Піонерки їхньої школи чергували на вокзалі у військових залах: допомагали пораненим одержати квитки, приносили воду, читали газети, водили на медпункт, саджали у вагони.
З Андрійком лишився дід — мій тато. Він не протестував. Він взагалі поводився героїчно в свої вісімдесят чотири роки і завжди лише просив: "Будь ласка, не звертай на мене уваги, не турбуйся про мене, не витрачай на це часу. Якщо можна, не забудь лише про газети. Так і зараз, попросив принести від Рачинських останній номер "Правды" і сів читати її вголос над ліжечком Андрійка, який звик засинати під це читання. Вони дуже дружили — малий Андрійко і старий наш дід.
Чоловік Ніни Федорівни мав їхати на Турбінний, пообіцявши дружині повернутися на дванадцяту годину. Він запропонував завезти нас своєю машиною, яку ми всі називали "собачою будкою", бо вона була з диктовою покришкою. Ми з Танею залізли в "собачу будку", а Семен Давидович сів коло шофера Клави, дебелої рум'яної дівчини, і ми поїхали.
Я часто виступала в госпіталях. Але ніколи в мене не було такого почуття, як тоді, коли я їхала в цей жіночий госпіталь, коли проходила його коридорами, увійшла в палату № 5...
Мені було соромно, що я спокійно живу в такому впевненому в собі робітничому, індустріальному місті і навіть не працюю на воєнному заводі, і не пішла сестрою, звичайною медсестрою в госпіталь, а спокійно собі виступаю з читанням віршів, оповідань, граю в скетчах ролі хлопчиків і дівчаток. А тут такі ж жінки, як я, здебільшого й віку такого, як я, матері і дружини, відірвані від своїх родин, дітей. В якому страшному пеклі вони побували, і от тепер лежать покалічені, тяжко поранені.
Мені так хотілося, щоб вони не подумали — приїхала актриса, яка для цього "легкого хліба" лишилася в тилу, мені так хотілося, щоб вони бачили в мені подругу, сестру...
Я знаю, поранених, хворих завжди дратують цікаві очі, цікаві жіночі запитання, і я привчила себе заходити, нічому не дивуючися, не жахаючися, але й без удаваної зайвої бадьорості. От просто заходжу і вітаюся.
Ну, а не всміхнутися я не можу — і хворим, і здоровим. Це вже в мене з дитинства, від матері. Тоді легше з людьми розмовляти.
Так і тут, я зайшла, привітала всіх з наступаючим Новим роком і додала:
— Бажаю вам того, чого всі ми бажаємо і чого я собі бажаю — щоб усі наші близькі повернулися з війни.
Що я їм читала тоді?.. Дуже багато. І нові оповідання Тихонова, і вірші Симонова та інших радянських письменників, і наших безсмертних Тараса Шевченка і Чехова. Я з усіма познайомилася і швидко дізналася без запитань, що Віра — лікар, Надія Петрівна — інженер, партизанка Олександра із Смоленська — до війни партійний працівник. Так, тут були жінки — лікарі, інженери, медсестри, політпрацівники, партизанки. Тут було дванадцять жінок, деякі вже видужували, от, наприклад, гарненька білява дуже жвава дівчинка, що сиділа в якійсь незручній позі на ліжку і з надзвичайним запалом реагувала на всі оповідання і розмови. Все відбивалося на її мінливому личку: то вона голосно заливалася сміхом, то сльози нагорталися на її світлі очі.
— Мене звуть Тоня. Я з Ленінграда, мені ногу відірвало, — сказала вона просто і спокійно, і раптом я побачила, чому вона так сидить. У неї не було лівої ноги.
— У нас надпродукція Тонь, — засміялася чорнява дівчина, яка лежала коло дверей. На тумбі коло неї лежала чималенька стопка книг і журналів. — От ще маленька Тоня, ми з нею з одного партизанського з'єднання, з Білорусії. А от з Олександрою ми близько діяли, а одна одну не бачили.
Ця чорнява дівчина була надзвичайно гарна, не те щоб красуня, а якась надзвичайно мила, лагідна спокійна, хоч у неї було страшне поранення хребта і вона знала, що, в найкращому випадку, кілька років їй доведеться лежати. Звали її Олею, до війни вона була медсестрою. Вийшло так, як я бажала, коли їхала сюди. Ми просто добре познайомилися. Я теж коротко розповіла, що перед війною у мене народився Андрійко, і тому я мусила їхати в такий далекий тил, а дочці Тані вже шістнадцятий рік, що чоловік мій, Андрій, на фронті і я нічого про нього не знаю...
Які ми всі були близькі, рідні сестри тепер! І я, напевне, була щасливіша за них — мої діти були зі мною.
— Ви, мабуть, дуже добре жили з своїм чоловіком, — сказала несподівано Оля. — Це я подумала одразу, коли ви читали.
— Чому? — не зрозуміла я.
— Ви так читали те оповідання, де прощалися чоловік і жінка перед фронтом, що я одразу подумала про вас. Ви наче про себе розказували.
— Нам не вдалося навіть попрощатися, — сказала я. І щоб не говорити про це і, бува, чого не заплакати, я вийняла фото малого Андрійка і Танечки, яке я зробила вже тут, на Уралі, для Андрія і послала йому на фронт і яке повернулося, як всі наші листи...
Тут і Віра, і Надія Петрівна та інші жінки повитягали з тумбочок, з сумок картки своїх дітей, і я розглядала їх і носила від ліжка до ліжка, щоб усі подивилися. І Оля сказала, червоніючи:
— Будь ласка, отут під книжками візьміть, погляньте на мого сина.
— Вашого сина? — здивувалася я. Вона виглядала зовсім дівчинкою! Оля зрозуміла мій подив і засміялася.
— Мені вже двадцять три роки. Я вже чотири роки одружена — і в мене синок двох років. Ні, зараз йому вже майже три. От мій чоловік і син.
На картці були всі троє. Стрункий білявий хлопець, такий же молодий, як і вона, з усмішкою на все обличчя, і вона з круглим опецьком на руках.
— А де вони тепер? — спитала я.
— Чоловік мій лікар, тільки закінчив медінститут. Ми з ним вдвох пішли в партизани. А як можна було інакше? — спитала вона просто. — Або на ворога працювати, або в партизани. Ми ж комсомольці, радянські медпрацівники. Якби ви знали, як ми потрібні були партизанам! А синок Ясик з бабусею лишився, з моєю матір'ю. Я навідувалася перший час до них, а потім ми перейшли в інші ліси, далі.
— І тепер ви нічого не знаєте про них? — спитала я недоречно.
І Оля не здивувалася з такого питання. Вона якось впевнено сказала:
— Радянська влада не дасть їм загинути. — І в цьому була така віра — і в нашу перемогу, і в нашу владу, і в наших людей, — що я з великою повагою подивилася на неї.
— Чоловік уже знає, що я тут, — продовжувала Оля, — по радіо йому передали, а от чи знають бабуся і Ясик?.. Ну, я мамі суворо наказала не вірити ніяким брехням, що поширюють фашисти.
— Якби ви знали, що вони тільки брехали, — встряла в розмову маленька, худенька Тоня-партизанка. — І що в Москві парад уже їхній був. І що наші вже за Уралом. А потім ми з Олею приходимо на село і всю правду розказуємо, все те, що наше радіо передає.
— А як вони тоді хотіли командира Папушу в пастку заманити! — промовила Олександра. — Я діяла в іншому з'єднанні, але їхнього командира знала ще до війни, він був відомою людиною в районі. І людина виключно чесна, такий енергійний, ініціативний агроном, ми з ним раніше стрічалися на партійних конференціях, і в справах він до нас приїздив. Такий великий, як ведмідь, лагідний, спокійний.
— Так, він дуже добрий, але й дуже строгий і справедливий, — зауважила Оля. — Ми й до війни дуже дружили — його жінка, я, мій чоловік. Ми в одному селі жили, жінка його вчителювала. Вона лишилася з своєю дочкою. Я наказала своїй матері, щоб вони разом трималися.
— А ти теж хвилювалася, коли ці об'яви фашисти розвісили, — згадала маленька Тоня.
— Які об'яви? — спитала я.
— Це фашисти розвісили скрізь об'яви, що родина командира Папуші — це було партизанське ім'я нашого командира — в гестапо і що, коли він не з'явиться до неділі, їх повісять на базарній площі.
— Ой, він як хмара ходив, — знову перебила маленька Тоня, — і ми всі думали — піде він чи ні.
— То ви, малі, могли так думати, — сказала Оля. — У всіх його товаришів навіть сумніву не було. Звичайно, я хвилювалася, аякже! Адже Ясик і мама весь час були з його дружиною і дочкою. А він мене заспокоював: "Не вір, Олю, звідки вони знають, хто саме родина командира Папуші? Якщо серед нас провокаторів нема — ніхто не дізнається".
— А потім я в неділю до району пробралася, — розповідала Тоня, — і нічого там на базарній площі не було, і другої неділі теж нічого. Просто вони заманити хотіли нашого командира. А все-таки як було його всім жалко! Та ми незабаром подалися далі і до своїх не приходили. Казали, що село наше геть-чисто спалили, людей повиганяли. Та ти не думай, Олю, адже чоловіка твого знайшли і про тебе все сам головний лікар — професор — розповів, так і Ясика знайдуть, і бабусю.
— Я завжди згадую, — тихо сказала Оля, — як Марину Раскову у дебрях розшукали. За нею літак надіслали. І по нас, поранених, теж літак надіслали. Радянська влада дітей усіх розшукає... Накаже, щоб розшукали...
Ми ще довго розмовляли, і я ще читала українські вірші моїх по-друг-письменниць, і хоч не всі розуміли українську мову — вірші радянських жінок, дружин і матерів, доходили до серця кожної.
— Дуже вам вдячні, — сказала на прощання Олександра і міцно потиснула мені руку. — Ми так добре провели з вами вечір.
— Обов'язково, Галино Олексіївно. — приязно всміхнулася Оля, — приїздіть іще.
— Обов'язково! Обов'язково! — зовсім по-дитячому закричали обидві маленькі Тоні — Тоня-ленінградка і Тоня-партизанка. І я не могла стриматися, щоб їх обох не поцілувати — вопи ж обидві були майже такі, як моя Таня...
А потім підійшла до кожного ліжка, і ми так сердечно з усіма розпрощалися. Нам не хотілося розлучатися, але Наташа Малишева, дуже задоволена тим, що її хворі не сумували під Новий рік, казала:
— Галина Олексіївна ще приїде, а зараз уже пізно, і мені, і вам нагорить від головного лікаря.
Я запізнилася на зустріч Нового року. Він, напевне, настав, коли я сиділа в кабінці госпітального грузовика. Та я не шкодувала. Андрійко спав у своєму ліжечку, дід теж заснув, сидячи коло нього, а Таня повернулася лише на ранок. До мене зайшла Ніна Федорівна з двома чарками вина і сказала пошепки, щоб не збудити старого і малого:
— Семен теж не повернувся, дзвонив, що справ невпрогорт, буде години за дві. Вип'ємо з вами за нашу перемогу, за наших дітей, за наших чоловіків.
— За нашу перемогу, за всіх дітей, за всіх чоловіків,— сказала я. її син був на фронті, а чоловік на заводі — однаково, як на фронті.
Ми поцілувались, і вона пішла чекати Семена і писати листа синові, а я сіла чекати Танечку і писати Андрієві листа, що так само повернувся, як і інші листи...