— Адже обидва сини Воєслава згинули від печенігів під Києвом…
— Це їх брат! Він мав мій перстень і повинен був стати на чолі воїніз, що охороняли б проходи, бо я бажав пощадити твою сиву голову від трудів. Чому ж ти не послухав його?
Свинельд зірвався.
— Князю! — вигукнув він. — Клянуся богами, мечем, кістьми батьків та твоєю дорогою головою, що ніякого Мстислава і на очі не бачив. Бачив я справді перстень, ось цей, але на руці Калокира!
І старець показав князеві на пальці перстень з двома перлами та рубіном.
Мов уражений громом, дивився князь хвилину на блискучий камінь, що кидав довкола криваві блиски, а далі закрив лице руками.
— То значить, що він згинув, убитий гадюкою греком, — застогнав, — і то вже третій, останній з роду у розквіті літ. Справді, не брехав старий Путята, коли казав, що я запропащую молодь краю для своєї слави. Ось яка була моя плата за те, що Мстислав урятував мені життя!
— Не падькай, Святославе, — втішав Свинельд, — хто не йде інших бити у чужину, того чужі у хаті знайдуть! Хто лише борониться, той завжди програє…
Князь відняв руку від лиця, його очі горіли лютим огнем.
— Де ж ця тварюка? — прохрипів. — Я йому всі кишки випорю з проклятого черева… Я йому…
— Послухай, почуєш! — заспокоював князя воєвода і, не тратячи часу, розказував далі. Святослав сопів ще хвилину, вкінці поборов злість і слухав уважно оповідання Свинельда.
— Ледве мої відділи виїхали на рівнину, ромеї перейшли на цей бік Балкан і рушили на Переяславець.
Тоді я задумав обійти їх ззаду і вирушив з кінними гриднями, щоб об’їхати їх. Пішу дружину залишив я у городі. Але ромеї йшли, мов на крилах Стрибога. Піші візантійці пішли зразу приступом і вдерлися у город. Тоді я ударив з засідки на них, а було у мене до двох тисяч комонників. Ледве я, однак, вивів своїх перед город, коли звідусіль почали з’являтися кінні відділи ремеїв. Було їх у вісім разів більше, ніж у мене. З нападу мусили ми перейти до оборони, а знаєш, князю, що значить оборона комонників. Нас рубали, мов ліс, мов збіжжя жали з усіх боків, вкінці ми побачили, що і дружини у городі втратили силу відпору і б’ються вже по хатах. Нарешті місто загорілося, і тоді знали ми, що все пропало. Тому повернули коні і пішли пробоєм туди. Половина нас лише залишилась, і не знаю, чи десятьох знайдеш, які не були б ранені. Ось і все!
Святослав заспокоївся зовсім. Грізна небезпека вернула йому всю силу духу, і довго він радився ще з Свинельдом і Шварном, як зустрічати ворога під Доростолом.
XII. НА ЗАБУТОМУ ОСТРОВІ
Так-то страшенна хуртовина розгулялася у медом та молоком пливучій Болгарській землі, та лиш Мстислав не знав про це. У невеличкій, але ясній кімнатці у вежі сидів він уже три дня ув’язнений і думав про свою нещасну долю, скаженів, згадуючи, як то його сюди запроторили. З вікон обіймав його зір обидва береги Дунаю, правий ближче, лівий далі.
На маленькому острівці біля правого берега ріки стояв замочок: вежа, два муровані будинки, довкола забороло з круглими приставками по рогах, ось і все. Сам острівець був підмоклий і багнистий, а весною він у значній частині покривався водою. На самому сухому просторі росло декілька яворів та оріхів, по краях лоза, а далі очерет, шувар, осока, ситник, купчатка. Тут гніздилося безліч водяної птиці, що своїми криками та бійками розраджувала самотнього бранця.
Бранця?.. Звідки ж попався туди Мстислав?
Яким світом вдалося здорового, хороброго, та розумного молодця запропотири у цю безвихідну самітню, тоді як там, на полі, Перун провадив усіх його земляків на ворога?..
Мстислав підійшов до загратованого віконця і глянув на хвилю, що невпинно, безнастанно плила-пропливала ген у даль, у безвість, мов людина, що йде сповнити якийсь важливий обов’язок совісті, мов життя, мов час… Хто б то міг за цією хвилею поплисти у даль, вверх рікою, на свободу, до своїх, до князя, до рідного краю…
При березі стояв маленький човник, а в ньому сидів в короткій сорочці без рукавів невеличкий собою чоловік та витягав з води верші, заставлені на рибу. Він брав одну по одній, вода спливала через плетінку у ріку, а рибалка заглядав одним оком до середини, примружуючи друге, і раз у раз видобував з верші більшу й меншу рибу, яка билася в його руках. Він, посвистуючи, вкладав її у берестянку, що висіла в нього через плече, та раз у раз поглядав на вікно вежі. Ось видобув досить великого карася та, показуючи на нього, гукнув поруськи: "А що, попався, карасю? Сидиш тепер, доки не облуплять та не кинуть у сковороду! Буде тепло, любо, мов за пазухою… Ха, ха!"
Мстислав відвернувся.
"Справді! — подумав, — саме так зловили і мене. Накинули мішок на голову, зв’язали і повезли. Аж у цій кімнаті викинули на долівку, дали їсти і сказали: "Сиди, бо пожалієш".
І думка молодця стала посилено працювати над розв’язкою загадки: "Чому і за що замкнув його Калокир у цей замок? Що грек був причиною цього, Мстислав не сумнівався. Мстислава в’язали його пахолки. Він бачив навіть, як убили двох його товаришів, тиверських гриднів…" "Що за причина?" — питав себе і не находив відповіді. Коли б Калокир учинив це з помсти, певно, не давав би йому вигоди, а замкнув би у льоху зв’язаного і під вартою, не годував би, як гостя, не поїв би, як князя…
Чванився йорш між бабками
Та зі свого роду.
За це бабки пішли в воду,
А йорш в сковороду!—
заспівав дзвінко рибалка під вежею.
І дивно! Пісенька ця надала гадкам молодця новий напрям, і він раптом розв’язав загадку. Мстислав пригадав собі, як не раз по дорозі розмовляв з греком та поволі, слово за словом, розказав йому всю свою службу князві і навіть про своє посланництво до Свинельда. Не дивно, що Калокир звелів його зловити і замкнути.
Але ось пахолки, що його в’язали, забрали від нього і перстень Святослава. На що їм він? Інших дорогоцінностей не взяли. Навіть перстень Калокира сіяв на паль' ці молодця… Цієї загадки він не міг уже розгадати.
Підійшов до вікна знову, бо надіявся побачити рибалку-сміхуна, але не помітив його ніде. Надворі наступав вечір — уже третій з того часу, як він тут перебував — а криваве зарево обливало звідусіль самітній замок. Мстислав помітив, що від правого берега ріки під пливав великий човен з кількома парами весел, на носі якого стояв у довгому вовняному плащі Калокир.
Молодець відразу пізнав це лице хижої птиці, худе, з великим носом та маленькими очима. У ньому було щось лисяче, а щось собаче. На голові мав патрицій звичайну плоску грецьку шапку, а під плащем — кафтан з золотистої парчі. Пурпуру на ньому не було, ані царської діадеми. Всі мешканці замку — а було їх двадцять — вибігли назустріч. Попереду біг начальник варти у шкіряній куртці, набитій густо спіжевими гудзами, за ним дозорець в’язнів, видно, урядник війська, у темній туніці, перев’язаній попід пахами та нижче пояса, далі замковий сторож, а за ним рибалка, що був, як здається, слугою чи помічником сторожа. Він ішов позаду, підскакуючи і розмахуючи руками, та щось, видно, говорив, бо дві жінки, які стояли біля входу до більшого будинку, аж падали від реготу:
Іде, їде сум, сум,
Пильнуйтеся плітки,
Чути лоскіт та шум,
Бережіться щітки!
Бо ця щітка добре чеше,
Густий волос має,
Як розчеше, "буба" буде,
"Дурна хавка" — вкажуть люди,
Що міри не знає.
Буде плітці глум, глум!
— співав рибалка і кинув свою шапку так високо, що вона полетіла аж у вікно Мстислава.
— Мовчи, блазнюко, — гукнув дозорець, — хочеш щоб тебе почули?
— Чому ні? Адже на дворі кесаря блазнюкам найліпше, ха, ха, ха! І ніхто не займає, бо ніхто їх не боїться. А як почує цей варвар вгорі, то й байдуже, бо дурний.
— Все ж, може, мудріший, ніж ти! — засміялася молодша з жінок.
— Куди йому до мене! Він копирсається, не їсть, не п’є, свариться, за що його держать під замком, а я був розумніший…
— І став блазнюкою! — докінчила друга жінка.
— Деспот їде! — загомоніли вояки, що стояли двома рядами по обидва боки стежки, яка вела від пристані.
Побачивши здалека Калокира, молодець не хотів зразу вірити власним очам. Коли однак грек ступив на острів, а уся залога привітала його окликом, молодець переконався, що це він, а рівночасно страшна гадка пронизала його серце блискавкою.
"Зрадник, — подумав, — очевидячки, зрадник. Адже ці вояки внизу — ромеї, а він їм наказує. Значить, що він зрадив князя, дружину і мене!"
І скажена лють огорнула його і почала давити за горло.
"Прибуде він сюди… кинуся на нього і, будь що буде!"
Хвилину сопів люто, коли нова гадка майнула в його голові.
"Він узяв перстень Святослава… Га! Тепер уже знаю, на що. Він одурить Свинельда, як одурив мене. Ах, дурень, дурень, дурень! Без сумніву, темні сили Ненаситця побили мій ум сліпотою за перемогу над поганими. Рибалка-сміхун, без сумніву, мудріший від мене!.."
Мстислав розібрав усе, що почув нині від цього дивовижного чоловіка, і якийсь голос сказав йому у душі, що цей рибалка звертав свої пісеньки та слова саме до нього і давав йому поради. І він глибоко задумався, а коли за дверима почулися кроки та скрегіт засува, обдумав уже добре, як йому вести себе з хитрим греком.
У кімнаті було вже темно, бо Калокир спочивав у замку після довгої дороги. Заспокоєний та врівноважений, очікував молодець прибуття гостя, бо тепер не сумнівався зовсім, що патрицій приїхав до нього. Аж ось розчинилися двері й у кімнатку ввійшов сторож з оливною лампою та килимом, а за ним рибалка з великим кошиком.
Килим розстелили на долівці, стіл накрили скатертю, а на ній почав рибалка розставляти блюда з стравами. Дозорець вклонився Мстиславові, який до всього приглядався з чималим зачудуванням, і заговорив болгарською мовою, якою, між іншим, говорили всі на острові:
— Достойний воєводо, знайомий твій, патрицій Калокир, просить тебе про честь прийняти його до себе на вечерю!
— З гістьми боги у дім приходять, — відповів спокійно і за давнім звичаєм молодець. — А чи патрицій Калокир скинув уже діа…
— Дивись, дивись, достойний воєводо, — закричав у тій самій хвилині рибалка, — ось ті плітки, що ранком наловив В’юн у Дунаї. Ади, які вони мовчазні. Коли б я так сидів у капусті, то співав би.
— Мовчи! — гримнув на нього дозорець. — Вибачте, достойний воєводо, він несповна розуму, у ньому нечистий сидить, але що добрий і вірний слуга, тож і держиться.
Між тим Мстислав здогадався, чому саме В’юн розкричався.