– Не подібний до ніякого з наших металів. Легкий, як алюміній та твердий, як сталь.
– Це певне тільки для ділової кореспонденції вживається його, бо скажімо до інтимної цілком не годиться! – засміявся проф. Карачевський. – Уявіть собі, якбиякамарсіянська красуня дістала такий бляшаний листочок від кожного свого поклонника й захотіла носити їх "на серденьку", як це поетично наші літератори висловлюються. Певно дзеленькалиб за кожним її кроком… – сміявся професор.
– За те такі листи мабуть трівалі – не вивітріє так скоро їхній зміст – запримітив мовчазний Британець.
– Та ходім панове дальше, кінчаймо нашу роботу – сказав проф. Карачевський, ховаючи листи й забираючи із стола касету. А була вона з того самого незнаного металю, що й лист.
В слідуючих кабінах не було нічого замітного. Тут і там стояли під стінами скриньки, що їх малося пізніше розглянути. В одній камері була кухня та склад їжі й напитків в дивних гранчастих пляшках
Одна, надпочата, стояла на поличці біля малої кухонки, що подобала цілком на електричні кухонки вживані по американських домах. Американський інженір взяв пляшку, підніс до світла, відкоркував і понюхав.
– Щось як коняк! – кликнув. Але випити не зважився.
– Ануж це яке марсіанське лікарство на поріст волосся чи може проти поту у ногах! – сказав, виправдуючи цим свою трусість. – хто його зна!..
Пішли дальше.
Була ще остання кабіна ліворуч, яку треба було оглянути і до якої саме підходили. Як і у інших панував і у ній сутінок,
бо й тут віконце було закрите занавіскою. Проф. Карачевський відчинив двері та опинився на порозі а з ним усі, що йшли з ним. Це що побачили в тій кабіні здержало їхні кроки й спинило мову. Мов вкопані станули на порозі й впилися своїми очима в нутро доволі маленької кімнатки, що стояло розкрите перед ними.
В кабіні не було майже нічого.
Тільки по середині стояла велика урна, в якій виростав, як у звичайному квітковому вазонику, розцвилий корч орхідеї з великанською блакитною квіткою по середині. Вже звичайні, маленькі квітки орхідей мають у собі щось дивне й загадочме, а ця великанська квітка робила вражіння чогось несамовитого… У самій середині квітки, в тому місці, з якого розходяться пелюстки, що творять корону квітки, де звичайно в орхідей находиться темний жмуток пиляків, находилося око… Живе, ворухливе мов людське око, яке вдивлялось у тих, що з жахом спинилися на порозі… Якась безмежна лють й дика ненависть відбивалися в ньому, неопанований, стихійний гнів іскрами сипався з нього… Щось несамовите неслось від тієї орхідеї. Разом із сильним одурманючим запахом нісся від квітки якийсь шелест – шепіт, що подавав на шипіння гадюки у тропічних пралісах.
– Тікаймо! – кликнув хтось й усі поважні члени, поважної научної комісії пустилися навипередки коридором до виходу із судна. Останній біг Артименко. Він на ході ще раз оглянувся і його погляд, стрінувся із поглядом орхідеї… Морозом пройняло його а поза спиною забігали мурашки. Швидко відвернув голову й побіг дальше. А крізь відчинені двері які у поспіху проф. Карачевський забув зачинити, орхідея дивилася на втікаючу оціночну комісію…
Біля самого виходу, край драбинки станувши на першому її щаблі проф. Карачевський спинився. Повагом обернув свою голову в бік й поволі відозвався:
– Властиво мої панове, ми не маємо причини, чогоб нам спішитися!..
Та не задержався довше а з видимим поспіхом зійшов по драбинці на галєрійку а там неменше спішно й по степениці на долину.
Тут щойно відсапнув добре й звертаючись до свого льондонського товариша сказав:
– Ну й важкі оті комісії, на яке лихо видумали їх!
– Yes! – вилетіло зпоза зубів Британця, що було його одинокою відповідю, яку можна було собі всяко поясняти.
За хвилину й інші члени комісії були докладно про все поінформовані, що там в нутрі судна коїться й проф. Карачевський попрощавшися із командантом сторожі, дав знак до повороту. Стискаючи міцно касету всів із своїм англійським товаришем до першої повозки. І коли вже повозка котилася по висипаному гладенько піском майдані не зважувався він оглянутися, немовби лякався, що за ним стежить блакитна орхідея. Артименко втиснувшися в подушки повозки перевірював дорогою в думках свої вражіння з останніх хвилин.
– Так, це одно певне, – думалось йому – що наші сміливі подорожні живуть, не загинули. Принайменше були ще живими в тому моменті, як те судно покидало Марс. А хто це ті червоношкірі їхні приятелі? Чому саме вони приїхали і як пояснити собі їхню доволі дивну поведінку, коли станули на землі? Тут нова загадка, якої розвязка скривається може в касеті, що її везе Карачевський.
А орхідея?
На сам спогад про неї морозом пройняло Артименка. Усею силою волі силкувався прогнати образ несамовитої орхідеї, що настирливо виринав перед очами його душі.
Бр!..
Яка сила заклята в її пелюстках, який пронизуючий погляд її зловіщого ока!.. Це саме й той марсіянський дарунок, про який згадував Американець. І хотілося їм, тим Марсіянам, возитись із такою чічкою тількі світи!… А дальше майнув в його думках образ, як преславна комісія і він сам за нею, хоробро утікали…
– Я й не знав, що в старого Карася така сила в ногах – звернувся Артименко до Ігоря, що сидів мовчки біля його.
– Шкода що ти не бачив! На найблищих перегонах взявби першу нагороду якщоб зголосив свою участь! Ну, а що ти на це все, Ігоре?
– Я? Якби тобі сказати. Жду на те, яку розвязку зготовить нам ота загадочна касета й не випереджую подій. Для мене одно останеться доконаним позитивним фактом а саме те, що таки вдався перелет з нашої землі на другу планету і з неї на землю, що для людства має більше значіння ніж те, що Марсіяни мають червону шкіру а марсіянські орхідеї підморгують одним оком…
З тим моментом розкривається для людства новий шлях й може саме тією подорожю зроблено один крок вперед в напрямі розвязки тайни буття. Що поможуть тут й найбільш, витончені фільософічні системи й спекулятивні міркування, коли при кожному розгоні вдаряє людина головою об твердий мур того безмежного простору, що її окружає з усіх боків й завертає її назад у те рідне кубелечко, в якому вона коротає свої дні. Простір! – чуєш цей простір, що його давні вчені скасували, стає для людини цими вязничними мурами, з поза яких може вона тільки свій зір тужливий у світи далекі посилати! А то тупцює вона на одному місці доходючи по довгих, важких трудах до того завтра, в якому, придивившися близше, розпізнає своє призабуте вже вчора… Візьми хоч би тільки те, що ціле наше знання з його великанським розвитком в усіх областях дуже маленько посунулось вперед з того часу, коли будувалися єгипетські піраміди чи святиня сонця в Тлякскаля в Юкатані. Ріжниця у тому, що богато з того знання забувалося по дорозі віків і треба було що якийсь час знова робити нові відкриття й винаходи а богато забувалося на віки, вилетіло з людської пам'яти. Чи думаєш, що без знання не змогли б були єгипетські жреці обчислити місячні й сонячні затьми та поділити рік на місяці й дні? А проте тільки віків треба було ждати на появу цього вченого Бельгійця, що ущасливив нашу студіюючу молодь цією богатоциферною бестією!… Так, так! Колиб тебе, Степане, замкнути на деякий час у святошинській самотині, так ти у своїх роздумуваннях не до таких ще вислідів прийшовби.
Повозки котилися вже київськими вулицями прямуючи в сторону Академії Наук, де мабуть дожидалися повороту комісії. На одному закруті вулиці, коли авто стало поволіше котитися, Ігор кликнув на рознощика Газет й купив найновіше видання "Слова".
Скоро пробігав зором по, на всі лади перемелюваних,
звісних йому новинках, аж спинився на бюлетені, виданім про стан здоровля Марсіян.
– Читай Степане, – сказав до Артименка підсовуючи йому газету. Цей мовчки почав читати.
– Година 14 хвилин 15. Гетьманський терем.
Приміщені у гостинних кімнатах гетьманського терему марсіянські гості почуваються добре. Скріплююча сироватка й восьмигодинний сон вплинули корисно на їхні організми. Живчик нормальний, віддих ще дещо прискорений. Легені працюють нормально. Пробудившися заговорила марсіянська дівчина якоюсь співучою мовою, що нагадує старогрецьку чи баскійську, після оцінки звісного фільольоґа проф. Богатченка, що як представник Академії Наук був приявний в тому моменті. Марсіянам подано буліон та коняк, що теж причиниться до скріплення їх сил.
Є надія, що при збереженню повного спокою зможуть вони за кілька днів прийти на стільки до сил, що буде можна почати із ними спроби порозумітися. До цьогож часу всякі відвідини непокликаних осіб то що, суворо забороняються.
Підписано: Др. Іляшенко, прибійний лікар Його Світлости Пана Гетьмана в. р.
Др. Вашкевич ординуючий лікар Київської Станиці Червоного Хреста в. р.
– Ну й тут все гаразд – сказав Ігор. Вони під доброю опікою й не сумніваюся, що за кілька днів др. Іляшенко поставить їх твердо на ноги.
– Цікаво, звідки наші вчені візьмуть того фільольога – почав Артименко, щоб порозумівся з цими Марсіянами.
Ну, й чиста морока! Тепер прийде мода на фільольоґію. А то досі обертав я на всі боки математику й астрономію а тепер треба перевчитись й пуститись на фільольоґію. Морока кажу тобі та й годі! Ось ще сьогодні, як верну з засідання Академії то треба забратися зараз до студій над старими і новими мовами.
Хоч правду сказатиб мені требаби радіти, що знов новий коник трапився, на якому можна буде якийсь час потупцювати. А то надоїла вже, їй Богу, та астрономія і Карасеві мудрощі. Я кажу тобі, Ігоре, Пан Біг ласкав на газетчиків!
– Та я ось скочу на кілька хвилин в редакцію – говорив дальше Артименко, коли повозка під'їздила до Володимирської – щоб викинути з мого записника й голови все те, що призначене на сьогоднішню вечірню страву для моїх читачів й думаю, що вспію ще на засідання Академії в час повернути.
На його знак повозка спинилася й Артименко попрощавшися з приятелем побіг у редакцію "Київських Вістей".
А Ігор поїхав дальше й за кілька хвилин висідав перед палатою Академії Наук, перед якою зібралася численна публика дожидаючи повороту научної комісії, що мала скласти звідомлення із оглядин міжпланетного судна.
IV
Була точно вісімнадцята година, коли в великій салі засідань Київської Академії Наук, виповненій по береги ученими та запрошеною публикою, появився за президіяльним столом проф.