Інспектор не ворухнувся навіть. Підніс тільки очі й пильно глянув на Марка.
— Марко! — сказав ще раз з якоюсь впертістю людини, яку переслідує дивачна і страшна думка. Його огорнув жах на саму думку, що інспектор нічого не знає. Силою цілої своєї волі старався бути спокійним. Чув удари власного серця і в думках повторив собі: тільки не заломитися, не впасти! Так дуже боявся остатися самотнім, втратити зв'язок з родом побратима, залишитися безпомічно у страшній життєвій самотності.
— Це добре, що ви прийшли, це добре! — почув нагло голос інспектора. — Ви пережили багато, Бог вирізьбив вам на лише ваше горе і вашу долю.
Марко почув на своїм плечу приязну руку інспектора. Хотів кричати з радості, зірватися, відкрити вікно і проголосити цілому світові про своє щастя. Але він тільки сказав:
— Це велике щастя для мене, що ви собі пригадали...
Інспектор сильніше пригорнув до себе Марка. Він бачив внутрішню боротьбу цієї дивної людини і не словами, а дружнім утиском виявив своє співчуття.
— Вибачте, — промовив Марко, — але мої закони життя не ті, що в других людей. Те, що переживають інші, мене часто не зворушує, і те, що сприймає моя душа, часто не цікавить нікого. Живу, як мушу жити.
— Нема різниці, — відповів інспектор, — кожна людина має свої особливі переживання, чужі іншим, а то й навіть цілком незрозумілі.
Інспектор перебрав провід розмови. Говорив на різні теми, Маркового життя не торкав, аж Марко успокоївся і прийшов до духової рівноваги. Був вдячний інспекторові за стільки такту й уваги до його недавніх хвилювань.
У покоях хтось відкрив двері, почулися голоси і враз перед Марком стала дівчина.
— Ах вибачте, я не знала, тату, що в тебе гості.
— Ірино, — сказав інспектор, — познайомся з Марком. О, це моя доня.
Ірина витягнула руку до Марка. Стояла в дверях, світло лампи падало на її волосся. Темні вії кидали тінь на очі й на рожеве личко.
Марко несподівано для себе змішався, не пізнавав себе самого. Стояли, зачудовані собою, здивовані несподіванкою стрічі і почуванням, що затривожили їхні серця.
Інспектор цікаво глядів на них.
— Марко, — промовив до Ірини, — друг Петруся.
Врешті Марко опам'ятався, сіли біля великого вазону з квітами.
— Я вас наче б знав уже, — сказав і вмовк.
Глядів на неї, зачудований своїм хвилюванням і своїм голосом, який видавався йому чужим і непевним. Ірина дивилася на нього великими темними очима. Вона була видимо наполохана. І враз він пізнав її.
Біля себе почув голос інспектора, Підвівся і похитнувся, коли ішли до столу.
Темою розмов була очевидно війна. Інспектор розповідав широко про революцію і роки визвольних воєн. Світ входив в історичне буття наново.
— Ці знімки треба вклеїти в альбом.
Марко чув голос інспектора, але сам сидів непричасний до усього, що діялося довкола нього. В руках тримав фотографії якихсь вояків в одностроях, отаманів революційних років з виголеними чубами і кривими Шаблюками в руках. Він подавав їх далі. А йому передавали знову інші, де були десятки вояків, чоти і сотні, маленькі головки з скорострілом на землі, усі однакові в рівних рядах, всі озброєні.
— Ось, — перед фотокарткою появився палець інспектора, — це я. Пізнаєте? Двадцять один років тому. Молодець що?
Марко всміхнувся, придивляючися фотографії:
— Де це було?
Хтось питався, інспектор відповідав докладно і з гордим захопленням у голосі. Марко говорив мало. Раз глянув коротко на Ірину. Завважив темні волоски на горішній губі. Як у Катерини, — подумав і заліг у ще глибшу мовчанку.
— Ірина, Ірина, — повторював у думках, і це було все, що він знав у цій хвилині. Сидів, наче б чекав на якесь чудо.
Коли прийшов час прощатися, Ірина подала йому руку.
— До побачення.
Вона поглянула на нього ще раз і сказала:
— Ви не знаєте такої околиці — соснові ліси і жовті хвилясті піски? Я часто бачу їх у сні. Літо, запах живиці... Не знаєте такої околиці?
Вона підступила ближче до нього.
— Я вас там бачила. У сні. Завжди в цій самій околиці. Вона нагло спустила вії, засоромлена своєю тайною.
— Ні, — відповів Марко, — ніколи не бачив такої околиці.
— До завтра, пане Марку, — почув біля себе голос інспектора. — Заходьте завтра, поговоримо спокійно.
Він відпровадив Марка аж до брами. По дорозі сказав:
— Про вас оповідала мені моя мати. Вона і досі вас згадує.
Марко пристанув.
— Як то? Знає мене? І про... мене?
— Ні, — відповів інспектор, — про це не знає. Але ви дружили з нею за молодих літ. Анка.
— Ах Анка! — скрикнув Марко. — Пам'ятає мене?
— Дуже добре пам'ятає. Часто згадує: хто знає, що з ним сталося. Він належав до людей, яких гонить доля по світу. Такі ніде не загріють місця.
Марко пристанув.
— Ми багато стрічалися, багато розмовляли. Дуже цікава жінка, і це ваша мата, інспекторе! Так тоді я пам'ятаю і вас. В неї був хлопчик трирічний менш-більш, якщо не помиляюся.
— Це я, — засміявся інспектор, — тільки вас я очевидно собі не пригадую.
Надворі йшов дощ. Марко підніс комір плаща і пішов поволі вулицею. Враз здалося йому, що хтось кликнув за ним. Пристанув, — було тихо. Тоді пішов долів до міста. Чути було тільки гомін його самітних кроків і пошуми життя недалеких головних вулиць.
РОЗДІЛ VIII
Марко сидів у м'якому фотелі з темно-червоного плюшу і приглядався кожній подробиці кімнати. Високі вузькі вікна, заслонені ао половини важкими завісами, не пропускали багато світла. Дубовий темний стіл, фотелі, біля вікна плетений з бамбуку столик на квіти, в ньому лапатий рододендрон, — кімната з-перед п'ятдесяти років. Бував він тут не раз, тоді це мешкання робило на нього враження елегантного оточення і гарного смаку. Сьогодні з кожної закутини віяло стариною, і він, порівнюючи модерні ясні мешкання з простими лініями обстановки, мусів віддати першенство поступові часу. А все ж оця кімната пригадувала йому часи кінця століття, львівські тогочасні кав'ярні з газовими лампами і тодішніх людей, повну горіння Анку, молоду і життєрадісну дружину лікаря.
В кімнаті проти нього висів на великій темній стіні її портрет. Чарівна лінія шиї і рамен контрастувала свіжістю барви з темним тлом. Химерний усміх і жагучі чорні очі нагадали йому давні часи: це була Анка, така, якою її знав.
Портрет мав важкі золоті рами. Побіч висіли два краєвиди молодого Труша, а на другій стіні фота якихсь чоловіків. Марко їх не знав. Біля нього за склом стояли дві збірні знімки.
Він підійшов ближче. Це були пам'ятки з прогулянки. Ціле товариство стояло на борті малого корабля.
Глянув знову на портрет Анки і на підпис.
— Так і знав, — промовив до себе, — Монастирський.
Він відійшов від образу на кілька кроків і дивився на нього критичним, майже професійним зором. Був так заглиблений у думках, що не почув тихих повільних кроків, що прошелестіли поза ним. Кроки вмовкли, стало тихо, тільки десь з дальшої кімнати доходив ляскіт канарка.
— Добридень! — почув Марко і рвучко оглянувся.
Біля нього стояла бабуня, ціла в чорному з сивим гладко причесаним волоссям. Вона спиралася на чорну паличку.
— Я прийшов відвідати вас, — спокійно сказав Марко.
Старався не виявити наверх свого глибокого зворушення.
Так, це була Анка.
"Яка сила часу!" — думав, приглядаючися бабуні.
Анка звернула на нього очі. Марко завважив, що вони мали такий самий скритий вогонь, як колись. Тільки лице стало бліде й худорляве, повне зморщок і якесь дивно маленьке.
Сиділи одно проти другого, Марко усміхався до Анки, не кажучи, хто він, а вона гляділа на нього пильно, наче на когось, що давно згубився, а тепер несподівано прийшов.
— Пізнаєте мене, добродійко? — спитав Марко.
Бабуня тримала руку на коліні, і ця рука помітно дрижала.
— Ти син Марка? — спитала. — Хто б це сподівався! Живе тато?
Марко не відповів. Глядів на зміну в обличчі бабуні, бачив, як її зір помандрував кудись у темінь кімнати. Вона глянула на свій портрет, що на стіні, і врешті ввійшла замріяно-радісно в далекий світ споминів. Почала говорити про свої стрічі, про молоді літа і про те, що Марко був гарним юнаком, коли з-за кордону приїхав у це місто.
— Не те що ти, — глянула на нього, — він був красунь на ціле місто. Вечорами ми ходили до Стрийського парку. Наша дружба не тривала довго. Одного разу сказав, що мусить виїхати. Опісля я дістала від нього поздоровлення з Перу. І на цьому скінчилося. Ніколи більше не чула про нього.
— Він найкращий спомин мого життя! — додала по хвилині.
Бабуня Анка попала в мовчанку. Марко не міг промовити ні слова. "Дивна подібність цілих генерацій цього роду" — думав.
Бабуню змучила несподівана зміна в її спокійному житті. Її очі поволі закрилися, вона схилила легко голову набік. Бабуня заснула. На устах в неї залишився ніжний, щасливий усміх. Свій спомин вона забрала з собою у царство снів.
Марко поклав на руці Анки тихий поцілунок і навшпиньки вийшов з кімнати.
Вулицею думав про те, що від часу першої стрічі з Анкою переживав буревії і роки спокою, а історичний вихор переставляв кордони і міняв людські душі: одних кинув у забуття, іншим дав багаті скарби. Чим далі в минуле, тим частіше перемішувалися в його пам'яті люди живі і ті, яких уже не стало. Зате яскравіше видніла перед ним суть людського існування.
* * *
Сиділи в кав'ярні. Марко не піддержував розмови, стріча з Анкою пригадала йому його особисту трагедію. Мовчав про те. Хто ж із живих зрозуміє його переживання? Усміхнувся тільки, це була його звичайна маска.
Інспектор допив каву, закурив папіроску і вдоволено глянув на Марка.
Коли я був малим хлопчиком, приїхав до нас дядько з далеких сторін. Батько мій сидів з ним часто в двійку, пам'ятаю це добре. Вони обговорювали якусь переважну справу, бо їхні обличчя були поважні й задумані. Годинами проходили так удвох по саду. Одного разу дядько Марко покликав мене в свою кімнату і дав мені дарунок з далеких, заморських країн: великий кокосовий горіх і зуб слона. Я був тоді найщасливішим з усіх дітей. Коли я розглядав ті скарби, мені ввижалися далекі острови серед гранатового моря, а там пальмові дерева, гущі і дивні невидані тварини.