Виявити палія було непросто. Онуки діда Михайла гасали горами й весь час палили суху траву. Це правда. Але ж це могли зробити і Сашкові друзі. Або Галя чи дід Михайло. Із почуття справедливості. Бо їхні хати давно хтось спалив, а Палажчина й досі стоїть ціла.
Могла таке встругнути і баба Текля. Коли всіх виселяли, вона розібрала свою хату, розпродала добро й перебралася до дочки в місто. Але дочка гроші узяла, а матері сказала: йдіть жити в Бобрицю, до братової, у мене і так ніде курці клюнути. Торік, як став Дніпро, вона сюди добрьохала і порубала всі яблуні в діда Михайла.
Як знати, може вона зараз десь тут ховається!
Підозра впала і на пастуха Грицька з Лукавиці. Він щодня бродив тут за коровами, вибирав дуплисті дерева, пхав туди старі газети, чвиркав сірником і дивився, як вони горять. Любив таку забаву.
Я покричав трохи з усіма і повернувся до намету. Все! Годі! Нехай хтось інший відновлює справедливість. Якщо я зараз не доведу "Опудало" до пуття, то можна буде ставити хрест на всій Бурдиковій спадщині.
З мого намету стирчав чийсь зад.
— Гей! — гукнув я й перекинув свою зброю у праву руку.
— Сірога! Земеля! — підвівся назустріч мені киянин Сергій, він же ж шукач правди з батогом. — Де ти зник? Я вже почав хвилюватися.
— Я — не Сергій.
— Ну так я ж і кажу! А вони мене ззаду! По голові!
— Хто?
— Пляшкою! З-під шампанського! Разві ж так можна?!
— Хто?
— Хто?
— Дачники, хто ж іще! Ти вибачай. Може, я що не так, бо я сьогодні тільки сімсот грамів прийняв...
І, хитро мружачись, він зник між вишнею і бузком.
Внизу хтось заголосив. Я скрутив намет і, обминаючи село, подався геть від бійки, до однієї з бухт, під Батурову гору. І ледве встиг забити в землю кілочки, як пішов дощ.
"ЛЕНІН ТА ВАРТОВИЙ" — про те, як одного матроса, що ніколи не бачив Леніна, комсомол відрядив охороняти підступи до штабу революції.
"Час був тривожний. Заносилося то на мир, то на війну, то з білими, то з кольоровими. Люди траплялися різні. Як знати, хто з них яким духом дихає? Але матрос добре охороняв свій куток і все визирав Леніна. Він мріяв про те, щоб Леніну запотребилося на вулицю. Він би тоді його побачив і привітав би.
Коли раптом бачить матрос: із підворіття виходить середнього віку моцак у кашкеті та перелицьованому пальтечку. Насуває на очі перуку, ховає під пахву обріз.
— Невже Ленін? — думає вартовий. — Видно, на лови ходив.
Коли зирк! — під'їздить лімузин іноземної марки, із нього виходить гаркавий такий, зизуватий чоловічок з кинджалом і щось йому товкмачить.
— Хто ж не знає, — відповідає йому вартовий, — що ви, товариш Ленін, усі, які є, язики засвоїли. Проходьте з революційним привітом.
Той не став чекати салюту, шмигнув десь, мов лизь його злизав.
— А скромний який! — встиг подумати вартовий, але його увагу привернув дядечко без особливих прикмет, зморшкуватий і чорний з лиця. Рухи його були різкі, задуми — грандіозні.
— Мабуть, він! — зметикував вартовий, але засумнівався. — А як не він? Покажіть мукументи!
Ленін його не почув, бо якраз тоді впав у задуму.
— Мукументики, — повторив вартовий, розуміючи, що на те він і товариш Ленін, щоб думати за всіх нас. Вартовий ніколи до цього не бачив Леніна, тому й не знав, який він має вид і яку постать.
— Он Ви який, Володимир Ілліч, — сказав вартовий, —скромний... А я думав, Ви — не такий. Думав, більшенький, отакий на зріст і з вусами. Як у товариша Будьонного.
Ленін стояв, мов тороплений, і важко дихав.
— Думає про нас, — зрадів вартовий, — дбає, переживає.
— Так он Ви який, — прокричав він в саме вухо Леніну, — скромний! Але, разом з тим, простий!
Ленін мовчав. Його погляд свідчив про те, що він подався десь слідом за думками.
— Не чує, — вартовий зазирнув Леніну в зуби, розсунув руками рот, застромив голову в отвір, але не побачив там нічого.
— Я кажу, он Ви який! — загорлав вартовий, підтягнувся на руках і, ледве поставив ногу, як зірвався і покотився углиб стравоходу.
— Гей! — кричав він. — Дядю! Ми так не домовлялися. Я хочу назад!
Але довкруги розляглася чорна задума".
Припустімо, все це цікаво й дотепно. Але ж не так, як колись. Ну кому зараз щось каже ім'я Бонч-Бруєвича?
Надворі блимало і гриміло. Лило так, що цівка з даху залила мою свічку. На щастя, я мав іще одну.
Останній розділ — "ЧОМУ ЛЕНІН НЕ ДОЖЕНЕ ЧЕРЕПАХУ". У ньому вартовий прозріває, хто саме й чому є причиною всіх його нещасть. Він тичеться з кишки у кишку, шукає Леніна, але того ніде не видно. Коли глип! — щось повзе йому назустріч. Придивився — таки Ленін. Постарів, зуби не ті, що колись, всі бажання притлумлені. Стали вони лоб у лоб. Вартовий як не крутнеться, — Ленін усі його рухи повторює.
"Може, це — дзеркало?" — подумав вартовий, вихопив маузер і стрелив в Леніна. Ленін упав у мавзолей, і так спритно, що, не долетівши до подушки, розклався на три джерела і три частини. Щоб не дати їм розповзтися, вартовий перестріляв кожну з них. Складові та джерела здулися. Але з них вилізло щось м'яке, загальнолюдське і полетіло. Вартовий натиснув на курок, але в маузері не лишилося набоїв. Він метнув зброю в м'яке й підбив його. Втім, перш ніж ляпнутися, воно випустило з себе болт. Вартовий скинув одяг і завинув болт у нього. Але казати "гоп" було рано, бо скручений болт примудрився так пирснути чимось, що з того дива вилупилася морська черепаха. Вартовий стрибнув, щоб перехопити рептилію, але вона йому тицьнула дулю і заповзла у мочарі.
Раптом я почув постріл. Тоді другий. Стріляли десь зовсім поруч. Я вистромився з намета. Дощ скінчився. Світило сонце. Я підступив на край урвища. Двійко чоловіків лізли на мою гору. Один із них мав рушницю і брав мене на мушку. Другий хапався за корчі і давився лайкою. Мокра земля його не тримала. Обидва були з ніг до голови в багні та глині. Під берегом хилиталася їхня моторка. Я був так заскочений, що не міг поворухнутися.
— Гей! — крикнув мені, той, що був з рушницею. — Дай руку!
Я допоміг їм вибратися на кручу.
— О, палатка! — сказали вони і полізли у мій намет. — Тю! Ну, а де ж твоя тьолка?
Це були, безумовно, не місцеві, а якісь утеклі злочинці.
— Рибалиш? — спитали вони. — А де вудки? Бухло в тебе є? Ні? Чому? Добре, сиди тут. Ми зараз вернемося. Щось з тобою придумаємо.
Вони з'їхали з гори, хвилин десять не могли завести човен, але таки вшилися.
Намет був ще вогкий, тому я просто згорнув його, заштовхнув у рюкзак, а все, що не влазило — крупи, консерви, картоплю, хліб — там і залишив. І скоренько, поки ще сонце, рвонув на Григорівку.
Стежка перетворилася на драглі, ноги не слухалися, тіло падало, тому до пристані я доковзав у сутінках.
Близько восьмої мусила бути остання "ракета". Але, якщо на ній немає місць, то вона, не зупиняючись, промчить повз мене до самого Києва.
На дебаркадері жінка, яка працювала матросом, сказала, щоб я помив черевики.
Я її спитав, чи буде сьогодні щось на Київ.
Вона не знала.
— А що каже розклад? — поцікавився я.
— А до чого тут розклад? — не зрозуміла вона. "Де ж мені ночувати?" — подумав я.
З-за Бучаківського рогу щось випливло.
— Ось, — сказав я, — подивіться!
Жінка взялася за прапорець і махнула ним кілька разів. Корабель порівнявся з бакеном. Якби він хотів заходити, то, за правилами, мусив зрізати кут, щоб пристати з лівого боку. Або мчати далі.
Я був переконаний, що ця "ракета" не зупиниться. Бо мені завжди не щастить. І з "Опудалом", і взагалі.
Жінка-матрос опустила свій прапор, бо корабель заплив за бакен, змінив курс і пішов на пристань. Я кинувся брати квиток.
Пасажирський салон був напівпорожній. Я сів під вікном і, коли ми від'їхали, зрозумів, що забув всі свої зошити й аркушики з "Опудалом" на горі. Під целофановим мішечком з крупами та консервами.
До самого Києва я думав про катастрофу, яку зазнав наш народ. Зокрема, про її причини. І мені спали на думку такі два пояснення.
Перше. Найкраще зерно винищувалося. Лишилися бур'яни. Вони вродили й загарбали весь наш і без того виснажений ґрунт. Тому нам так важко тепер.
Друге. В нації відтяли голову. Але вона, хай з останніх сил, але ще якось існує. Завдяки тому, що, за законами природи, функцію голови в нас виконують інші органи. Вони, звичайно, стараються, бо дуже хочуть поголовувати. Але проти них — уся анатомія.
Може, в цьому причина?
Розділ З
Бурдик вертається
Бурдик злізає з гори
Він протер очі й разом зі сльозами розмазав усе своє замилування. Без цього мастила зір його загострився і він побачив те, що для всіх є невидимим.
Як то не дивно, від постійно видимого воно майже не відрізнялося. Хіба що кожна річ тут мала сходи, які вели як униз, так і нагору. Тому кожен крок, хоч би де й хто ступав, був або спуском, або підйомом. Навіть той шпиль, на якому сидів Бурдик, виявився лише однією зі сходинок на одній з безлічі можливих та неможливих драбин.
Дивним було й те, що, попри цю неймовірну скупченість, ніхто ні на кого не тиснув — ні згори, ані зі споду. І ніхто не лаявся, де кому сидіти. Бо кожен мав свою, особисту драбину. Мало того, Бурдик міг поклястися, що кожен із людей тут, сам по собі, був драбиною!
Це його не злякало. Тепер, коли Бурдик дізнався, як побудований світ, він схотів зразу ж і розпочати сходження, щоби на кожен вдих-видих долати по щаблю. Тим більше, що так тут усі робили.
Тактика в них була більш-менш однаковою. Починалося сходження з того, що кожен ставав навколішки і зізнавався у слабкості. Казав, що він дуже плохий, негодний, зіпсутий, але що йому конче треба нагору. І слізно просив, щоб йому підсобили. Вставав, розганявся, хапався на стіну, дряпався на неї і таки домагався свого. Щоби і на наступній сходинці, дякуючи за щедроти та поміч, повторити те саме. Хоча ніхто й пальцем його не торкався! Бурдик, принаймні, не бачив нікого.
А ще, між благаннями та подяками, кожен раз по раз питав себе: "чому?", або "як це так?", чи "коли, нарешті?". А то й зовсім щось чудне та мудро скручене. Наприклад, "якщо мені таки вдасться позбутися того, що є невіддільною часткою мого "я", — де я тоді сам подінуся?"
І так — на кожній сходинці.
"Що ж це таке?! — скипів Бурдик. — Тортура, а не поступ! Заради чого? Е, ні! Нащо мені десь лізти, якщо я й без того знаю секрет?! Мені б тепер не втратити його, а донести до людей.