Крижі

Всю окупацію перетопчемо!

Хлопець не зважується сідати, стоїть. Йому прикро, що не закинув чобці під ліжко: хотілося похвалитися, а якщо вчитель запитає, для кого шиє?

– Витер табуретку, то й сідай, – мовить Проскурняк.

Мартин ніяковіє ще дужче: "Я ж для вас…" – здобувається на слово, просить пересісти на чисте.

– Хіба лава не для людей? – жартує вчитель. – А я, хлопче, до тебе з проханням…

Мартин боязко вмощується на табуретку – спиною до припічка – й думає: хоч би не згадувалося про чобці. Вчитель начеб справді про них забувся, розпитує, як йому на самоті? Мартин мнеться, зігнувшись.

– А чи не перейшов би ти, козаче, до мене? – чує вчителів голос. На душі стало тепло, ясно. Та раптом він і позимнів, і нахмурився.

– Корнію Терентійовичу, нащо?

– Вдвох легше, – каже вчитель. І оповідає історію свого приймака – дядька з Вовчого яру. Він солдат піхотинської дивізії, яка захищала Дніпро. Фашисти навалилися на плацдарм, щоб потопити усіх у річці. Ніхто не здавався. Його підібрали пораненого в голову і погнали з табору в табір. Так він опинився в Івановій Долині. Втік. Рана затягнулася. Пішов партизанити. Бути йому месником.

Хлопець перестав дихати: затамувавсь. А вчитель оповідає: зібрався його приймак у дорогу – Лесь якраз нагодився, прибіг нарубати дров. Мартин заздрить Лесеві: скрізь він устигає!.. Корній Терентійович запитує, начеб між іншим, що з Лесем скоїлося, чому вони з Оленкою на ножах? Мартин знічено ворушить плечима, хоч він і чув, що Оленка з Лесем були в Сержа, що там був Віктор, Жора, але йому вдаватися у це совісно. Аж тепер він здогадується, чому в дощ Оленка появилася на Перначівці. Мабуть, у котеджі доходило до бійки, бо чому ж Оленка подарувала йому огризок олівчика, не сама ж вона його ламала? Вчитель натякає, що дівчину ніколи не можна давати кривдити.

Мартин не може всього цього осягнути: нестрижена голова наїжачилася, кирпа задерикувата.

– Переходь, козаче, до мене, – веде Корній Терентійович, бере в руки чобця, в якому стримить голка, й усміхається собі у вуса.

Хлопець вперто не згоджується і чує:

– Та ти ж не собі шиєш? Заробляєш, еге ж?

Мартин совається на табуретці – ніжки колупають долівку. Критися нема чого, й він каже:

– Дінко, показуйся. Свої,– й переходить з табуреткою від печі.

З-під припічка вигулькує чорна голівка.

Вчитель відразу розуміє, що тут і до чого. Просить Мартина, щоб віддав йому дівчинку, їй у нього буде ліпше.

– Підеш до Корнія Терентійовича? – запитує хлопець.

Дінка влітає Мартинові між коліна й щільно тулиться до нього.

Вчитель гладить Дінку по голові, дивується, хто її так підстриг, наказує Мартинові, щоб вона не ходила по землі боса, вивідує, що в них є і чого нема. Обіцяє припасти щось із одягу.

– Сам знаю, що вам треба, і боюся за вас. Дуже! – Вчителеві вуса настовбурчилися, біла голова волохата.

Мартин відчеплює від себе Дінку, яка не хоче відчеплюватися, і не стримується:

– Хіба… – запинаючись, – і вам страшно?

– Тільки той не боїться, хто не живе під окупантом, – каже Корній Терентійович.

Мартинові здається, що він підростає від цих слів: він, як усі, хто живе під фашистами. І коли вчитель, відходячи, наказує, щоб вони шанувалися, а він їх не забуде, хлопець обіцяє шануватися.

На вечерю доять козу. Дівчинка тримає кухлика, а він доїть і припрошує:

– Кізонько, не скупись, які б ми не були голодні, а твого цапка, їй-богу, не зарізали б!

18

– Тато і мама розсварилися… Тато як грюкнуть дверима, а мама – ну й пропадай! Оленочко… – і, трусячись, наче відірваний листок, він прилипає до неї. Обняв, чіпкими пальцями вчепивсь, як кліщ, зарився головою їй під груди і здригається.

Оленку лякають вікна: вона дивиться в куток, де образи, але й там не може знайти захисту, опускає голову. Мить – і перед нею постають візок-теліжка, мішки з вугіллям, Видяш: "Або йдеш, куме, в поліцію, або під суд і кулю в лоб… То як?" – у ній все обмирає.

– Ой! – скрикує хлопчик. – Мене трусить, я здригаюся, а ти заточуєшся… Стій, не впади, Оленочко, – він міцно-міцно впирається ногами в долівку, щоб її втримати.

– Я стою, стою… – доводить вона Сергійкові, але не своїм, а начеб позиченим голосом. А їй у голові гуде, хлище, січе і лютує, як та хвища, в яку вони вибиралися на вугілля. Візка-теліжку з повними мішками Видяш заарештував. Стоїть у нього на подвір'ї. Самі й привезли. Батькові належить вирішувати, чи забрати її додому, чи йти з нею під суд? Мить – і дівчині згадується, як повернулися з порожніми руками від залізниці. Сергійко спав, а мати не спала, виглядаючи їх у воротях: "Де ж наша теліжка?" – "Попалися", – батько. "Але ж утекли?" Батько ще на дворі сказав: "Або йти і служити в поліції, або під суд і відразу кулю в лоб – одна мені дорога". Зойкнула мати. Батько узяв її, за плечі. Вона, Олена, попереду – так утрьох по порогу, через поріг. "Чи ж я не спиняла? Чи ж я не впрошувала? Моє серце знало. Моя душа розривалася. Я місця собі не знаходила: то до воріт, то назад… Боже-люди!" – "Замовчи!" – "Ой, недаром я чула зашморг на шиї… Все мене душило – задушить, аж тепер нам амінь!" – ридала мати. "Та замовчи! – кричав батько. – Криком тільки худобу від спашу відганяють!" Лампа факнула і загасла. Мати і батько погасили її своїм криком.

Опустивши голову, стоячи над Сергійком і похитуючись, наче вони вдвох розгойдуються, і наче хата розгойдується разом із ними, дівчина бачить, як червоно, загрозливо факнула під стелею і погасла лампа. Сергійко не прокинувся. Заворочався і спав собі на тапчані! Нічого не чув, нічого не бачив. Як же йому – розповісти про напасть, лихо і горе, що їх мучить до смерті? А хіба йому, малюку, це потрібно?

Оленка каже:

– Такого наша хата ще не чула, – тихо, мовби боячись свого голосу.

Сергійко боязко підіймає голову, невипускаючи зі своїх обіймів Оленку:

– І чого вони завелися, тато з мамою, мама з татом? Другий день, як завелись.

Дівчина силкується проковтнути щось давке, яке підкотилося до, горла, і не проковтує; з її очей виступають сльози і течуть, рясні, гарячі,

– І ти плачеш, як мама? – запитує хлопчик, кривиться й знову заривається головою їй під груди.

Вони обнялися і плачуть. Сергійко підведе голову, почує, що Оленка схлипує, і заводить ще голосніше, ще тонше.

У них пропадає голос, і тоді сестра починає пестити братову сколошкану голову. Її рука така мокра від сліз, що його кіски влягаються і пригладжуються. Сергійко із самісінького ранку нічого не їв. Оленка повернулася зі школи, а він ще й не закропився, скаржиться, що й рісочки не мав у роті. Їдять, плачучи, черствий хліб. Хлопчик смакує, а дівчині хліб не лізе до горла.

І тому, що вона не може їсти, і тому, що боїться про все розповісти Сергійкові, їй хочеться заховатися, щоб її ніхто не знайшов, – пропасти, згинути.

Оленка вскакує в кузню. Не кує молот, не дзенькає ковадло, не супрають міхи. Присідає коло міхів, під коромислом. На кутку, в школі, у місті ще ніхто не знає, що у Висоцьких діється. Оленка не може більше плакати. Очі сухі – сліз нема. Але вона не може й думати. Думки її проскакують, як коні. Вчора йшла зі школи, потерпаючи: стоїть чи не стоїть їхня теліжка у Видяша на подвір'ї? Підкралася, глянула у вічко хвіртки – стоїть! Зраділа. Сьогодні теж підкрадалася: стоїть – і теж зраділа. Замість думати, де батько, де мати, їй із голови не виходить теліжка. Щаслива і нещаслива вона у них. Їздили Корнієві Терентійовичу по картоплю, звозили на ній до мочариськ дядька з Вовчого яру: щаслива. Потяглися по вугілля, привезли собі погибель: нещаслива. Таким батько вже скував того візка, а вона допомагала.

Сергійко дожував кусень сушняку, вибрався у сіни і шукає – гукає її:

– Оленко! – не дає спокою.

Щоб його втихомирити, виходить з кузні. Шастає по миснику, відкраює скибку хліба й дає трішки смальцю в ложці.

– Помасти і присоли мені.

– Масти сам, а сіль у риночці.

– Якби ще й часничку?

Щоб догодити, знаходить головку часнику. Хлопчик плямкає губами, наперед ласуючи хліб зі смальцем, із часником: його очі сміються, мовби ніколи не плакали. І сміються патьоки від сліз, які позасихали, замурзавши його.

А Оленки нема: покинула Сергійка – й на горище. Завинулася, як білка, по щаблях драбини й відразу туди, де лежав, переховуючись, дядько з Вовчого яру. Дошки лежали купою, щоб його за ними не було видно. Тепер вони розсунуті по всьому горищу. Вона ловить себе на думці, що відколи дядька з Вовчого яру спровадили до Корнія Терентійовича, то на горище й не вилазила: не було потреби. А вже того дядька нема і в Корнія Терентійовича. Сам учитель це їй ще вчора сказав, щоб вона передала батькові. Нині Мартин це підтвердив: пішов, сказав, буде месником. І Лесь підступав, піддобрюючись до неї, та вона його до себе не підпустила: ніколи йому не простить, нізащо! Її думки йдуть шкереберть, плутаються, спотикаючись, і натрапляють як на перепону, – Лесь: через нього їй не сиділося дома, через нього вона спокусила батька йти на антрацит, через нього вони попалися Видяшеві. Лесь винен. Ступає дошками, спотикається й думає: ні, не думки плутаються, а я сама плутаю ногами, ні, не думки спотикаються, а я сама спотикаюся – при чому тут Лесь? Я винна!.. Ні!.. Мати спиняли, а якби і я спиняла, якби ми спиняли вдвох з мамою, то тато самі до поїзда не пішли б. Вони ніколи самі не ходили… Сідає на тому самому місці, де лежав дядько з Вовчого яру. Карається, мучиться і не знаходить собі виправдання. Був би тут дядько з Вовчого яру, він порадив би і зарятував. Що ж тепер буде? Що?.. І як їй важко уявити батька розстріляним, неживим, так ще важче їй уявити його в чорній поліцейській формі.

– Оленко! Я знаю, ти на горищі.

Сергійкові не дозволяють лазити по драбині.

– Я лізу до тебе, впаду, заб'юся, ото тобі за мене змелеться.

Короткий листопадовий день не минав і, затуманений, тягнувся довго й нудно. Впали сутінки, як його гнітюче продовження: сходилися батьки. Не світили.