Я цілком здорова людина, і це підтверджує мій лікар Віктор Андрійович. Він каже, що я просто змучився від життя, а таке відбувалося, відбувається і відбуватиметься з мільярдами мільярдів людей на планеті Земля у минулому, сьогоденні й майбутньому. Якби я був філософом, як наш Степан Аркадійович, то неодмінно говорив би не про людину розумну, а про людину змучену, бо, власне, змучені життям люди і творять історію. І це виходить така вимучена історія, що, дійсно, як казав Винниченко, без брому її читати не можна. А в окремих випадках і бром не допоможе.
Повторюю, я не знаю, чому Степан Аркадійович обрав саме мене в числі тих дванадцятьох слухняно-вдячних слухачів, які мали вислухати його любовну історію, щоби потім рознести її по всьому світу. Я не достойний такої честі, але вибір було зроблено, і я повинен виправдати довір'я Степана Аркадійовича. Мені також не зрозуміло, чим керувався Степан Аркадійович, коли свою любовну історію, що склала квінтесенцію його життя, розповідав іншим одинадцяти слухняно-вдячним слухачам, бо, як на мене, вони зовсім не гідні такої підвищеної уваги з боку Степана Аркадійовича через свої моральні якості, точніше, через відсутність моральних якостей як таких. Невже може бути гідним Степана Аркадійовича Володимир, який постійно об'їдає нас? Мова не йде про те, що він голодний. Володимир – патологічно хвора людина, яка заздрить тому, хто їсть, і готовий відібрати у нього цю їжу, навіть якщо у самого лусне живіт. Невже він здатний зрозуміти космічну велич любовної історії Степана Аркадійовича? Або візьмемо Павла Ільковича, оцього недоношеного дегенерата, слабкоумість якого явно написана на його обличчі. Він заглядає вам до рота, ніби ви щосекунди здатні видавати геніальні перли, яке вдячне людство цитуватиме упродовж наступних тисячоліть. Ви говорите банальні речі звичайної смертної людини, а для нього, з'ясовується, це є найсуперсучаснішим, що він почув у своєму житті до цього часу. Мабуть, з подібним відчуттям ефекту відкритого роту на нас дивляться руді таргани, яким ми видаємося грізними завойовниками, хоча, мабуть, так насправді і є.
До речі, про тарганів, яких я вважаю мудрими істотами, на відміну від людини нерозумної. Вчені стверджують, що вони існували задовго до людей і, боюсь, існуватимуть ще мільярди років після нас, хоча, мабуть, як і кожні живі істоти, приречені на вимирання. Власне, це і говорить про їхній розум, хоча і не в значенні нашого розуму. Що з того, що ми маємо розум, а у них є лише інстинкт, якщо ми зі своїм розумом не можемо додуматися до звичайнісінького інстинкту самозбереження? А якщо чесно, то таргани видаються мені передвісниками цивілізації, яка стане набагато розумнішою від людей, хоча, власне, мова не йде про розум у людському розумінні, бо їхній розум – я маю на увазі розум тарганів – вже давно переріс в інстинкт. Квінтесенцією цього розуму став, власне, інстинкт самозбереження. Адже це найвища мудрість, найвища точка розуму, — збереження роду, продовження себе у просторі й часі.
Вибачте, шановні, я забалакався, а тут саме Віктор Андрійович, наш улюблений доктор, почав здійснювати обхід, так що про любовну історію Степана Аркадійовича я розповім згодом.
9
У дурці готувалися до приїзду народних депутатів України. Звісно ж, вони були такими ж народними, як Рада – Верховною, але в нас уже давно чимало слів не відповідають своїй назві.
Увесь цей тиждень, коли стало відомо про приїзд високої делегації, Юлія Володимирівна, здається, практично не спала. Вона прекрасно розуміла, що від того, чим закінчиться візит, залежатиме її майбутня кар'єра. Ні, їй не хотілося йти кудись вище – як і не хотілося знову працювати простим лікарем-психіатром. Її цілком влаштовувала посада керівника закладу.
Представники профільного комітету Верховної Ради України формально мали перевірити роботу психіатричної лікарні. Але під час президентської кампанії, коли рейтинг двох кандидатів, за даними соціологів, різнився не те що на відсотки, а на десятки одного відсотка, лише наївний міг повірити, що перевірка закладу є головною для народних депутатів України. Всі розуміли, що йде шалена боротьба за кожний голос, причому для перемоги того чи іншого кандидата в президенти згодяться навіть голоси психів, якщо уміло провести відповідну роботу. Пікантність ситуації полягала в тому, що до профільного комітету належали представники двох полярних політичних сил, лідери яких балотувались у президенти України. Кожен тягнув ковдру на себе, а Юля опинялась між молотом і ковадлом. Вона розуміла: якщо хоче залишитися на посаді, мусить втрафити одній політичній силі. Спробуй угадай, чий представник стане президентом України. Звісно, Юлі треба було робити ставку на когось одного і діяти за принципом "або пан – або пропав", але не хотілось їй "пропадати", йти з насидженого місця. З іншого боку, вона розуміла, що грати на два фронти їй не вдасться, адже будь-яка політична сила, яка прийде до влади після виборів, змете її з посади як таку, що не виявила принциповості й послідовності. Щоправда, при цьому ніхто не думав про чесність і прозорість виборів.
За цей тиждень до приїзду депутатів Юля вимучила не лише себе, а й співробітників – від лікарів до санітарів, від підсобних робітників до кухарів, а також кожного мешканця психушки. Всі намагалися не потрапляти їй на очі, наскільки це було можливим. Якщо ж Юлія Володимирівна бачила когось без роботи або просто усміхненого, бісилася й спокійним тоном, але з притиском у голосі виговорювала купу арештантів.
Найбільше ні за що ні про що діставалося Вікторові Андрійовичу. Юля скубала його за будь-яку провину, навіть якщо цієї провини не було. Точніше, це вона вважала, що мова йде, власне, про провину, а Віктор Андрійович лише стенав плечима, здивовано дивився на начальницю й усміхався очима й кутиками губ. Це ще більше дратувало Юлю, і вона у своїй критиці заходила на друге коло.
— Чого це вона так до вас вчепилася? – дивувалася Галя-Гертруда.
— Розумієш, — спокійно відповів Віктор Андрійович, — якщо у жінки не минуло кохання, і вона не отримала взаємності у відповідь, то стає мегерою. Ніколи цього не роби.
Несподівано Галя-Гертруда кивнула головою. Віктор Андрійович зі здивуванням подумав, що молода жінка дала клятву ніколи не ставати мегерою.
Нарешті приїхали депутати. День видався сонячним, по-весняному теплим, хоча ще лежав сніг. Власними силами працівники психушки навели марафет на подвір'ї і в приміщеннях. Все лищало і виблискувало. Підкотив "рафік". Депутати вальяжно викочувались із машини, ліниво роздивляючись зусібіч. Юля, вся в чорному, ніби це був сьогодні її останній день, ручкалась з народними обранцями, метушилась, аж гидко було дивитись. Старший групи з кругленьким черевцем, раз у раз смикаючи себе за вухо, ніби за шнурок спускав воду в унітазі, діловим тоном сказав:
— Уважаемая. Давайте показывайте свои владения.
Його опонент з полярної політичної сили і з не менш округлим черевцем, відчуваючи, що колега хоче перехопити ініціативу, затаротирив:
— Панове, давайте спочатку визначимося, що ми маємо оглянути, і нехай Юлія Володимирівна запропонує нам план роботи. Звичайно, ми внесемо свої корективи, але перше слово повинно бути за господинею закладу.
Шальки терезів симпатії хитнулися на його бік, і Юля спробувала усміхнутися цьому нардепові, хоча в неї нічого не вийшло.
Перший народний депутат на інтуїтивному рівні відчув свою помилку, яка могла стати стратегічною, і зробив спробу виправити її.
— Коллега, Юлия Владимировна знает что делать и без нас. Правда, дорогая?
Він обійняв її за талію чи за те місце, що мало би називатись талією. Шальки терезів симпатії хитнулися вже на інший бік.
З ними були ще чотири депутати, по два від кожної політичної сили, невисокі миршавенькі чоловічки з землистими обличчями, які мовчали й, здається, були призначені на роль статистів. До компанії входили два чоловічки з місцевої влади, ладні зомліти перед нардепами.
Віктор Андрійович спостерігав за всім цим збоку і приходив до невтішних висновків. За певних обставин усі ці так звані народні обранці цілком могли би стати його пацієнтами. Всі вони мали завищену самооцінку, що рано чи пізно вело до незворотних змін у психіці. Він вдавав, що не помічає, як гостро і грізно зиркає на нього Юля, боячись, аби Віктор Андрійович чогось не зіпсував, хоча, власне, саме вона все і псувала найбільше своєю недолугою поведінкою. А коли він заговорив з одним із представників влади, здавалось, Юля готова була стати центром землетрусу, аби завадити цьому.
Врешті, Віктор Андрійович дав собі спокій. Аби не дратувати Юлю, він непомітно відстав від комісії в одному з приміщень психіатричної лікарні й почимчикував до свого кабінету.
Тут на нього вже чекала вірна Галя-Гертруда. Вона ще не дійшла до стадії вірного собачати, але скидалося на те, що до цього вже не довго. Її зазвичай сталеві очі нині випромінювали голубий блиск, а чуттєві губи готові були вибухнути полум'ям пристрасті. Проте Віктор Андрійович укотре прикинувся, ніби не помічає нічого цього, і Галя-Гертруда доволі швидко згасла, немов вулкан, який здатний прокинутися лише в наступному тисячолітті.
Юля, здавалося, не хотіла полишати Віктора Андрійовича ні на хвильку. Невідомо як вона відірвалася від нардепівської команди і мегерою влетіла до його кабінету:
— Я одна маю віддуватися за всіх, а ти чаї ганяєш. Марш до мене! Вони вже там.
За інших обставин Віктор Андрійович послав би Юлю куди подалі, тим паче, що ніяких чаїв він не ганяв, але вирішив спокійно розкласти все по поличках у стосунках з нею після того, як поїдуть нардепи.
З'ясувалося, що народним обранцям доволі швидко набридло ходити приміщеннями психіатричної лікарні, вислуховувати розповіді Юлії Володимирівни про те, скільки героїзму їй треба було застосувати, аби побілити он ту стелю чи вициганити у спонсорів кошти для придбання штори он на тому вікні. Не заради ж цього вони приїхали. Всі розуміли, що відщипування голосів виборців у таких монологах головної дурдомівки не відбудеться.
— Юлия Владимировна, мы всё поняли, — сказав головний на даній території народний депутат України, намагаючись обійняти у неї те, що колись було талією.