Виявилося, що вони надзвичайно відпорні і витримують тисячократно сильнішу радіацію, ніж людина. Кількасот разів сильнішу радіацію витримують наші плазуни: вужі, гадюки та ящірки. Ті, що вигинули, можливо, потребували також сильнішої радіації, і в слабій не могли жити. А втім, усе це ще дуже недокладно досліджене.
– Які високі дерева!
Справді, наче наші шпилькові дерева, наче пальми. Їхні пні мали кору, мережану в цікаві узори: ромби, квадрати, малі коліщатка. У проміжках дерев росли велетенські папороті і якісь хащі.
Пройти стало вже неможливо.
– Може, ходімо в сторону ріки? – запропонувала Гаська.
– Пішли! – енергійно гукнув я.
Чомусь погано я почувався в тому новому світі, але і в моїх друзів я помітив якийсь неспокій. Ми йшли близько одне одного, наче б лякалися чогось невідомого.
– Знаєте, що мені нагадують ці дерева? Зокрема їхня кора?
– Що?
– Відбитки дерев на кам'яному й бурому вугіллі.
– Правда! – скрикнула Гаська. – І мені вони видалися знайомі!
Ми йшли швидко в сторону ріки, трохи навскіс від нашої "Сороки". Незабаром ми опинилися над берегом.
Ріка, озеро, море? Ми не знали, бо другого берега не було видно. Далеко на обрію стояла густа мряка.
Гаська сіла на прибережній камінь. Ми таки втомилися мандрівкою і враженнями. Семен раз‑у‑раз споглядав на апарати радіації і К7, але нічого нового не помітив.
Кільканадцять кроків від нас щось дивне бовваніло над берегом. Я підійшов до невідомого предмету. Торкнув його ногою. Це був довгастий ніби камінь, з регулярними вирізами й виступами на поверхні. До мене підійшов Семен. Ми мовчки гляділи на дивний предмет.
– А може б порушити його рукою?
– Тільки через рукавицю, – відповів Семен.
Ми підняли щось, що подобало на вивернений човен.
Виявилося, що з другого боку воно було порожне, це була туга шкаралупа, і дуже важка.
Ми спробували її ножем.
– Тверда! – сказав Семен.
– Я знаю, що це – черепаха!
Семен похитав заперечливо головою.
– Панцерна риба! Бачив таке в музею.
Він нахилився до мене і сказав тихо, щоб не почула Гаська:
– Ми знаходимося в добі, яку в нас геологи назвали мезозоїчною формацією, юрою. Період великих гадів, панцерних риб і узублених птахів. Треба бути обережним!
Раптом Гаська скрикнула. Ми кинулися до неї. Дівчина вказувала рукою на ліс.
Понад деревами кружляв велетенський птах. Мав широкі крила, наче лилик, велику голову з потужним розкритим дзюбом.
– Це що?
– Птеранодон! – прошепотів Семен. – Це не птах, а літаючий гад!
Ми згуртувалися щільно і споглядали мовчки на потвору. Вона заточувала великі кола, наближаючись щораз більше до нас. Було видно, як її крила, розміщені між ногами, наче у потужного лилика, то натягалися, то звільнювалися. Її подовгасте й безхвосте тіло було цілком гладке. Довжина літаючого гада виносила не менш десяти метрів.
Гаська приспособила електронну пістолю. Ми теж узяли зброю в руки, були напоготові.
– Відступаймо поволі до корабля! – скомандував Семен. – В разі нападу – стріляємо!
Ми почали наш поворот, не спускаючи з очей потвори. А вона дедалі ближче підлітала до нас, і ось уже над нашими головами! Її великі жовті очі непорушно дивляться на нас.
– Найгірше те, що мусимо одягнути шоломи! – сказав Семен. – Наближаємося до поля великої радіації!
Ми закрили шоломи, і через те важче було стежити за гадом. Та ось він зненацька спустився вниз і важко впав на землю, загородивши нам дорогу до авта. Зате ми могли краще його бачити, не мусіли йти з піднятими вгору головами.
Гад незугарно порушався по землі, він повз у наш бік. Це було велетенське неповоротке тіло, яке ледве рухалося. Мабуть, у нього ноги непридатні для ходу.
– Ми безпечні! – зрадів Семен. – Він не здожене нас, навіть якби ми йшли без поспіху.
– Хто знає! – сумнівалася Гаська. – А як потвора раптом кинеться або почне бігти? Ні, краще втікаймо!
Усе‑таки ми підійшли до гада. Він мав на плечах панцер, багато могутніший від шкури крокодила, крила були з поморщеної голої шкури, а на ногах великі пазурі. Роззявляючи пащеку, від підповзав до нас, мабуть, уважаючи нас за свої жертви. Довга лиса голова, закінчена потужною щокою‑дзюбом, викликала неприємне враження.
– Яка гидота! – промовила Гаська. – А все ж це створіння. Одне з перших, мабуть.
– Такі були на землі в юрайському періоді.
– Значить, ми попали в ту саму добу на Венері. Отже, людей тут не знайдемо!
– Мабуть, ні, – відповів Семен. – За мільйони років появиться тут перша людина.
– Хіба що з Землі вишлють когось сюди, наприклад, москалів, – докинув я.
Ми залишили потвору і рушили до нашого авта. Незабаром сиділи у "Сороці".
– Ах! – з полегшенням сказала Гаська. – Тепер я щаслива, ми дома!
Ще довго ми розмовляли про гада. Як він підіймається в повітря? Живе на землі чи на деревах? Де гніздиться, чим живиться? Рибами? Птахами?
– Птахів ще нема. Мабуть, з причини великої радіації. І ще сотні тисяч років їх не буде на Венері.
– Виходить, це дуже молода планета.
– Безперечно. Вона могла, правда, народитися разом з нашою Землею, але розвивається чи старіється повільніше. Мабуть, тому, що ближче Сонця. Тому така вогкість на ній, гляньте!
Ми глипнули у вікна. Назовні було наче молоко. Ні на півметра не було нічого видно.
– Знову мряка! Цікаво, як ці створіння бачать!
– Може, їхні очі пристосовані до цього. Ультрачервоні промені?
Западала ніч, ми готовили вечерю. Були втомлені. Я думав саме лягти, коли щось важко стукнуло у вікно.
Ми кинулися. За прозорою стіною "Сороки" появилася голова потвори. Вона пробувала дзюбом пробити пластичну стіну. Гляділа на нас своїми жовтими безвиразними очима.
Гаська пригорнулася до Семена. Я погасив світло.
13
Добре, що потвора зникла, було б неприємно, якби залишилася і приглядалася до нас своїми поганющими очима.
Проте неспокій гнобив нас, а Гаська раз‑у‑раз споглядала на прозорі стіни корабля, чи знову поза ними не стирчить цей гидотний гад.
– І що далі? – спитала, готуючи в кухні паляниці.
– Будемо шукати на Венері К7.
– А як не знайдемо?
– То пошукаємо на інших планетах.
Гаська замовкла. А по хвилині спитала:
– Зорі, зорі! А що далі? Що за ними?
– Простір! – відповів я, бо відповідь була проста.
– Це мені нічого не каже. Який він великий? Де кінчиться?
– Га‑га! – зареготався я. – Таж ми вже знаємо, що простір – це нескінченність, у математиці покладена вісімка. Ось так!
– Власне, не знаємо цього! – несподівано для мене заперечив Семен.
Почалася дискусія, в якій я був найбільш енергійним супротивником, бо інакше був би скомпрометований в очах Гаськи. А теж у своїх.
– Бачите, наша Сонячна система – одна з малих, або, може, із середніх. Таких систем велика кількість, куди б ми не глянули, і найдокладнішими апаратами не знайти місця, де можна б сказати: ось тут кінець світу. Давніше думали, що простір – це велетенська порожнеча, обмежена ніби стінами, а в ній теж велетенська матерія з усіма сонячними системами. Питання було, що є далі, поза тими "стінами"?
– Отож‑то! – докинув я.
– Старинні греки вірили, що світ кінчиться на стовпах Геракла, тобто, на Гібралтарі. А що далі – їх не цікавило. Теж не були цікаві, на чому стоять велетні, що тримають світ на своїх плечах. Але згодом люди почали думати: а що далі? І ми сьогодні задаємо те саме питання. Не маючи відповіді, вчені сказали собі: світ є нескінченний, і думайте собі, що хочете. Позбулися питання: а що далі?
Так само, не маючи змоги пояснити життя тварин, знайшли слово "інстинкт" і заспокоїлися. А це не вияснює нічого. Хочете слухати далі?
– Хочемо! – відповіла Гаська.
– Отож, тим часом нові досліди виявили, що матерія є тісно зв'язана з простором, тобто, де є матерія, там є простір. А що матерія поширюється з шаленою скорістю, можна сказати, розсувається, розріджується постійно, отже з цим зростає простір.
– Розумію, – відповів я.
– Нічого ти не розумієш! – відрубала мені Гаська. – Як розумієш, то поясни, будь ласка, що є поза тією комбінацією матерії і простору?
– Є далі простір! – сказав я, хоч знав, що це нісенітниця.
– Бачиш, як він розуміє? – глумливо звернулася до Семена Гаська.
– Певно, що не розуміє! – підтримав її Семен. – Цього ми ще всі не розуміємо. Зважте, що ми навіть не знаємо, чи всюди матерія поширюється. Можливо, що в деяких місцях корчиться, і простір там маліє. Ми є тривимірні люди, і для нас Всесвіт є нескінченний. Але для чотиривимірних істот, якщо такі існують, світ може бути скінчений. Поза тим наш розум не може сприйняти ще багато наукових фактів, що їх можна обчислити й визначити не розумом, а математикою і фізикою.
– Ти щось розумієш? Бо я ні! – спитав я Гаську.
– Тобі й не потрібно розуміти. З цього не стане на світі ні краще, ні гірше!
– Не сперечайтеся! – кинув Семен. – Я вже кінчу. Отже, чому я згадав про греків? Бо тоді їхній ум не міг збагнути питання, що існує поза стовпами Геракла. Так само ми сьогодні не в силі зрозуміти нескінченности, вічности. З цього виходить, що проблеми простору ми не розуміємо, але наші внуки за двісті чи триста років будуть про це вчитися в середніх школах.
– Слава Богу! – з полегшенням сказав я. – А то я побоювався, що за двісті років ніхто й далі цього не розумітиме. Тепер я спокійний.
Гаська зібрала посуд зі столу і, відходячи до кухні, поглянула на мене:
– Я не розумію, навіщо ти це все слухаєш. Адже і так ніякої користи не матимеш…
– Гад! Гад! – закричав я.
Це було несамовите видовище. Не один гад дивився на нас – три були при стінах, а четвертий розлігся на верху корабля і дряпав пазурами по прозорому пластику.
Семен зробив скоро кілька фотознімок і сказав:
– Краще покиньмо це місце. Воно мені не подобається.
Він пішов до командного стола, і за хвилину корабель рушив з місця.
Ми прислухувалися: жодного голосу гади не дали, спадаючи із стін. Ми подалися понад воду в напрямі сходу, принаймні, так показував наш земний компас.
Але земний компас тут був непридатний.
– Гасю, – сказав Семен. – Сядь за кермо і вдержуй висоту 500 метрів. Вперед посувайся поволі і будь обережна. Хіба не натрапимо скоро на гори.
– Нічого! – підхопила радісно Гаська. – Я стежитиму пильно в ультрателевізор. Здалеку і крізь найгустіші хмари побачу гори.
Семен засів при окремому столику за особливі апарати.