його міцно до сусіднього стовбура; щоби лише звідти він міг наблюдать за своїм хазяїном, як він уміє осуществлять над дівчиною свій справедливий гнів.
Дівчина Таня під час цього спритно спускається вниз, хапає ящика, одного з тих, яких так безліч валяється усіми садами, і якого вона, певно, не раз уже й заповнювала достиглими плодами під час денних робіт у саду, і кидається з цим ящиком на Матвєя, який не чекав од неї такого повороту, готуючи для іншого повороту собаку, щоб не заважав, — удари ж ящиком, до якого за свій короткий вік недовгий так звикла своїми руками проста сільська дівчина, полупають ув ньом сильнєйший одклик у виді болі. Бо про ящики у сістємі їдіноборства ні в одній нічого не було записано... І коли він уже сам почина наносіть мощні свої треновані вдари руками й ногами, включая й головою, то вони не понімають, що з одного кінця ящика дна нема, а лише з іншого є і тому усі провалюються туди в пустоту ночі.
Но в то же врем'я, ощущая часто замість тої пустоти міцне угловате, оббите жестью днище ящика. Це тоді, коли той ящик негадано вознікає із тьми наносімими ним ударами й достігавши спалахів у його очах, до яких вони не можуть привикнуть од тьми, із якої густо сипляться все нові й новійші, в той час як Тетяна, як медпрацівник, чудово знала, де в чоловіка може знаходитися голова, знаходила її із усіх сил ящиком, — і її колишня дівоча безпорадність на дереві перетворилася на безсилу ярость столичного пса, прив'язаного до того сусіднього дерева, якого він не може поводком люто вирвати, а лише дико гавкать, — вона ж їй передається назад у вигляді споконвічної образи за себе і за цей сад, за це село із цією лікарнею, яку й фершалським пунктом не назовеш. За цю пахучу ніч, обважену спілими плодами, які, зачувши удари знайомого ящика, й собі почали ударяти, падаючи об траву і об землю, словом, Танька почала гатити його не лише ящиком зверху, але й гострими своїми тухлями знизу, ізпользуя для цього усі свої ноги на них; а також знання медпрацівника, який хоч і був ще дівчиною, але знав, де в кожного чоловіка знаходиться те, куди можна ударити ще, окрім голови — бо вона вже геть була зайшлася тим справедливим жіночим плачем, од якого нема порятунку ніякому чоловіку, яким би жилавим він до цього не був.
Отут він, видно, відчув спалахи не тільки з голови, й зробив останню свою помилку: замість того, щоби падати попід оте дерево, де вірно рвався з поводка вовкодав, не можа видрати із землі коріння, сторож почина падати садами у зовсім протилежний бік, який не рятує його од гострих ударів гострого ящика. Падая по черзі на всі дерева, що було теж ударами, лише не тренувальними, як раніше, а з усього розмаху, тому сад відповідав тугими яблучками, сиплячи дрібно ними крізь свої пахощі, — а, особливо, підкочуючись під самі ноги Матвея, що підбивало його з рівноваги дужче, аніж настигаючі його повсімєстно каблучки вєздєсущої Тетяни.
Собаковод, по-відіму, й не подозрівав, що Танька знає цей сад краще за нього; що вона ще дитям пам'ятає тут кожне деревце ще тоді, коли жодного з них тут не було. І що ця заплутана географія має в своєму центрі сторожку, якою гордо іменувався курінь, лише за те, що там навколо валявся різний іржавий реманент у вигляді сапок, грабель та лопат. Яку вона й вибрала і перший же удар так сильно рвонув Матвєя у темряву, що він зміг, нарешті, одірватися в неї накарачках і тим самим заховатися в густий кущ живця. Де тихо, по-японському здогадався мовчати там по-китайському, хоч у нього по книжках ніколи про таке не писалося.
Чого не скажеш про пса, який був тут єдиний на весь сад, хто ще продовжував і люто гавкав. Не знайшовши ніякого Матвєя, Тетяна побігла до собаки і за третім ударом лопати замочила її на труп.
Коли розвиднілося, дерева побачили дивовижну картину: як до найсмачніших із них ішла незвичайна процесія, бо у вигляді жінок, які несли хто порожній мішок, хто кошики, а хто й лантуха.