Нащо ж було вбивати їх? Космос сам став для них суддею і рішенцем.
– Так, це славний Космос звершив свій вирок! – з глухим, втішним сміхом вигукнув капітан-лейтенант Серж. – А ми тут ламаємо голову, чому лінкор, який стояв біля Костянтинівського Равеліну, і погрожував нам вдарити по місту з своїх ядерних систем, зник з обрію.
Старий барон отупіло повертає голову до горизонту. Справді, ніякого лінкора, все голо й пусто. Зникла біда, розтанула, випарувалася.
– Я починаю дещо розуміти, – кривить в доброму усміху губи Серж. – Його величність Космос повторив експеримент, поставлений ним ще в травні 1945 року. Лінкор зник у часовому небутті. Хіба це нереально?
Реттіган подумав:
– Може! Містер капітан-лейтенант, ви маєте рацію.
І тут Серж щосили вдарив себе по колінах руками. Аж свиснув з задоволенням. До нього саме наближався капранг Севастьянов, його друг і начальник. Цей зрозуміє, цей потішиться з ним. Серж в кількох словах змалював ситуацію, власне, переповів те, що скоїлося на лінкорі, яке дивовижне диво там вдарило з небес, себто Космос нагадав про себе і нагадав не просто так, не світлою появою, а прямо впав з небес і ось… немає лінкора!
– Ти хочеш сказати, що наш лінійний корабель по велінню Космоса тепер уже не існує? – наморщив чоло Севастьянов.
– Я навіть певен, що не існує! – махнув рукою Серж і тицьнув нею в бік горизонту. – Не існує ні терористів на ньому, ні ядерних ракет, готових до пуску і удару в бік Севастополя, і ніякого зла, ніякої загрози ядерної війни! Так вирішив Космос! Так вирішив світовий Розум! – проголосив майже урочисто Серж і тут же палко обняв свого друга-ко-мандира. – Отже, поставимо на цьому крапку, капранг-2. Можеш дзвонити своєму синкові, своєму високому, грізному Віктору Степановичу Севастьянову, своєму ніжному й любому контр-адміралові, що Космос, власне, сьогодні, – та що там сьогодні – півгодини тому, довів свою велику волю і свою рішучість діяти. – Помітивши присмерк на обличчі командира, Серж вражено підкинув брови: – Ти що, не радий? Ти не розумієш, яка грандіозна подія відбулася там в морі?
– Стривай, може, й так, – потер собі чоло командир "Салюту". – А що ж буде з ядерними ракетами на борту лінкора? Ти гадаєш, що щезнувши в часовій дірці, як щезли колись ми на "Салюті", терористи не з'являться знову? Через півстоліття, хай через сотні років, через мільйони років?
– Якщо й з'являться, то дарма, – каже Серж. – Тоді світ буде готовий зустріти їх як належить. Ті ракети вже не важитимуть анічогісінько.
– Можливо, можливо… – пробурмотів Севастьянов. – Одного жаль, друже. Жаль, що все так несправедливо.
– Ти про що, командире?
– Про несправедливість часу. Нас не буде, а ці продовжуватимуть життя. Радітимуть сонцю, небу, морю. Просто усьому світові!
– Давай будемо оптимістами, Вікторе Степановичу, – розвів руками Серж. – По-перше, ми ще тут, а вони в небутті і поза часом. І до того ж ще невідомо, чи вдасться комусь повернути лінкор з цими дикунами, які замірялися почати фактично велику ядерну війну.
В цю мить біля причалу зупинилася маленька машина, і з неї вийшла Віруня. Бігцем перейшла трапом на сторожовий корабель і прилучилася до гурту офіцерів. Гарна, вродлива жінка стояла перед ними з сяючим обличчям.
– Вірунечко, ти наче з балу, – привітав її усмішкою "дідусь" Серж. – Щось я не бачу печалі з приводу деяких трагічних подій.
– А печалі й не буде, – сказала досить фривольним тоном молода жіночка. І тут ж звернулася до барона Реттігана. – Дорогий бароне. Хочу привітати вас. Ваш син буде жити! Він уже живе!
Реттіган аж роззявив рота.
– Ви певні, міс?
– Більше, ніж певна. Все відбулося дуже просто. Коли ми стояли в його палаті біля вікна… ми – це головний лікар і я… і дивилися в бінокль на далекий силует отого клятого лінкора, і потім побачили над ним щось дуже дивне, щось величезне, чорне, наче хмара, і побачили, як лінкор раптово зник із обрію, то я почула за спиною в себе голос Теренса. Дивлюся на нього, а він каже: "Дайте мою одежу". Звичайно, одежі йому не дали, він мусить ще побути на лікарняному режимі, але з вас, бароне, велика пляшка шампанського!
Своє слово докинув і "дідусь" Серж. Змалював подвиг, вчинений старим на лінкорі "Звитяжний", надто сказав, що пан барон готовий був віддати життя за спасіння міста і для того підтягнув до борту грізного лінійного корабля цілий човен з нітротолуолом. Але тепер він має подвійну радість: врятовано його сина і одержано невістку небувалої української вроди!
– Дідуню, прошу тебе: не перехвалюй мене, бо, може, я не сподобаюсь своєму свекру, – манірно накопилила губи Віруня. – То я ж оце приїхала сюди, щоб дізнатися, що сталося з тим лінкором? Бо все так дивно! Тільки він зник з обрію, і одразу ожив мій Теренс! Може, це випадковий збіг обставин?
Їй сказали: не збіг і тим паче не випадковий. Все сталося із суворою закономірністю, згідно із велінням… скажемо так: космічного Розуму. Віруня має знати всесилля його, Віруня була гірким свідком цього всесилля, коли на підгірській дорозі її разом з Теренсом Реттіганом під час спуску з гірської садиби бабусі Леонори наздогнали кавказькі бандити, обсипали вогнем автоматів і смертельно поранили Теренса. Але, на їхнє щастя, дивовижна поява в небі Космічного Брата розігнала і навіть частково знищила банду, після чого Теренса було доставлено у морський шпиталь.
– Але ж до чого тут лінійний корабель, який зник на моїх очах? – здвигнула плечима жінка. – Хіба його зникнення і події на гірській дорозі мають між собою якийсь зв'язок?
– Люба донечко, – зітхнув наче нехотя, а, може, й сам заплутавшись у всіх цих подіях, капітан-лейтенант Серж, – я хотів би, щоб мій друг і мій командир капранг-2 Віктор Степанович запросив нас до себе в каюту. І там я дещо тобі покажу, Віруньо.
Ясна річ, капітан 2-го рангу Віктор Степанович миттю вволив бажання капітан-лейтенанта Сержа, і всі гуртом, також і старий барон, спустилися в скромну каютку командира корабля. Там посідали на канапку, на стільці, Віктор Степанович хутко задьорнув фіранку ілюмінатора, сам сів на круглий стільчик перед столиком, зняв з темно-багряної кулі чорну покривку, поклав на неї руки, довго сидів отак в зосередженні, щось наче вимудровував, чогось чекав і нарешті мовив до багряного предмета глухим, внутрішнім голосом:
– Ікса… тонга… феен… ти чуєш мене, мій космічний брате? Хочу вірити, що чуєш… – Віктор Степанович, забрав руки геть зі скляного шару. – І тому наважуюся від імені моїх друзів і від власного імені сказати тобі щире спасибі за вчинене на морі! Ми не знаємо, до якого лиха дійшли б події, якби ти і твої небесні брати не з'явилися нам на поміч. Кошмарний намір бандитів з лінійного корабля міг би стати початком грандіозної трагедії. Тепер корабля більше немає. А тому вже й не тільки мої друзі і я низько вклоняємося тобі, брате. Все місто буде пам'ятати цей страшний і водночас радісний день. Ми врятовані! Якщо ти чуєш зараз мене, брате, дай нам знать про це. Озвися до нас, брате!
Мова капранга Севастьянова була трохи помпезною, з екстатичною піднесенністю, та ясна річ, присутніх це не здивувало. Надто на обличчі барона (він досить легко схоплював на слух російські слова) з'явився вираз одухотвореності. І він мовив до Космічного Брата по-англійськи:
– Від мене, як від батька, маю до вас якнайщи-рішу подяку за мого сина. Сподіваюся, це ви чи, може, ваш космічний апарат змогли подужати смертельний стан мого сина Теренса. Моя сім'я, мій святий орден "Мажестік-12" схиляє перед вами голову. Бо ми бачимо, що ви стали на бік справедливості і караєте темні сили.
Впала тиша. Ані слова, ані перемовки, та й що можна сказати перед багряним оком Вічності? Що вона там намислила ще? І яким чином озветься зараз? Ага, з нею щось діється. Вічність ось тут, в цьому багряно-червоному скляному предметі, який мусив вислухати всі добрі слова на свою адресу. Щось із ним справді діється. Скляна куля поволі багряніє, наче більшає, наливається кривавицею, прагне вибухнути.
Всі присутні в каюті не можуть відірвати від неї очей. їм ввижається, що вони бачать перед собою не багряний шар, а велетенське багряне око, їм уже не бачиться, а чується щось, якийсь наче голос, якась наче мова, якісь наче слова. Вони складаються в думку, вони стають реченнями, вони виливаються в біль, в радість, в тривогу:
– Брати земляни, ми приймаємо вашу подяку тільки тому, що це не просто подяка, а крик ваших сердець. На далекому Сиріусі нам важко було б уявити щось подібне. Люди землі тисячоліттями убивають одне одного. Весь свій розум вони спрямовують на винайдення і вдосконалення засобів убивства. Навіть жахлива подія в Нью-Йорку… Згадайте, тоді темні люди, яких ви називаєте терористами, скористалися з чудового технічного апарату – літака, щоб убити воднораз тисячі безвинних! Бачачи це, ми зважилися на тяжкий для нас крок: на втручання в ваші земні діла і, може, навіть у вашу долю. Хай це не розгніває вас. Та попереду вас чекає гірка будучина. Надто зараз, після того, як підбурені "сірими" люди з гір прийшли в ваше місто, захопили великий корабель, оволоділи жорстокою ядерною зброєю (так ви називаєте убивчі снаряди, зроблені з розщепленого ядра) і вже були готові знищити все живе тут і таким чином розпалити велику ядерну війну на всій вашій планеті.
Й тоді нам було дано сигнал з Сиріуса. І вища рада його дозволила нам, як виняток, вдатися до методу "сірих", з допомогою якого вони в 1945 році ввели в часову дірку ваш корабель "Салют". Тому сьогодні вранці нам довелося підвести до часової дірки ще один ваш великий корабель, захоплений людьми з гір. Не беріть за це на себе відповідальність, це наш клопіт, інакше вчинити ми не могли. Інакше почалася б страшна війна і, можливо, настав би кінець всієї вашої цивілізації.
Ви питаєте мене про людину, застрелену на дорозі. Тут справді не обійшлося без нашого втручання. Ми зупинили переслідувачів. Ми знищили їх в їхній машині. Та їм вдалося тяжко поранити людину по імені Теренс. Рана його була смертельна. На Сиріусі таких поранень не буває і рятувати сиріусців з такими пораненнями ми не вміємо. Тож у нас лишився єдиний шанс – віддати смертельно пораненому згусток енергії всього нашого апарату, щоб його організм сам зміг самотужки подолати смертельну кризу.