Тут нам ведеться найкраще, бо у найспекотніші години можна кілька хвилин посидіти у затінку під деревом, полежати на ледь-ледь піджовклій траві або кілька разів пірнути з поставленої на греблі вишки.
Купаємося ми завжди удвох із Мурзаєм, і я завжди співчуваю коневі, який не може відчути, що це за насолода: пірнати з вишки у глибінь озера, коли за одну мить долаєш три шари води, аж до дна, де вода крижана, а потім поступово виходиш на поверхню і лежиш у теплому, густому, наче старка на молоці, верхньому шарі, в самому літеплі. Лежиш, дивлячись на небо та на маківки дерев. І ні про що не думаєш. Зовсім ні про що. Лежиш і насолоджуєшся життям. А Мурзай у цей час місить дно на мілині, шалено б'є хвостом та крутить головою, відганяючи набридливих мух, форкає і п'є. П'є і форкає. У кожного своя радість.
Я вже скупався і хотів востаннє пірнути з вишки та повернутися до отари, щоб дати батькові можливість відпочити. Але тільки-но я почав підніматися хисткою драбиною, як до греблі підкотила чорна "Волга", здається, нашого директора, і з неї вийшов якийсь чоловік. По тому, як він уважно, з-під долоні, подивився у мій бік, я зрозумів, що саме Руслан Гороч йому й потрібен. Ну, не те, щоб зрозумів, а просто відчув. Отож, мабуть, переконавшись, що то справді я, чоловік махнув рукою водієві, щоб завів машину у затінок, і рушив до мене.
— Оце ти і є Руслан Вівчарик? — запитав він, піднявшись на греблю. Був він високого зросту, худорлявий, з геть сивим волоссям, хоча видно було, що ще не старий. Чому це так рано сивіють? А одягнений він був у дуже красивий світлий костюм, ще красивіший, ніж пошили моєму батькові, з двома рядами ґудзиків.
— Я, — охоче відповідаю йому, всівшись на щабель драбини.
— І це ти знайшов архів на дні лиману?
— А ви той чоловік, який писав нам листа? З Москви?
— Листа? — здивовано перепитав приїжджий. — Ні, я, власне, письменник. З Одеси. Звуть мене Вадимом Вікторовичем. А прізвище — Поричан. Досі я не писав для дітей про війну, так що, може, тобі й не доводилося читати моїх книжок. Але це не має значення.
Одверто кажучи, я ніколи не запам'ятовую прізвищ письменників. І тому запитав, як називаються його книжки. Він сказав, але всі назви видалися мені незнайомими. Втім, назви я теж запам'ятовую не всі. Ну, хіба що "Острів скарбів", "Слідопит", "Останній з могікан". От якби він ще сказав, про що там ідеться в його книжках, може, виявилося б, що якусь я читав. Але просити його про це я вже не зважився. З того, що він письменник, і що з Одеси, і цікавиться архівом, знайденим на дні нашого озера, я зрозумів: зараз Вадим Вікторович розпитуватиме про Романа Гонтаря. Щоб переконатися у цьому, я так просто й запитав його:
— Ви, мабуть, хочете написати книжку про партизанського розвідника з Холодної Балки?
— Так, ти вірно зрозумів мету мого приїзду, — відповів він. — Ось уже другий рік я розпитую всіх, хто хоч що-небудь знає про долю цього хлопчини, збираю документи і хочу написати книжку.
— Невже? — Я так зрадів, що мало не впав із драбини. — І це буде справжня книжка? Велика?
— Може, й не дуже велика, — усміхнувся письменник. — Не в цьому річ. А от справжня... Сподіваюсь, що повинна бути справжньою, тобто правдивою і цікавою.
Я заворожено дивився на Вадима Вікторовича. Оце так! Я уперше в житті бачу живого письменника. А тут ще виявляється, що цей письменник писатиме книжку про Гонтаря.
— Дасте почитати? — користуюся нагодою. Бо книжка буде цікавою, але спробуй знайти її потім.
— Дам, — цілком серйозно відповів Вадим Вікторович. І це мені сподобалося. А ще сподобалося, як він говорить — спокійно, повільно і трохи наче сумовито. Мабуть, так і належить говорити про тих, хто загинув. Та досить швидко я переконався, що це у нього така манера говорити, про що б там не йшлося. Може, така манера у всіх письменників? — Навіть надішлю тобі з автографом, — додав він.
— Як це? — не зрозумів я.
— З дарчим написом.
— Ого! — Я уявив собі, як здивуються в нас у школі, дізнавшись, що в мене книжка з цим, як його, з автографом самого письменника.
Вадимові Вікторовичу жарко було стояти у костюмі, без капелюха на палючому сонці, і ми спустилися з греблі і пройшли берегом до каменів, на яких не раз сиділи удвох з лісником. "Волга" вже стояла неподалік того місця, у затінку, під крислатим кленом.
— Я навіть не здогадувався, що тут, у степу, може бути таке диво, — мовив Вадим Вікторович, оглянувши узлісся.
— Ліс як ліс, — стенув я плечима.
Письменник кивнув, усміхнувся і, розстеливши на камені газету, сів. Дивлячись на нього, я не переставав дивуватися. Він поводився надзвичайно стримано, а мені чомусь здавалося, що письменник повинен бути не таким. Ну, якимось жвавішим, енергійнішим, словом, сам не знаю яким... Але не таким, як Поричан.
— Ти часто думаєш про подвиг Романа? — несподівано запитав Вадим Вікторович. Я чекав, що він почне розмову з іншого, з прохання розповісти, як я знайшов мішок.
— Думаю, — зізнавсь я. — Намагаюся уявити, як він поводився в останні хвилини свого життя. Що думав, відчував... Навіть заздрю йому.
— Он як? Не знаю, чи треба заздрити людям, які загинули. Та ще в юності. Але останнім часом я теж часто думаю про цього хлопця. І, звичайно, теж намагаюсь уявити, як Роман поводився на допиті і потім, коли вів ворожий загін у катакомби; як прийняв смерть... А знаєш, ким він хотів стати?
— Моряком. Тоді, до війни, в Одесі всі хлопці мріяли стати моряками.
— Чому ти так вважаєш?
— Хіба ні? Про це пишеться в усіх книжках про одеських хлопців.
— Пишеться, — погодився Вадим Вікторович. — Але Роман хотів стати пілотом. Військовим пілотом. Виростав на березі морського лиману, всі дні проводив на морі, мріяв про небо, а... повторив подвиг Івана Сусаніна.
— Правда...
— Що правда? — не зрозумів письменник.
— Що він повторив подвиг Івана Сусаніна. Ми чомусь не подумали про це.
Я вже трохи посміливішав і тримався упевненіше. Та все-таки мене дивувала наша розмова.
— А ким ти хочеш стати?
— Не знаю, у мене, мабуть, нема мрії. Напевне, я стану вівчарем. Мені вже навіть коня дали. Не розумію, чому це так. У нас у класі всі мріють стати космонавтами, артистами, дипломатами, моряками далекого плавання... У нас у школі зараз усі мріють про такі модні професії. А мене чомусь не приваблює жодна з них. Одна дівчина з нашого класу якось навіть назвала мене людиною без мрії. Наприкінці навчального року ми писали твір на тему: "Ким я стану, коли закінчу школу". Я написав, що стану чабаном. Сміху було на два тижні.
— Невже всі сміялися? — недовірливо запитав Вадим Вікторович.
— Ну, не те, щоб одверто сміялися... — почухав я потилицю. — Але видно було, що дивуються.
— Це інша річ. Хоч мені, наприклад, здається, що в тебе хороша мрія. І нема нічого дивного в тому, що син вівчаря хоче стати вівчарем.
Я насторожено глянув на Вадима Вікторовича. Обличчя його лишалося таким, як і було: спокійним і задумливим. А мені чомусь здавалося, що він насміхається наді мною.
— Я кажу це серйозно, — уловив мої сумніви письменник. — Бути відомим, талановитим, знаменитим хочеться всім. А хто мріє стати чабаном? Так от, я вважаю, що чабанами мріють стати мужні люди, які шанують свою родинну професію. — І тут він не стримався, щиро усміхнувся мені і поплескав по плечу.
— Так що не соромся, хлопче, своєї мрії. А директор радгоспу і голова сільради хвалять тебе. Дуже хвалять. І знаєш, про що вони мріють самі?
Я здивовано знизав плечима. Уяви не мав, про що можуть мріяти директор та голова.
— І ніколи не здогадаєшся. А вони мріють, щоб якомога більше учнів вашої школи так любили степ і так охоче прилучалися до селянської праці, як ти. Тільки умова: не зазнаватися.
— Умова, — весело погодивсь я. Така розмова з письменником мені подобалася.
— А тепер розкажи, як ти натрапив на архів, — нарешті запитав він про те, ради чого й приїхав сюди.
І я розповів, хоча, звичайно, не пояснював, як опинився того дня на Козацькому, — ще не вистачало, щоб письменник знав, як мене за мою брехливість заганяють на острови. Я докладно розповів йому і про водолазний бот, і про Гіві. А потім, не чекаючи його розпитувань, одразу ж сказав, що вдалося розшукати людину, яка знала Романа Гонтаря і навіть воювала з ним в одному загоні.
Дізнавшись про це, письменник зрадів. "Оце вдача!" — вигукнув він і, плеснувши себе по коліні, підвівся і почав ходити взад-вперед.
— І що, цей ваш конюх живий-здоровий? Він у селі і з ним можна зустрітися? Навіть сьогодні?
— Хоч зараз, — упевнено відповів я. — Ми бачилися з ним три години тому, коли я брав коня.
— Ні, це таки справді вдача! — знову вигукнув Вадим Вікторович. — Не завжди так щастить... То що, може, одразу й поїдемо до нього?
— Звичайно, треба поїхати, — підхопивсь я, але тієї ж миті згадав, що поїхати з ним не можу. Я обіцяв, що зміню батька, щоб він теж скупався. — Знаєте, — мовив я, зітхнувши. — Ви їдьте до нього самі. Конюшню знайти не важко, ви проїжджали повз неї. А мені треба до отари.
— Шкода, — розвів руками письменник. А коли я сів на Мурзая, він попросив почекати, кинувся до машини, дістав зі своєї спортивної сумки фотоапарат і кілька разів сфотографував мене.
Взагалі-то я не люблю фотографуватися. Нудне це заняття, особливо коли тебе садять на стілець і примушують крутити головою туди-сюди, наказуючи, куди слід дивитися, а куди не слід... Але про знімок на коні можна лише мріяти.
— Тільки неодмінно надішліть хоча б одну фотокартку! — гукнув я, переводячи коня в галоп. — Я чекатиму!
Може, письменник і відповів щось, але я не чув. Уже від'їхавши досить далеченько, я побачив, що він усе ще стоїть біля машини і дивиться мені вслід.
23
Довго сиджу на ліжку, бо ніяк не можу збагнути, що за дивні запахи долинають із сусідньої кімнати. Нарешті встаю, босоніж підходжу до дверей і, перехилившись через поріг, зазираю туди. На столі, на стільцях і на довгій, вкритій килимовою доріжкою лавці — великі жмутики цвіту, коренів і стебел. Неначе прокинувся я не в хаті, а десь на лісовому лузі. По черзі беру кожен жмутик, оглядаю, нюхаю, навіть куштую на смак. За цим заняттям і застає мене мати.
— Що, смачно?
Мати вдягнена у спортивний костюм, у якому подобається мені найбільше, на голові — блакитний берет.