Ігор минув гайок з молодих беріз, білих, мов парафінові свічки,— над ними вгорі тріпотіли вузенькі вогники неопалого листя — і раптом вийшов на берег невеличкого озера. Кілька парусинових парасольок на перемитому недавніми дощами піщаному пляжі, кілька рундучків для продажу морозива й води, великий червоний м'яч у золотих зірочках, що дрейфував біля берега,— здавалось, літо ніколи не полишить це безтурботне царство, й навіть за найлютіших морозів можна буде погрітись біля води, як біля вогнища.
Над пагорбом товклись комарі. Вони то збивались у хмару, то розсипались, потім дружно сахались угору й починали повільно веретенитись: у тих рухах вгадувалась чітка мелодія, яку цілком можна було покласти на ноти,— мелодія неквапного в своїй короткості теплого, майже літнього дня, коли виконано всі обов'язки перед Природою, додержано всіх її законів, і тепер лишається одне: доки не вдарили морози, тішитись життям у мудрому примиренні з усім сущим.
Біля декоративного місточка сиділа на простеленому плащику босонога дівчинка: легкі кросовки кольору слонової кістки стояли поряд — саме так, як мають стояти зовсім новенькі гарні кросовки, що мають магічну владу над душею своєї юної володарки: впритул один до одного, на килимку з жолудів. ...Як же рясно вродили цього року дуби-нелині!
— А простудитися не боїтеся? — спитав Ігор, обминаючи незнайомку.— Уже не літо...
Вона звела обличчя — зовсім дитяче, прояснене, попри насуплені брівки й зосередженість, уважно глянула на перехожого й знов втупилась у книжку.
Ігор всміхнувся...
Обличчя незнайомої дівчини він роздивився, а от обличчя Олени Омелянівни — ні. Спочатку не випадало, а потім, після спільної прогулянки, на нього ліг туманець і зробив прекрасними й м'які риси, і веснянки, і сірі очі. Тільки через цей туман Ігор уже й бачив його — інакше не виходило.
Цілий тиждень Олена клопоталась якимись своїми справами, верталася пізно, та і в нього лишалось небагато часу на відпочинок, але попереду неділя, вони знов кудись підуть разом, і тоді він уже напевне роздивиться, гарне в Олени обличчя чи лиш здається таким.
Дубовий і березовий гаї закінчились, на їх кордоні росла дика груша—справжня фабрика червінців, якими ліс відкупався від зими. Ось вони, ще не сточені пліснявою, лежать біля оксамитно-чорного стовбура — примарне золото гномів, що з першим сонячним промінням втрачає свою вагу.
Але сосни пахтіли зовсім по-літньому, в серпанку дрібного павутиння, по-літньому соковито зеленіла папороть, і тільки пташине безгоміння нагадувало про ефемерність цієї перезрілої краси.
Ніби шмат кори лежав попереду: придивившись, Ігор зрозумів, що то опеньки ніжно-тілесного кольору, пругкі, на диво чисті. Почав нишпорити по кишенях, шукаючи, куди б покласти здобич — це б тітка Ліза мала б сюрприз! — але не знайшов нічого, окрім конверта з Михайловою запискою. Сорочку скинути? Однак сама думка про стриптиз серед готично строгих сосен здалась блюзнірською, й Ігор махнув рукою.
Але опеньки траплялись і далі — невеличкими купками, а то й поодинці сотались у траві, мов нитка Аріадни, в цьому золотаво-зеленому лабіринті. "Не інакше як приведуть до відьминої хатки",— подумав Ігор і пішов за ними.
Опеньки привели до старого куреня, де, з усього видно, зовсім недавно хтось зупинявся. То була добротно виплетена з вербового гілля будова з дверима та вікном, з підлогою, вистеленою глицеїр та накритою брезентом,— забули чи не захотіли взять, аби не руйнувати маленьке рукотворне диво. У кутку, в поліетиленовому мішку, лежать сіль та сірники.
Підбивши під голову глиці, Ігор вирішив полежати хвилинку, щоб дати спочинок стомленим ногам. Мелодія комариного танка звучала в ньому, й він спробував відтворити її вголос: "там-та-ра-та-та-там..." Нитка комах тяг— лась ледь не до верховіть: "та-а-м". Виходило щось врочисте й трохи сумне, схоже на полонез Огінського, й він порадів, що в його житті буде такий день,— мов подарунок, котрий обминув у дитинстві. "Повітряна кулька не— затьмареної радості, яку вітер часу заніс у майбутнє, щоб вона опустилась на мою душу саме тоді, коли я цього най* більше потребуватиму",— подумав.
— Саме тоді, коли треба, саме тоді, коли треба,— повторив уголос, знов стараючись уловити ритм комариного танка.
Шаснуло, шеберхнуло над головою — хтось застукотів, ніби нетерпляче добивався до господи: схопившись від несподіванки, Ігор зрозумів, що непомітно для себе заснув. Вибравшись зі свого сповненого запаморочливих запахів прихистку, побачив великого, в червоному береті дятла, що ковзався вниз головою по старому стовбуру.
Гаразд, але в який бік іти? Сон перебив відчуття напрямку або ж він втратив орієнтири, петляючи за грибами. Інтуїція кликала ліворуч, а з протилежного боку долинав шум—так, ніби там мала бути шосейка. Вирішив іти на шум і заквапився навпростець: темніло скоро.
Ігор ішов, раз у раз перестрибуючи зарослі вересом окопи, чіпляючись часом за колючий дріт: куди й поділась дитинна безтурботність лісу, тепер він ніби жив спогадами про те, що гримотіло й свистіло поміж стовбурами, несучи згубу, й ті похмурі образи дивно матеріалізовува— лись серед осінніх сутінків. Холоднішало. Ігор вже ладен був вилаяти себе за легковажність: ніби обмарило його, забравши здоровий глузд і чуття відповідальності. Блукати до ранку, аби не закоцюбнути від холоду — перспектива не з приємних.
Неоддалік брязнуло — ніби знаряддя праці в людських руках: Ігор майже побіг на звук, незабаром роздивившись і людську постать.
— Доброго вечора!
— І вам того ж бажаю, людино добра,— неквапно озвався чоловік.— Звичайно, коли у вас не злі наміри.
Ігор засміявся — радість чудової пригоди знов повернулась до нього.
— Чого ж називаєте мене добрим, коли у намірах сумніваєтесь?
— Аванс, дорогий, аванс...
— Таж ви при зброї.
— Ой, чоловіче,— зітхнув незнайомець, зупиняючись та пильно обдивляючись Ігоря.— Може, в чиїхось руках городній реманент це й зброя, тільки не в моїх.
— Далеко станція?
— Отак іти хвилин з п'ятнадцять.
— Виходить, я з другої години кручусь на місці?
— Може, і крутитесь. Ліс — він такий. Я й сам до станції тримаю путь, бо треба віддати сторожу це залізяччя. Своє полінувався тягти з міста.
— Город тут маєте?
— Та ні, одвідував підшефного. Я, чоловіче добрий, люблю гриби збирати, а особливо білі. Ніколи не вертаюся з порожнім кошиком. І все танцюю від одного місця, бо звідти вони і тягнуться,— від горбка! Такий, наче могила, бо вкритий заячою капустою, й все навколо нею заросло, а в інших місцях негусто цього зілля. От я собі й подумав: "А що коли і справді подивитись, чи не лежить хто під землею? Гріха великого не буде". У травні, коли після дощів перші боровички пішли, узяв лопату та й ну розкопувать. Недовго й потрудився: біля самої поверхні лежав небіжчик у зотлілий формі й жетон при ньому: Петро Коцюба, 1922 року народження. І номер військової частини. Таки ж могила, значить... Ну, вийшов Я'з тим жетоном на військкомат. І що ж? Батько помер, а мати й досі жива, і так уже радіє, що хоч дізналася, де могилка синова. Двоє було у неї, й обоє полягли при визволенні Киева. ОгоІ Що тоді творилось, мені розповідати не треба. Самого так контузило, що років зо два не пам'ятав, звідкіль я родом. У пам'яті ворушиться, ворушиться, а що — ніяк збагнуть не можу. Бува, аж мучуся, аж голова болить. Еге! Я тоді попоїздив у поїздах та електричках: їду й дивлюся у вікно — може, пізнаю рідні місця. Єдине пам'ятаю — десь біля станції мій дім... Навчився кравцювати, то так вже й залишився у кравцях, а до війни був учителем. Забрала вона у мене мою професію, ще, дякувать, залишила життя.
— Пізнали?
— Та де... Потроху пам'ять сама повернулась — відійшов. Ну й лікували ж, звісно. Дружина вже й фотокартку мою збільшила, повісила замість ікони, і квіти щодня міняла. А тут і я об'явився — живий, живий, ось маєш...
— Чого ж тепер із заступом?
— Наводив порядок, значить. Це ж мати й сестра з Кіровоградщини збираються приїздити, десь у неділю стрічатиму гостей. А що? Цікаво познайомитись.
Ігор притишив крок — супутник хекав, не потрапляючи в ногу. Деякий час мовчали.
— А знаєте, чого я звернув увагу на ту заячу капусту? — спитав скрадливо чоловік.— Сам, коли траплялося поспіхом ховати однополчанина, шукав, коли була змога, цього зілля, щоб устромити: чіпке воно, землю тримає добре. Та й іншим знак. Отже, й навело на слід, буде тепер матері де поплакати. Знаєте, й це людині треба, коли вже так склалось. Ми прийшли.
Станція з її нервовим мигтінням синіх, червоних та зелених вогнів на коліях, з голосом чергового, що долинав з репродуктора, ніби з краю галактики, забивала вуха, засліпила очі: Ігор щодуху побіг до електрички, що саме підійшла, гукнувши: "Спасибі!" Ледь устигнув вскочити до тамбура.
Припавши до вікна, помахав у темряву рукою: до чоловіка, котрий, здавалось, так і лишився стояти, зіпершись на заступ.
Ігор одкрив ключиком рипучу хвіртку й вступив у тітчин "різноплощинний сад": з трьома претензійними приступками, що вели на виноградну терасу, з алебастровими вазами обіч них. У світлі, що падало з вікна, вилискувало, мов ялинкова прикраса, останнє яблуко. Кущі бузку навіть тепер, коли опало чисто все листя, лишались густими, як стіна.
По тому, як гостро він усе сприймав — і яблуко, і запах хризантем, Ігор зрозумів, що казковий день переливається у незвичайний вечір, а попереду ще й ніч, можливо, безсонна від незрозумілого, як у юності, хвилювання.
— Хочете чаю? — спитала Лізон із загадковим виразом обличчя.
Ігор хотів і чаю, і чогось суттєвішого, до того ж тітка мала якісь новини: не дати їй можливості самовирази— тись означало б вчинити негуманно.
— А знаєте, хто такий той ваш начальник, що про нього ви розповідали з таким захопленням? — Лізон без зайвої дипломатії накрила свого квартиранта мокрим рядном, подаючи в порядку компенсації бутерброд з смач— нющою грибною ікрою власного приготування.
Ігор уже ледь пригадував, що ж такого він казав про Джиглюка, та й сам Валерій здавався якимсь нереальним — десь із минулого чи майбутнього — за стіною сьогоднішнього свята, яке хотілось випити до краплини, нехай нек5 буде навіть індійський чай у старовинних чашках.
— Захоплювались, не заперечуйте.
— Та я не заперечую, а що?
— Хочете вірте, хочете ні,— жваво почала тітка Лі— за.— А я одразу відчула: щось тут не так.