"Мар'яж де резон"—навіть такий вислів є. Чому б мені його не здійснити на практиці? Сказано — зроблено. Геть Ію, геть Антонію! Геть… Хто там ще в мене на даному етапі є чи в найближчі дні буде?.."
Обличчя від цих думок спалахнуло так, ніби на нього впали усі промені призахідного сонця, що так щедро відбивалися на широких вікнах будинку. Тільки тепер, тільки зараз, принаймні в ці хвилини, він думав саме так. Думав, що вперше за багато років він ступив на ту стежку життя, до якої йшов через Вапнярку, Кобилятин-Турбінний, "Фіндіпош", будинок Карапєт і альбом дяді Філі. Йшов різними шляхами й дорогами, часто манівцями, без керма й компаса, сподіваючись на попутний вітер. Земля під ногами лежала тверда й рівна. Точніше, то був добре навощений паркет, який підносив його на сьоме небо, у ті позахмарні замки, де цвіли, як думав він, сади Семіраміди і жили маленькими зграйками божественні сині птахи з оливковими гілочками в дзьобиках…
Давно стихли мазурки й польки, полонези й вальси, виголошено офіційні промови, вже хтось із гостей підняв келих і запропонував традиційний тост за дружбу.
— Я категорично проти, — несподівано прорізали тишу слова Сідалковського.
Ядвіга випустила від переляку руку, а Осмоловський, що якраз підносив чарку до рота, зупинив її на півдорозі. Зала завмерла. Перелякана тиша забилася десь аж під стелю і причаїлася на карнизі.
— Я проти, — повторив Сідалковський, даючи можливість жінкам помилуватися собою, а чоловікам навпаки — зненавидіти себе. — Я колишній моряк торгового флоту. Одного разу ми вимушено зайшли в Порт-Морсбі, куди притягли на буксирі торговельну англійську шхуну, що зазнала аварії. На честь цієї події англійські моряки влаштували нам невеличку вечірку. Пам'ятаю, наш капітан виголосив оцей гарний і добрий тост: "За дружбу". Перекладач Костя Шаврик із Одеси переклав, але англійці стояли, мов скелі на мисі Доброї Надії, і ніхто з них навіть не ворухнувся. Костя вдруге повторив переклад тосту. Моряки стояли, як укопані в мол сваї. І тільки після третього разу один з них чистою російською мовою сказав: "Сер, перш ніж випити за нашу дружбу, ми п'ємо за її величність королеву Англії!" Товариші, перш ніж випити за дружбу, я пропоную випити за королеву сьогоднішнього прийому Ядвігу Капітульську! — Сідалковський елегантно вклонився і випив, більше не розраховуючи ні на закуску, ні на аплодисменти.
— Браво! Бравіссімо! — раптом вигукнули присутні, а Осмоловський, мило посміхаючись, зааплодував.
— Заради вас я готовий і на "біс"! — мовив Сідалковський і взяв ще одну чарку.
— Спасибі! Дякую! — зашарілася Капітульська і ледь пригубила фужер з червоним, як її губи, вином.
Сідалковський відчув, що після його тосту погляди на нього помінялись: чоловіки дивилися заздрісно, жінки — з неприхованою неприязню. Особливо ті, котрі мали менше років, ніж Ядвіга, але більше шансів на успіх у чоловіків. Але то були свої жінки, вітчизняні, а Сідалковський не так високо цінував якість, як імпортну етикетку.
Капітульська, зробивши ледь помітний кніксен, попросила пробачення і залишила Сідалковського наодинці з фужером. Він узяв нарешті тарілочку і почав накладати салат типу "олів'є", але, здається, з горіхами, потім потягнувся до бутерброда з сиром, але не встиг надкусити його, як чиясь сильна чоловіча рука взяла його вище ліктя і, подаючи йому ще одну чарчину з коньяком, запропонувала:
— Дозвольте випити з вами!
— Цо занадто, то не здрово! — згадав польську поговірку Сідалковський, подумавши, що перед ним ще один поляк з хвацько закрученими вусами.
Волохата рука, що пропонувала Сідалковському чарку, належала невеличкому кремезному чоловікові з кругленьким, висунутим уперед черевцем на невеличких рівних ніжках, по яких спадали трохи закороткі картаті штани-дудочки. Сідалковський одразу подумав: "Конкурент, хоча уже в тому віці, коли пора займатися мемуарами й самоаналізом". Все ж цокнувся, випив і від задоволення крекнув, як це завжди робив Ковбик.
— Радий з вами познайомитися, — подаючи візитку, відрекомендувався незнайомий: — Жерех. Веніамін Олександрович Жерех. Завідуючий канцелярією…
Жерех не договорив. Підійшла Капітульська і, взявши Веніаміна Олександровича під руку, запитала:
— Ви вже познайомилися?
— Так, — кивнув Сідалковський і собі поліз до кишеньки, бо ні перед ким не любив залишатися в боргу.
Він якийсь час мовчки розглядав візитку Веніаміна Олександровича, потім витяг свою, одну з тих, що цілу ніч видруковував на фотопапері.
Жерех простягнув на всю довжину своєї короткої руки візитку Сідалковського і так, здалеку, почав ретельно вивчати її. "Короткозорий чи дурня корчить?" — занепокоївся Євграф.
— Це ви самі? — раптом запитав Веніамін Олександрович, від здивування звівши вгору пофарбовані брови.
— Не зрозумів! — удав Сідалковський.
— Це ви самі так оформили свої візитки?
— Так! Звичайний угорський фломастер і власна каліграфія! — Сідалковський зрозумів, що критися йому було нічого. "Чорт забирай цього Жереха! Так ще, чого доброго, доведеться пекти раків перед Ядвігою", — розізлився він.
— Ви тільки гляньте, Ядвіго, — не звертаючи ніякої уваги на "графа Сідалковського" заговорив Жерех. — Ви тільки гляньте на цей почерк! Ви гляньте, як пише цей чоловік і про все це так спокійно говорить! Так говорить, ніби нічого особливого в його житті не трапилось… Любий мій, — обняв зовсім розгубленого Сідалковського Жерех, — любий мій, та ви знаєте, що вас мені… А втім, Ядвіго, ви все знаєте… Я поспішаю… Але, прошу вас, не випустіть цієї пташечки з клітки свого серця… І поясніть Сідалковському, що й до чого… А зараз… Дозвольте, граф, вашу руку — і до найшвидшої зустрічі… Я вас жду в себе… Але обов'язково з Ядвігою… — Він подав Сідалковському руку, міцно потис її й додав! — Запам'ятайте: ви мій конкурент. Подвійний! — підняв він коротенький вказівний палець. — Я бачу, ви зух, але ви мені припали до душі. Жерех так просто не здається. У вас молодість, у мене — досвід! Але Веніамін Олександрович уже старий і благородний. А благородні часто йдуть на самопожертву… Вважайте, Сідалковський, що вам пощастило… Ви народилися в сорочці.
— Так, — посміхнувся Сідалковський, — з довгими рукавами й білосніжними манжетами.
РОЗДІЛ VIII,
в якому розповідається про обнову Стратона Стратоновича, червонооких зайчиків, богадільню, легендарну постать, жеребців, фіндіпошівського генія, запах кави, рідного тата і короля на троні
Старий фіндіпошівський фасад з його давно вицвілим і незмінним гаслом — "Дамо кожному громадянинові по шапці!" — осиротіло стояв на околиці Кобилятина-Турбінного й заздрісно блимав кожним своїм вікном, кожною своєю шибкою, кожною своєю фіндіпошівською літерою на свіжовибілене, оновлене обличчя ресторану "Веселий відвідувач". Кобилятинський ресторан стояв навпроти "Фіндіпошу" через дорогу і, постійно підморгуючи йому неоновим блиском своїх літер, ніби казав: "Когось треба міняти, старий! Або оту вицвілу вивіску, або твого Ковбика!"
Того дня Стратон Стратонович прийшов на роботу в новій папасі, і це настроїло всіх фіндіпошівців на веселий лад, хоч вони ніколи на сумному й не жили. Кожен з них вважав, що папаха — це не просто шапка для голови, а той атрибут, який робить власника вищим ув очах оточуючих. Вона ще й обіцяла, що при доброму настрої Ковбика після обіду можна буде трохи скоротити робочий день, аби викроїти час на чергу за тими гарячими напоями, на які ніколи не дмухають, од яких майже завжди кривляться, хоч охкають від задоволення. Треба ж "замочити" обнову Стратона Стратоновича!
Ковбик, покректуючи, неквапно виліз із машини й зупинився перед фасадом. Антоша мовчки розвернувся й поїхав геть. Сьогодні Стратон Стратонович з'явився на півгодини раніше: чи то хотів особисто перевірити, хто запізнюється на роботу, чи просто закортіло трохи прогулятися подвір'ям і хазяйським оком оглянути рідний "Фіндіпош".
Ресторан ще спав, а вогненно-червоні літери фосфором вигравали на вивісці, як молоді червоноокі зайчики, що мчали наввипередки і ніяк не могли наздогнати один одного.
Стратон Стратонович перевів свій погляд з ресторанної вивіски на фіндіпошівське гасло, на літерах якого як на те ще й дві чорні ворони примостилися і почали швидко мантачити свої жовті дзьоби. Ковбик зненацька розлютився. Оглянувся, чи немає нікого поблизу, і акишнув на них. Ворони здивовано застигли і косо, кожна одним оком, наче змовившись, почали роздивлятися цього невеличкого кремезного чоловічка, котрий з висоти здався їм ще меншим. Ковбик ухопив перший-ліпший дрючок і, ще раз акишнувши на них, як на курей, грізно замахнувся.
— Кар-р-р! — обурилися ворони. — Подумаєш, директор, пан-барон! Ти б краще гасло обновив, а не палицями розмахував!
"Фасад — це дзеркало установи, — подумки погодився з ними Ковбик. — Він — як обличчя немолодої жінки, що постійно вимагає відповідного марафету. Для цієї мети жінки застосовують лаки, пудри, креми, а фасади установ — вапно, білила, фарби, облицювальну плитку. Не наводитимеш зовнішнього лоску — в кожного перехожого може виникнути думка, що в установі поганий господар. Когось негайно треба міняти: або фасад, або господаря".
Між цими двома варіантами Ковбик вибрав третій — негайно поміняти гасло. Оформити його треба так, як у "Веселому відвідувачі": з бігаючими неоновими вогниками, тільки, мабуть, синіми.
Але хто ж зробить, коли той навіжений Чигиренко-Репнінський знову повіявся десь на Північ — до чукчів чи ескімосів…
Фіндіпошівці тим часом, не підозрюючи про наближення Ковбика, розпалили в бухгалтерії Карла Івановича Бубона таку творчу дискусію, що аж дим валував, а Бубон, зігнувшись під тягарем старого арифмометра й цифр, утік і зачинився в кабінеті Грака.
Сухоребрий, невеличкий на зріст Грак, який важив на терезах Вайсермана п'ятдесят вісім кілограмів разом з великими домашніми капцями, останнім часом став (несподівано для фіндіпошівців) третім улюбленцем Стратона Стратоновича. Особливо після того, як шеф дізнався, що Євмен Миколайович — з діда-прадіда ветеринар, а його батько й досі головний ветлікар в одному з районів Полісся, багатому не тільки на ліси та озера, водоплавну птицю та пасовиська, а й на диких вепрів, лосів і косуль.