— залунали голоси.
Схопили Данила на руки і тричі піднесли його високо над своїми головами, щоб "усі могли бачити, який він із себе"...
— А як-же з комітетом? — спитався Проць. — Раз усі важні справи рішатиме віче, а його волю виконуватиме отаман, то тепер, здається, комітет зайвий!...
— Правильно! Правильно! — загули навколо. — Буде тільки перешкожати в роботі...
— З комітету хай штаб буде! — крикнув хтось з юрби.
— Штаб хай буде, штаб!... — загули знов навколо, але Данило махнув рукою:
— Я отаман, я керую всіми справами, я й складаю собі штаб так, як знахожу потрібним!
— Правильно! Правильно! — загули всі, махаючи шапками. — Отаман сам знає, що робити!...
В той час виступив наперед Супоня і заговорив:
— Товариші! Зараз ми боремся за своє право і одноголосно вибрали собі провідником найбільш значного між нами товариша Данила. Але, треба нам не забувати того, що товариша Данила скрізь і всюди між робітниками знають як Зеленого. Таким він прийшов колись до нас на завод, таким працював у нас і таким мусить бути зараз!... Зеленим назвем його не тільки через те, що він прийшов до нас, робітників, з таким призвіщем, але ще й через те, що він від вас усіх, що зросли й виросли на зеленім полі... Назва така буде мати пошану серед робітників і буде вабити до себе все трудове селянство в будучому, я передчуваю вже, шо впереді буде в нас багато діла і його робитиме наш дорогий товариш і отаман Зелений! І так, хай жие наш отаман Зелений!..."
"Слава! Слава!... Слава!... Хай жие отаман Зелений!... Хай жие!.." — загриміло по всьому Трипіллі і тисячі шапок полетіли вгору, наче хмара знялася над морем селянських голов.
Данило стояв на якомусь високому столі і, кланяючись на всі боки, відчував у собі щось таке, що відчував колись на вершинах руїни старого палацу, коли оглядав звідти безконечні рідні простори, які лежали навколо Трипілль такою тихою, такою сонною і такою непорушною масою... І було дивно якось почувати себе над цпм морем людських голов, що нагадували собою також простори, "але якісь нові й невидані, живі й свавільно-бурхливі... "Тепер вони зі мною і я з ними!" — думав він про себе...
Вечером Супоня поїхав, яко посланець до червоних, а Данило з Процем сиділи в помешканню штабу. Проць сидів коло стола і щось писав, а Данило дивився на біложовтаве світло лямпки і згадував далекий північний фронт, де він стрінув оцього славного, доброго, трохи експанзивного, жадаючого Проця, який тепер став для нього одним з перших помішників і порадників. Почував у собі якусь незвиклу ніжність і сказав:
— Процю! Покинь, серце, писати! Поговорим трохи. Ми-ж так давно говорили між собою...
Проць підвів голову:
— Ай справді! Давно говорили, давно чарку пили... — всміхнувся лагідно, по дитячому якось.
— А тепер, давайте, одне й друге зробим! — сказав Данило, встаючи з місця.
— А воно й варто було-б нам трохи розважитися... Ви-ж тепер отаман!..
— Ну й справді, вже отаман! — засміявся Данило. — Покличте, ліпше, кого небудь з посильних і пошліть за чаркою...
— Гаразд! — сказав Проць. — Я зараз!...
Встав і вийшов з хати, а Данило знову сів коло стола і знов замислився. І, враз, його думки сполохано розлетіли і десь в саму глибину душі полилися з-за стіни звуки пісні. По голосу впізнав, що то співав Проць:
"Журо-ж моя, журо,
Тось мя зажурила,
Щось мя молодого
З білих ніг звалила...
А я тої жури
Тай не страхаюся,
Піду до корчмоньки,
Горілки нап'юся...
Горілонька п'ється,
Горілонька льється,
Край мого серденька
Чорна жура в'ється..."
Раптом пісня ввірвалася, почувся якийсь трівожний гомін, а потім швидкі кроки. Данило схопився і кинувся до дверей. Проць стояв на порозі блідий, як глина, і схвильованим голосом говорив:
— З наказу Головної Команди на нас вислано експедіцію... Частина вже тут і зайняла пристань на Дніпрі, а. друга частина десь у полі...
— Ах, ось як! — скрикнув Данило. — Ну, Господи благослови!... Схопив у руки карабіна і вискочив на двір. Перед його очима, як камінна скеля, вже стояла сотня повстанців у кожухах, цілком готова до бою. Підбіг Петро і сказав:
— Частина їх на пристані, а друга частина підходить з поля...
— Кіннота в поле! — крикнув Данило. — Піхотинці за мною на пристань!...
— Слава отаманові Зеленому! — гукнула сотня кожухів і їх голос прокотився громовою луною по всьому Трипіллі, яке, як один чоловік, повстало враз зі своїм отаманом за своє селянське право...
ЧАСТИНА ДРУГА. НЕПОБОРНА СИЛА.
1. ВЕСНА БРЕНИТЬ...
... "Страшні часи настали на Вкраїні..." — сумно говорили старі діди, сидячи на теплих печах в затишних хуторах. Важко зітхали старечі груди, здивовано здіймалися в гору сиві брови й надаремно грозилися комусь довгі, кістляві руки...
Однаково ніхто на них не зважав, ніхто їх не слухав, бо хіба-ж можна затримати молоде вино в старих міхах, або загатити весняні ріки прогнилим торішнім листям?...
Ще не встигло заясніти по весняному обновлене сонце, як забреніло й загуло по всій Україні... Якась таемничо-велитенська сила заворушилася в ґрунтах чорноземних і затрясла ними від козацького Катеринослава аж до галицького Станиславова... Задвижали нетерпеливо широкі простори селянської ріллі, затремтіли не з'орані обшари бувших панських ланів, по яких ходили сільські злидарі, облюбовуючи для себе "власну ділянку"...
Ще й не розцвілося як слід, а вже все стало жити. В могутнім гомоні весняного відродження пробудилася селянська чуйність і в темні ночі, коли сизо-молочними випарами вкривалася сита земля, поза клунями чулися якісь придушені шепоти, які нагадували собою — не то святу молитву, не то страшне закляття...
А з півночі, сходу й заходу все непрошені гості. З окрівавленими по лікті руками, з хижими очами, з ненаситними шлунками сунуть в міста і виголошують на принишклих майданах свої зрадницькі гасла, надіючись прихилити тим до себе заворожені серця гречкосійські...
І в цей час невідомо хто і як розносив по хуторах та селах дивні чутки про те "що з далекої, заморської землі йдуть чорні люди, які разом з Москалями будуть землю ділити і мужицьких дітей сліпити..." і насторожувалася селянська чуйність і міліони мозолястих рук грізно стискалися в кулаки, будучи кожної години готовими до боротьби за право на своїй землі.
"Досить їм марою тут стояти!..." — лунало по Вкраїні й роспачливо товклися в небо потворливі голови димових велитів, що здіймалися з полум'я незлічених пожеж "панських гнізд"...
"Досить терпіти!… Геть приблудних собак!" — кричало на весняних полях щось велитенсько-сіре, грізно наступаючи на блискучі рейки залізниць, по яких уперто сунулися залізні потвори з чужинецькими прапорами…
І, часами, було чутно, як десь сміялася таємнича Трівога…
Найстрашнійший і найсильнійший кат не зміг-би виточити стільки сліз і крови, скільки виточила та таємнича Трівога…
Ходила вона з міста в місто, з села в село, з хутора в хутір і ніхто нігде не міг затримати її, щоб вона не могла піти далі і, надаремно тільки, похапливо торохтіли кулемети та з натугою важкою гримали гармати. Трівога жила й зростала сама собою. А насторожена селянська чуйність уважно прислухалася до того, що вчора вечером сталося під Переяславом, а сьогодня вранці під Хвастовом і в кожду хвилину була готова до того, щоб витягти із за пояса тільки-що виточеного ножа і по саме держально затопити його в груди непрошеного гостя, звідки-б тільки він не був…
Тужно гудуть у полі пообривані дроти на телєґрафних стовпах, сумно свистять десь у лісі свищики ворожих панцирників, тихо сунуться плуги за плугами, заорюючи залізничу колію "щоб і сліду не було ніякого", а в той час, десь за кордонами, в далеких світах, при яскравому світлі електрики чужі люди перечитують в своїх ґазетах "останні вісти з України" і здивовано здвигають плечами: — "Що за народ такий, справді?!…"
І ніхто нічого до ладу не знав, і ніхто нічого не міг сказати, тільки одному Отаманові Зеленому було відомо, в імення чого кипіла вчора люта січа під Переяславом, а сьогодня — під Хвастовом. Знав він добре, через що повстав проти своїх і знає також, через що змагається тепер з чужинцями… І знає це кождий військовий побратим його і вірить, що знають це цілі міліони українського селянства, яке виставило на варту спокою свою велику чуйність.
І в той час, як десь далеко в пітьмі весняної ночі гримали гармати й червонілись обрії, поза клунями ходила нечутними кроками селянська чуйність і, стискаючи в руках гостру косу, або заїржавленого обрізка, пошепки говорила з собою:
— Ви спите, куме Степане?…
— Ні, не сплю, куме Іване!…
— Ви чуєте, куме Степане?…
— Чую… чую, куме Іване!…
— Ви вже готовий?…
— Готовий… готовий…
В селі тихо. В хатах сонно. Але, коли в полях заторохтить кулемет і почується крик непевний, за клунями так і загомонить:
— Ви не знаєте, куме Степане, хто-б це міг бути?
— Та-ж Зелений, куме Іване, Зелений!...
— Ну, так ходім!...
— Ходім... ходім...
І так кожну ніч і по всій Україні... Все прислухається, шепчеться і змагається, переконано вірячи в непоборність тієї сили, яка повстала з ґрунту і яка в найстрашніший час терпіння не залишила його, а змагається за нього...
Голосно лунають по Вкраїні його звучні гасла боротьби, а разом з ними непереможно нова весна бренить...
2. НА ВАРТІ.
Ніч. Темно. Навколо ліс шумить.
Зелений сидів на пеньку коло огнища й замислено дивився на вогонь. В той час до нього підійшов низький, кремезний, як викорчуваний дубовий пень, якийсь дядько в старій московській шинелі і дранному картузі. Взявши "під козирок", він ніяково заговорив:
— Так, що, пане отамане, місце не дуже зручне... Можуть вивідати...
— А варту виставлено? — спитався отаман, не повертаючи голови.
— Виставлено...
— Ну, так чого ще?
— Бачите, люди так потомилися, що й на ногах не держаться... Тут, пане отамане, жінки поприходили, так, може їх поставити...
Голосний регіт залунав навколо вогнища і десь з пітьми почувся чийсь грубий голос:
— От, так штука!... Самі спати повкладалися, а бабів на варту... Ха-ха-ха...
Дядько понуро подивився в бік грубого голосу й заговорив знову:
— Так, що баби, значиться, самі настоящі і варта з них буде добра...
— Коло огнища знову залунав регіт. Зелений нахмурився, але не сказав нічого.