Марина розвертається і йде до автівки.
Дівчина приїздить додому, там до неї підходить пригнічений дворецький.
Дворецький: Марино, щойно подзвонили з лікарні і сказали, що Джузепіни більше немає.
Марина мовчки піднімається до себе в кімнату, в одязі лягає на ліжко й довго дивиться на статуетку ангела, згадуючи останню прогулянку з Джузепіною. Вона була дуже схожа на цього ангела.
"Шпигун" стоїть під стіною лікарні й телефонує Джіорджо.
"Шпигун": Шефе, навіть не знаю, як вам це сказати...
Джіорджо тримає в руках фото Джузепіни, з неприхованим болем дивиться на нього. Мовчки кладе слухавку.
Наступного ранку Марина піднімається з ліжка, вмивається. Шукає у шафі одяг чорного кольору. Потім визирає у вікно й бачить біля будинку багато чорних автівок. На дереві сидять чорні птахи, яких раніше дівчина навіть не помічала. У будинку ходять працівники та незнайомі люди в чорному. Деяких вона бачить уперше. Вінченцо закликає всіх виходити до автівок. У Марини хлинули сльози, дівчина не може себе опанувати. У неї перед очима стоїть щаслива Джузепіна. Хтось стукає у двері. Марина відчиняє, бачить Сальваторе й, ридаючи, падає йому на груди. Чоловік заспокоює дівчину і сам ледь стримує сльози.
Марина (плаче): Вона знала, що піде. На Новий рік я загадала бажання, а вона питає: "Ти, мабуть, мрієш поїхати додому, побачитися з рідними?" "Звісно", — кажу. Вона мені: "Поїдеш. Скоро поїдеш". Джузепіна знала про свою хворобу і нікому нічого не сказала. Учора я знайшла в її кімнаті медичну картку й усе зрозуміла.
Сальваторе: Так, дівчинко, вона знала. Ходімо. Треба йти.
Після церемонії поховання всі збираються в залі для оголошення заповіту покійної. Сальваторе не може побороти свій відчай.
Сальваторе (сам до себе): Давай, Сальваторе, ти мусиш це зробити. Це твій обов'язок і її остання воля.
Заходить у залу. Читає.
Сальваторе: Правом, даним мені державою, оголошую останню волю щодо розподілу рухомого й нерухомого майна, яке перебувало у власності моєї клієнтки Джузепіни Мелуччі.
Отже... Будинок моєї клієнтки цілком і повністю з усім майном переходить у спадщину її єдиному синові Андреа Бокконі. Гроші на банківських рахунках і дивіденди з прибутку кондитерської фабрики будуть поділені між чотирма спадкоємцями, а саме... (Робить паузу.)
Одна четверта частина, тобто двадцять п'ять відсотків, дістаються синові, Андреа Бокконі. Друга частина переходить робітниці Марині Морозенко, третя — собаці Джесіці. (У залі починають шуміти.) Четверта, остання частина... (Знову пауза. Усі присутні завмирають.) Цю частину, за волевиявленням моєї клієнтки, отримає той, хто щиро сумуватиме за Джузепіною Мелуччі й заплаче через її кончину. Це означає, що четверта частина також дістається Марині Морозенко. Я був тому свідком, зафіксував цей факт і повинен сповістити про це всіх присутніх. Дякую за увагу.
Сальваторе закриває папку, з якої читав заповіт. У залі шумно. Усі шоковані тим, що почули, ніхто не чекав таких кардинальних змін у заповіті.
Сальваторе: А тепер, синьйори і синьйорини, нам треба вирішити долю тварини. Хто стане опікуном собаки Джесіки?
Майже всі присутні виявили бажання взяти опікунство над бідолашною собачкою і щосили намагалися запевнити інших у неймовірній любові до тварини. Що тут почалося! Кожен кликав песика до себе. Собачка оминала всіх, бо нікого не знала. Зрештою вона підбігла до Марини, яка самотньо сиділа в кінці зали. Присутні знову шоковані, вигукують: "Шахрайка! Вона навмисне все влаштувала, втерлася в довіру до Джузепіни! Ми цього так не залишимо! Подамо на неї до суду! Вони підмінили заповіт!" Нарешті всі розходяться.
Сальваторе підходить до Марини, яка розгублено й нерухомо сидить на стільчику, навіть не радіє тому, що почула. Собачка вляглася біля її ніг.
Сальваторе: Дівчинко, усе буде добре. Я тобі допоможу. Нічого в них не вийде. Свою частку ти зможеш отримати безперечно й одразу, за опікунство песика також, а за четверту повоюємо! За своє треба боротися.
Сальваторе йде, сідає в автівку. Він розстібає верхнього ґудзика на сорочці, знаходить пігулку, запиває її водою. Їде.
З будівлі суду виходить Марина з собачкою на руках. Вона помічає на лавці під деревом сумного чоловіка в чорному. Це Андреа, син Джузепіни. Дівчина підходить до нього.
Вечір. Марина у своїй кімнаті стоїть біля вікна й говорить з мамою по телефону.
Марина: Мамо, я ще не знаю, яка там сума. Думаю, достатньо, щоб дозволити собі відпочинок. Добре, мамусю, зателефоную тобі пізніше.
Євдокія плаче і кружляє маленьку дитинку, цілує Анжелу з Юрком. Ті нічого не розуміють.
Євдокія: Мариночка отримала спадщину від тієї бабці. Ще не казала скільки, але... Боженько, дякую тобі! (Хреститься.) Так, я пішла по молоко, а ви ж не ляпайте нікому! (Виходить із хати.)
Анжела (говорить по телефону): Тьотю Катю, ну я не знаю, присягаюся! Думаю, багацько! Якнайменше сто тисяч! Якими гривнями?! Звісно, що в євро! У тої баби і фабрика своя, і маєток із прислугою. Оце Маринці пофортунило. Тільки нікому ж ні-ні!
Тьотя Катя: Боже збав, Анжелочко! Чого б це я язиком теліпала? Ти ж мене знаєш — могила. Ну добре, мені треба бігти! (Не дочекавшись відповіді від Анжели, кладе слухавку й набирає когось, щоб розповісти новину.)
Тьотя Катя: Зою, це джекпот! Оце дівчині пощастило! Скільки? Ну, я думаю не менше трьохсот тисяч! Тільки ти ж нікому!
Зоя: Ви що, тьотю Катю? Ви ж мене знаєте!
Через деякий час Зоя стоїть у магазині, біля неї — три жінки.
Зоя: П'ятсот тисяч! Єврами! Вам таке й не снилося.
Жінка (одназ трьох): А я чула — мільйон.
Зоя: Хто їх знає? Може, прибідняються.
За один день про Маринин спадок дізнаються майже всі мешканці Щасливого.
Отримавши свою частку, Марина вирішує поїхати в туристичну подорож по Італії. Згодом їй телефонує мама.
Євдокія: Маринко, доню, коли ти приїдеш? Скоро черешні, суничка підуть, а там і малина буде, картопелька молоденька з кропчиком. Ой, а в нас цуцик з'явився руденький, шустрий такий. Юркові подарували. Каже: "Бабусю, я так собаку завжди хотів!" Думаю, нехай уже дитина побавиться.
Марина: Цуцика дитина захотіла? Мамо, йому вже двадцять років!
Дівчина заплющує очі й уявляє: вони з мамою сидять за столом, на якому миска з малиною, суницею, порічками.
Марина: Скоро. Ось підпишу деякі папери в Сальваторе і приїду. Обіцяю.
Раптом Марина чує у слухавку плач немовляти.
Марина: Мамо, а хто це плаче?
Євдокія: Ой, Мариночко, ми ж від тебе приховали, не хотіли засмучувати. Анжела з маленькою повернулися до нас уже назавжди. Добре, що хоч Юрка з навчання не зривали. Бачиш, воно як.
Марина: З якою маленькою? Як повернулася?
Євдокія: От приїдеш, усе розповімо. Нічого, якось буде. Проживемо.
Марина: Це точно. Якось буде.
Дівчина подорожує Італією: Неаполь, Рим, Ватикан, Піза. Вона сидить у піцерії, заплющує очі і знову бачить стіл з малиною, суницею, порічками. Варенички зі сметаною. Усі рідні сидять за тим столом...
Аеропорт. Двоє "шпигунів" спостерігають, як Марина проходить реєстрацію на рейс. За "шпигунами" і Мариною слідкує дивний тип, працівник аеропорту.
"Шпигун" (по телефону, дивлячись на Марину): Шефе, зупинити її?
Джіорджо: У жодному разі!
"Шпигун": І ви так просто її відпустите?
Джіорджо (впевнено): Вона ще повернеться.
Працівник аеропорту бачить, як двоє чоловіків крутяться навколо дівчини. Щойно "шпигуни" відходять, він наближається до Марини, представляється, перевіряє її документи й повідомляє, що все гаразд. Потім іде в кабінет, заходить у базу даних і щось шукає. На моніторі комп'ютера висвічуються фото Марини. Працівник комусь телефонує.
Працівник аеропорту: Ну що, шефе, ви не помилилися — це вона, Марина Морозенко. І вона зараз полетить із вашими грошима. Ми так її відпустимо?
У шкіряному кріслі за великим столом із мобільним телефоном у руці сидить бос мафії Бінго.
Бінго: Ти ж чув, Джіорджо сказав, що вона повернеться. Наші вороги відпустили дівчину, і ми поки що дозволимо їй піти. Зачекаємо. Щойно повернеться, сповісти мене негайно.
Працівник аеропорту: Звісно, синьйоре Бінго.
Марина летить додому. Приземлення. Пасажири аплодують майстерності пілота. У літаку оголошують: "Ласкаво просимо до аеропорту Бориспіль".
Марина їде в таксі, кожний кілометр дороги наближає її до рідного села. Ось і знайомий знак із назвою "Щасливе". Нарешті авто зупиняється біля хати. Що це? Здається, на подвір'я зійшлися всі родичі. Дівчину зустрічають, немов національну героїню. Сусідський дід Олекса грає на гармошці. Марина розуміє, що це не випадково. Здогадується, що в селі дізналися про спадщину. Дівчина виходить із таксі з собачкою на руках, тягне за собою здоровенну валізу, подарунки і замотані в тканину картини. Анжела з малою дитиною на руках дає Юркові стусана в спину, щоб той пішов назустріч і допоміг тітці Марині з валізою.
Анжела: От турок! Та йди ж допоможи!
Юрко сердиться через грубість матері, але слухається.
Родичі й сусіди вечеряють, співають і загалом гарно проводять час.
Усі помаленьку розходяться. Юрко сідає в таксі і зникає, попередивши, що буде пізно. Марина залишається з мамою і сестрою на кухні.
Марина: Як гарно вдома!
З кімнати доноситься дитячий плач. Анжела йде вкладати дитинку.
Євдокія (розглядає картину, на якій зображена потворна копія Джузепіни з собачкою): Доню, це та сама Джузепіна? Ти ж казала, що вона гарна, вишукана? Бідна моя дитино, було тобі що терпіти. Ти точно заслужила ту спадщину.
Марина: Мамо, це не справжня Джузепіна, це карикатура. Шарж. Розумієш?
Євдокія (хреститься, дивиться на картину йрозповідає): Як дізналися родичі, що ти спадщину отримала, то спасу відтоді від них немає. Навіть моя двоюрідна сестра з Чигирина про нас згадала й зателефонувала, хотіла приїхати.
Марина: Ой, мамо! А як вони дізналися? І хто ж це їм усе розповів? Може, Сальваторе? Чи Калиниха?
Євдокія: Мариночко, ми, їй-богу, нічого такого не говорили. Кажу лише: "Нарешті моя дитина відпочине!" А вони: "Чи не захворіла?" А я їм: "Бодай вам заціпило! Трішки спадщини отримала". І все. Я навіть суму не називала, бо ти ж тоді ще сама не знала.