Все пам'ятаю. І за все віддячу його царській величності і надалі вірно служитиму. Я государю вірний підданий, небіжчика гетьмана й полковників повсякчас од шатості відводив.
— Його царська величність знає твою твердість і шле тобі, й на давнє прохання брата твого Данила, велику милість: жалувані грамоти. Бери читай. "Писареві Війська Запорозького Іванові Виговському жалувана грамота на уряд воєводський у Брацлавському воєводстві…" Те, що ти просив у його величності. Друга грамота, тобі ж таки, на містечка Козелець, Бобровицю, Трипілля, Стайки, місто Ромни із селами. А це братові твоєму Данилові на місто Прилуки, на Бориспіль, Баришівку, Басань, ще одному братові твоєму Костеві на містечко Козарі і Кобижчу, шуринові твоєму Боглевському на його давні маєтності: містечко Глинськ і село Княжу Луку. Батькові твоєму Остафію…
Виговський брав грамоти з рук посла, дякував, низько вклонявся, вчитувався у вітійні закарлюки царських писців.
— За це маєш іще ревніше служити його царській величності й відписувати про всякі неподобства і шатості у Війську. А для нагляду за козаками хоче його величність послати воєвод своїх із стрілецькими залогами по більших містах українних.
— Так, так, пане после. Перекажи царській величності, що і його вірний слуга таке ж мислить. Щоб у війську бунтів не заводилось. Та тільки козаки народ свавільний, не схочуть вони того…
— Як гетьман скаже, так і буде. — Кікін почесав підборіддя, задерши віяло бороди, і багатозначно подивився на Виговського.
Той опустив очі на знак згоди, але й слова не загубив.
Прощаючись із Кікіним, Виговський завірив царського посла, що великому государю відданий до кінця життя; а тим часом пригадав розмову з Богуном про царських воєвод. "Чи ж ми в бога теля з'їли, що не дамо ладу в своїй хаті? — посміхнувся в думці Виговський. — Авжеж, чекаємо не дочекаємось тих воєвод…"
Не зважаючи на північ, удома чекав на нього полковник Тетеря. Сірий від пилюки, з червоними очима, підняв голову від столу, на якому задрімав був.
— Статті привіз, пане полковнику?
— Бачиш, ночей не досипали, піднімалися вдосвіта, аби швидше товариству представити царську грамоту..
— А Кікін тебе усе ж обскакав. Що там у тих статтях?
— Те саме, що і за Богдана, пане писарю.
— Це добре.
Виговський запалив трійник, розпечатав сувій, підніс до очей. Так, цар не порушив жодної статті. Все, як було домовлено з Хмельницьким. Цар потвердив права Війська Запорозького.
Війська має бути 60 тисяч, і щоб те число завжди було вповні. По смерті гетьмана козаки обирають нового і повідомляють про нього цареві. На булаву гетьманську дано Чигиринське староство. Маєтки козацькі і землі лишаються при них. Діти козацькі й удови мають права, як діди та батьки їхні. Військо щоб судилося своїм судом і аби в ті військові суди ніхто не мішався. Послів, що приходять до Війська з добрими вістями, — приймати, а з поганими — не відпускати від себе й сповіщати царську величність. З турецьким султаном і польським королем без царського указу зносин не мати. Військові Запорозькому бути під високою царською рукою і служити цареві і його нащадкам щиро, і на неприятелів його царської величності, куди буде наказ, ходити і битися.
Шляхті, що пробував в Малій Русі, велено бути під царською рукою на давніх правах і привілеях, які були їм надані від польських королів. Вибирати їм старших з-поміж себе на уряди судові, земські й міські, маетностями своїми володіти і своїм правом судитися. А царській волі в усьому бути послушними.
Дочитавши, Виговський аж тепер помітив, яким нетерпінням горять невиспані очі полковника.
— Тісто вже замішано, пане Павле. Добре замішано, скоро опара зійде…
Усміхнувся, й обличчя розпливлося, втратило свою суворість і стриманість. Очі були ситі, вдоволені…
І Павло Тетеря зрозумів, що спізнився, що генеральний писар усе обставив по-своєму, і тепер Тетері доведеться чекати, може, й довго, слушної нагоди, щоб привернути долю до себе.
— Ти б заночував, пане полковнику, в мене. Куди поїдеш у ніч? І коней твоїх заведу до стайні. А завтра удвох покажемо старшинам царську грамоту.
— Маю де ночувати, пане писарю. Бувай здоров, — кинув крізь зуби Тетеря і вискочив з хати.
Виговський осудливо похитав головою.
Вибрикує полковник… Чи не забув, кому має дякувати і за полковницький уряд, і за посольський клейнод? Напевно, погрів руки біля царської милості, випросив собі щось… Якого ж дідька ще треба?
Виговський помолився на ніч.
Усе йде як слід. З молодим Дорошенком про все договорено — як вести козацьку раду. Обійнялися на кінець бесіди, Виговський тричі поцілував прилуцького полковника (слава богу, молодий ще гетьманувати) і напутив:
— Старий Хмель тримався-таки царя, хотів жити в згоді з можновладним сусідом, і ми триматимемося, пане Петре. Поки буде його царська милість до Війська Запорозького, а як не стане — в неволю не дамося, знайдемо собі іншу поміч. Наша свобода велика, поляки над нами неправду чинили, і що з ними сталося?
Треба скликати генеральну раду найближчими днями — далі нема куди відкладати. Запорожців не буде. Якби хотіли, досі були б у Чигирині. Але то люд гоноровий. Учора над'їхали посланці січовиків. Простаки, та й годі! Хочуть, щоб усе Військо до них прибувало. Генеральна старшина тільки посміялася з того. Минулися часи, коли гетьмана обирали на Низу. Слава богу, минулися!
Коли усе перемелеться, він пошле листа на Січ з проханням до запорожців підтвердити його гетьманування, пообіцяє надалі радитися з Кошем Запорозьким, перекаже їм грошей, навіть з власної шкатулки, кілька тисяч битих талярів, щоб розділили між собою та на церкву Покрову Січову.
А як міцно сяде на гетьманському престолі, тих свавільців-запорожців треба поступово виписати з козацького реєстру, натомість найняти побільше волохів, татар, німців, сербів, які мовчки робитимуть за гроші, що накаже гетьман.
Уперше за останній місяць Виговський спав спокійно.
Та в ніч перед генеральною козацькою радою безсоння знову навідалося до писаря. І молитви творив богородиці, і виходив надвір у глупу вітряну ніч, блукав попід тином, а сон не йшов. Прокинулася жінка, заходилася варити траву, аби повернути чоловікові сон. Ковтав гаряче зілля, пітнів, лягав у ліжко, знову блукав хатою, падав на коліна перед образами, шепотів.
— Богородице діво, благодатная Маріє! Благословенна ти в жонах, благословен і плід чрева твого, яко Спаса родила єси душ наших… Господь з тобою! Господи, спаси і помилуй! Спаси, господи, раба божого Івана і благослови достояніє твоє, побіди над супротивниками даруючи…
Під ранок задрімав-таки. І наснилося йому, що він у своєму родовому селі на Волині, невідомо звідки налітають січовики, чинять наругу над його економом — чи то Брюховецьким, чи то якимось лишком, чути лемент з сусідньої кімнати, Виговський тікає в глиб покоїв, ховається за мисник. Вдираються запорожці, шукають його, а він з жахом бачить, що ноги не захищені мисником, січовики чомусь не помічають цього і нишпорять під ліжком, у скрині, брязкотять шаблями. "Де той клятий самозванець? Зрадив давні козацькі звичаї! Порушив закон! Став на гетьманський стіл без нашого благословення!" Пробудився, зрошений холодним потом, перехрестився, відганяючи примару.
Вже сіріло за вікном, як Виговському наснився другий сон — ще страшніший. До нього наближається Павло Тетеря з гетьманською булавою в правиці, поряд польський полковник і драгуни. "Ти зрадив польського короля, писарю Виговський, і ми з полковником присудили тобі смерть", — каже Тетеря байдужим голосом, ніби йдеться про курча до обіду.
"Ви не маєте права судити мене! — вигукує Виговський. — Я сенатор і засідаю в сеймі ліворуч його ясновельможності! Я писатиму супліку крулеві".
"Ти нічого не писатимеш, бо гарно пишеш — та брехнею дишеш. Зараз драгуни скарають тебе на горло. Вставай!" І Тетеря тягне його з ліжка — в самому спідньому, босоніж, на мороз.
"Це змова! — лементує Виговський. — Це підла обмова, і ясновельможний круль, як довідається, постинає вам голови! Це я привів під його високу руку Військо Запорозьке, одвернувши від білого царя…"
Але драгуни наставили на нього рушниці, женуть за поріг.
Виговський чіпляється руками за стіл, його штовхають, він падає на коліна, повертає обличчя до ікони богородиці, молиться, драгуни піднімають його і ведуть З хати. Вже у сінях Виговський схаменувся, що не сповідався перед смертю, Страх охоплює ще більший, як же стане він перед Господом, повний гріхів земних?
"Пане Тетеря, поклич православного священика, благаю ради всього святого! Ми ж одновірці з тобою!"
"Я вже католик, пане писарю. Кінчайте його!" Гримлять постріли, і він падає обличчям у сніг. Виговський сів у ліжку. Господи, дай спокій душі християнській! Витер рушником мокру шию. Крекчучи, взувся в чоботи, одягся. Жінка міцно спала. Перехрестивши її, вийшов на вулицю. Ранок був непривітний, вітряний, хмарний.
Може, той сон — промисел божий, і не брати йому сьогодні гетьманської булави? Ні, то сатана випробовує міць його духу. В цей день, коли вирішується його доля і доля всієї України. Булаву він візьме![5]
Виговський поспішав до гетьманської резиденції, аби бути першим. Дарма він так хутко біг, бо й вулиці були порожні. Такого переддощового ранку добре спиться безпечним козацьким душам.
Біля гетьманової брами, під високою дерев'яною загорожею Виговський здибав сліпого діда-кобзаря. Сліпий зрадів ранковому перехожому, схопив за рукав.
— Сядь, козаче, на травицю та послухай, що сліпий дід наспіває.
— Ти і ночував тут під плотом? — підозріло спитав писар, стоячи над кобзарем.
— Моє діло вбогеє, де завечорую, там і заночую. Почастували вчора хлопці добрим медом, а сивій голові чи багато треба? От послухай, яку думу склав старий козак-острянинець. Ще за життя Хмеля.
…Як Іван Виговський, писар військовий,
Листи писав, до всіх козаків розсилав —
заспівав кобзар високим деренчливим голосом, і Виговський здригнувся.
…То сотники, полковники, як їх прочитали, усе покидали,
До гетьмана Хмельницького скоріш прибували.
То гетьман добре їх приймає, словами промовляє:
"Панове молодці, добре ви дбайте,
Собі гетьмана наставляйте,
Бо я старий болію,
Більше гетьманом не здолію.
Коли хочете, панове, Хвилона Джеджелія Кропив'янського,
Або Грицька Лісницького Миргородського,
Або Мартина Пушкаря Полтавського,
Або Павла Тетерю Переяславського,
Чи Івана Виговського, писаря військового".
То козаки теє зачували, смутно собі мали,
Тяжко зітхали, словами промовляли:
"Не треба нам Хвилона Джеджелія Кропив'янського,
Ні Грицька Лісницького Миргородського,
Ні Мартина Пушкаря Полтавського,
Ні Павла Тетерю Переяславського,
Ані Івана Виговського, писаря військового,
А хочем ми сина твого, Юрася молодого,
Козака лейстрового…"
Кобзар перевів подих, щипнув струни, а Виговський озирнувся на всі боки, на сонні хати й тремтливі од вітру дерева в садках.