Щось езотеричне? —— недовірливо запитаєте Ви. —-
Перст Божий,-— відкажу я впевнено.
Фрау Анна прожила з чоловіком
Тридцять шість років.
І Коли він пішов до молодої, фрау Анна
Не заплакала, не заніміла.
Її душа враз зів'яла, ніби квітка троянди,
Коли пелюстки жовкнуть,
Потім стають сухими, мов папірус, і
Врешті опадають, зберігаючи
Ледь вловимий аромат спеклого літа.
Так тривало десять років
Напівжиття, напівсмерті.
Десять довгих років небуття
У розкішному домі.
З бароковими меблями і старим живописом,
Де на кожному кроці
У венеціанських дзеркалах
Відбивався печальний погляд
Величезних очей,
Глибоких, мов дві могили.
Зараз чоловік Анни
Повільно вмирає від тяжкого інсульту.
А вона закохана в друга свого дитинства,
Як і тоді, п'ятдесят років тому,
Коли вони гасали на трофейних роверах,
По Нусдорфських серпантинах,
І з гори, з розгону вкочувались
У Дунай, заливаючись від реготу
І захлинаючись від щастя.
Вони не бачились п'ятдесят років.
Подібне на прекрасний сон.
Я чую, як дзвінко цокотять її підбори,
Як клацають двері срібного "Мерседеса",
І м'яко шурхотить гума колес.
"Incipit vita nova!" сказав би великий Данте.
"Ні,-— кажу я,-— це продовжується доля".
Вчора фрау Анна
Подарувала мені букет білих лілей.
Мармурові квіти з неземним запахом.
І я раптом пригадала
Свій перший спектакль у театрі.
То була "Жізель" Адана.
Білі сільфіди ніби пропливали
Між пагорбів старого цвинтаря,
Тримаючи у руках
Жмутки білих квітів.
"Як звуться ці квіти?" —-
Спитала я у мами.
"Лілеї..." —— відповіла вона пошепки.
Спомин повернув мене у дитинство,
Над яким, мов ясне світило,
Сяяло мамине обличчя.
Невже це колись було зі мною?
Що це?
Телетекст поздоровляє з останнім днем спеки.
Завтра температура падає
На десять ступнів.
Неймовірно! Та невже?
Городяни піднесено збуджені
І радісно передають звістку
Одне одному.
Ось і дзвоник від фрау Анни —-
Вітає мене, тішиться...
О, людино!
Як тобі догодити?
Як виконати усі твої забаганки?
То ти прагнеш дощу,
То —— сонця.
То гніваєшся, то радієш,
То смієшся, то плачеш,
То уїдлива, то байдужа,
То щедра, то скнара.
І Так далі, і так без кінця.
Воїстину важку ношу взяв Господь на свої плечі:
На монастирській терасі
Під червоною парасолею Coca-Cola
Ми доїдаши свій обід:
Філе судака з картопляним салатом.
Ми нікуди не поспішали і розмова наша
Лилась повільно і невимушено.
"Домініканці були чудовими архітекторами,
Кращого місця для монастиря
Годі й бажати.
Умиротвореність тут
Ніби розлита у повітрі".
"Так",-— погодилась я і подивилась в бік
Долини, яка смарагдово світилась
По обидва береги Рейна.
"Власне вони досягли головного —-
Вас на цій горі не залишає відчуття
Паріння у небесах, відчуття лету.
Суто утилітарний розрахунок
Дає небуденний поетичний ефект".
"Так",-— погодилась я і перевела погляд
На каштанову алею в підніжжі
Могутнього муру. Доріжку було
Вимощено гранітними камінцями,
Відполірованими нині до блиску
Підборами прочан.
Здавалось,
Невпинний потік тече з гори.
Ніби вічна дорога життя.
"Що й казати, монастир можна було б побудувати і в цій розкішній
Долині з набагато меншими витратами.
Але вони на щастя не переймались
Витримати. Страшно подумать, що було б,
Якби церква заощаджувала,
Ми б не мали сьогодні майже нічого".
"Так",-— погодилась я і озирнулась
На залитий сонцем монастирський цвинтар,
Що потопав у кущах бузку і жасмину.
"Уявляєш, як легко було зректись
Мирської суєти на цій височизні,
Звільнитись від гріхів і навіть
Гріховних помислів, бо краса
Лікує душу так само, як і молитва..."
"Так",-— погодилась я,-— "Слава Богу!"
Про що я згадую?
Про твоє білополе.
Адже не було
Ні обіймів,
Ні рукостискань,
Навіть слів не було.
Був тільки погляд,
Веселий і сумний водночас,
Гіпнотичний погляд,
Який зробив з мене
Твою бранку,
Бранку на все життя.
Gottweg —— по-німецьки —— то Божа дорога.
Ця назва пророча, і точна, і строга.
На світлій вершині, на древнім подвір'ї,
Над світом удвох, мов птахи надвечірні.
Під нами Дунай —— далина несходима,
Над нами небес золотаві вітрила.
І Думаєш: горе отим, хто не знають,
Що небо і землю лиш храми єднають.
А поряд велична дзвіниця собору,
Якій не страшні ні Содом, ні Гоморра.
Як просто усе, як усе зрозуміло —-
Є небо, земля і божественна сила.
З книги
"В обіймах юнендстилю", Бонн, 1997
Звідки я? Із югендстилю...
Він моє єство леліє,
Він мене ховає в квітах,
Не пускає з вами жити,
"Ти і ніжна, і химерна,
Ти Юнона і Мінерва,
І тобі, моя красуне,
Геть сучасність не пасує".
Так мені сказав балкон,
Оповитий у хітон
Дивовижних жалюзі:
"Не пущу —— і не проси".
Повернулась до кімнати,
В котрій свіжо пахла м'ята,
І дзеркала колосальні,
Прямокутні і овальні
Прикрашали інтер'єр
Майже вік. От і тепер
Все було настільки стильним,
Що здавалось неймовірним —-
За вікном кінець століття
І вогні з неону світять.
Меблі Вагнера і Лосса
Час робити ледь відносним,
Наче нині й наче ні,
Ніби тут і мов у сні.
Я проводила рукою
По комоду у левкоях,
По фотелю у лілеях.
Ах, лілеї на фотелі!
Канделябри Райнершмідта,
Градда вази в синіх квітах,
Щось капризне і раптове,
Фантастично-загадкове
В цих манірно-ніжних зламах
Порцеляни і металу.
Тут нема кутів прегострих,
Дім, немов овальний острів,
Де сплелися у букет
Двері, вікна і паркет.
І не бачу я дороги
В світ прагматиків жорстоких,
Де всесильна НТР
Нищить поетичний флер.
Я залишусь у кімнаті,
Наче мудра Сарасваті,
І полину у нірвану,
Ревно роблячи асани.
А довколо тільки —— тіль,--
Jugendstil чи югендстиль.
Це місто —— шампанського бризки.
Воно недалеко тут, близько.
Воно, наче марево вічне,
За мною мандрує і кличе.
Я бранка його і обранка,
І відданая самарянка,
Бо ніжність і захват дитинний
Йому віддаю до краплини.
Це —— серце Європи, це —— серце.
Це —— скерцо Європи, це —— скерцо.
Це —— нота висока і чиста.
Це —— справді божественне місто!
Надихатись ним неможливо.
Воно, мов перлина, мінливе.
Не зможете ним надивитись
Крізь мрево каштанових китиць
Блукайте і денно, і нощно,
Але ці провулки, ці площі
Усі обійти вам не вдасться.
Вони безкінечні, мов щастя,
Що душу мою обіймає,
Коли я зненацька згадаю
В Нусдорфі осінню дорогу
До церкви, а може, до Бога.
Маєрлінг —— таїна, нерозгадана й досі.
Монастир —— "Святий хрест"
І божественна осінь.
Ми йдемо, як завжди,
На могилу Вечери.
Повз злотаві дуби
У плащах гондол'єрів,
Що по схилу гори
Таємничо й містично,
Мов пливуть крізь віки,
В безкінечне і вічне.
Ось і цвинтар старий.
Ось надгробок без злота.
А під ним спочивають
Кохання і врода.
Спершу ходімо до Лувру,
Побачим славетну Джоконду,
Потім зайдемо на каву
У притулок богеми "Ротонду".
Ну а далі? А далі —— вклонімося Наполеону
Між врочистих колон імператорського пантеону.
Ось прекрасна "Мадлен" —-
Грецький храм просто в центрі Парижу.
А тепер Мулен-Руж, що стоїть у Монмартра підніжжі,
Ну а вище —— Монмартр,
Незрівнянний, свавільний, розкутий.
Тут Лотрек і Бонар
Довели, що повії —— теж люди.
І, Мабуть, в Сакре-Кер, білій церкві, ледь-ледь візантійській,
Вони змучені вщерть повертали свій дух діонійській.
А тепер до д'Орсе —— буде це і розумно й логічно.
Ми побачим усе, що зросло на Монмартра узбіччях.
Пісарро, Ренуар і Сезанн, і Гоген, і Дега.
І Розкішний Вюйар, і краса, і снага, і жага.
Вже не чуємо ніг —— не забудемо день цей до скону.
Так скоріш в Тюільрі, це немеркнуче диво Бурбонів.
Між античних скульптур, попід золотом липових китиць
Ми почуєм ноктюрн, що виконує бджілка на квітці.
І Наснажені джином з маленького, тихого бару
Ми поїдем туди, де лунають іспанські гітари.
Цілу ніч, цілу ніч будем слухати музику ніжну.
Це —— Париж, це —— Париж, це —— закони нічного Парижу.
Ось і ранок настав. Монпарнас —— золотисто-рожевий...
У росі мерехтять, як міраж, іще сонні дерева.
Прохолодні сидіння. Нечутна хода "Мерседесу".
Я ще сплю, я ще сню, я ще музику чую чудесну...
В Парижі осінь. Осінь... Вер-Галан
Пливе по Сені. Золоті вітрила
Старих платанів осінь осінила
І захопила в бран, мов Тамерлан.
Блакить небес і голубінь води.
Між них маленьке сонце Вер-Галану,
Немов опал у персні Тамерлана,
Безцінне чудо сяє навкруги.
Що за грайлива назва Вер-Галан —-
"Палкий коханець". То лише французи
Змогли з'єднать у вічному союзі
Красу ландшафту з пристрастю до дам
Їх короля. Бо, справді, кавалер
Це був невтомний. І Ніяка сила
На цім шляху його не зупинила.
Тож слава та не вмерла дотепер.
По Вер-Галану ми блукали вдвох
Щасливі й безтурботні, мов по раю.
Бо серце мудре любить й пробачає.
А це блаженство посилає Бог.
Ріволі, Тюільрі, Сент-Шапель...
Дивна музика, мов менестрель
Грає вальс на золоченій флейті,
Крила білі над світом простерті.
Сент-Шапель, Ріволі, Тюільрі...
Ви всміхнулись привітно мені
І лишились у серці, мов сон.
Тілім-бім, тілім-бім, тілім-бом.
Тюільрі, Сент-Шапель, Ріволі...
Ці погідні, ці сонячні дні,
Мов дарунок небес, мов печать —-
Пам'ятать, пам'ятать, пам'ятать.
О, диво! Мій оспіваний Париж!
Ти сниш майбутнім чи минулим сниш?
Твоя краса магічна і велична.
Гармонії неповторимий спів
В моїй душі, ніби весна, ожив,
Аби звучать й окрилювати вічно.
Це місто —— мармурове божество!
Благословення сонячне зішло
На вежі й площі, на сади і мури.
І Поєднало у святий хорал
Гранітні сходи і кришталь дзеркал.
І Виникла славетна партитура.
Це Божий надих чи урочий перст,
Веління долі чи наказ небес.
Блаженство огорта, мов осіняє,
Коли дивлюсь з Монмартрської гори
На ці бульвари у ранковій млі,
Мов оповиті у тумані таєн.
Світило піднімається з глибин,
Як величезний золотий бурштин,
І тепла хвиля омиває вікна.
І душу розрива від поривань,
І світлих дум, і ніжних сподівань,
І віри, що краса повік не зникне.
Ел Боулі співає про любов —-
Прадавні танго і старі фокстроти.
Які там війни чи перевороти?
Лиш про кохання й про кохання знов.
Диск крутиться, і музика летить
У надвечір'я сонце, кущі саду.
І я збагнула: про любов писати —-
Це значить своєчасність пережить.
І залишитись поза всім на світі,
Між небом і землею, ніби птах,
Бути ні з ким і скрізь. А тлін і прах
Знесуть дощі весни несамовиті.
О, романсеро, таїна народу...
Палкий вогонь, джерельна прохолода
З'єднались у тобі, сплелись, злились.
Ти дух життя, що на простори рветься.
Хто видобув тебе з грудей, мов серце?
Хто вперше заспівав тебе колись?
"Calaverada", "Ciento", "Olvidado"...
Про незбагненне, про любов і зразу
Магічний голос розповість мені.
І я повірю, що ніщо на світі
Не варто того менту, тої миті,
Коли троянди молоде суцвіття
З твоїм цілунком впаде на вікні.
Сад любові
Ця вілла в дусі югендстилю,
Довколо квіти сині й білі
І справжній смерекрвий ліс
В рожевих променях навскіс.
Кущі троянд довкруг тераси,
Що, мов хмаринка, понад часом
Пливе собі у далечінь
І на землі лиша лиш тінь.
А я на ній складаю вірші
Про Клостернойбург і Бад Ішль
І розумію, що Нусдорф
Мені послав Всевишній, Бог.
Ви любите сад поливати,
Коли в надвечір'я густе
Вливаються запахи м'яти
Й усього, що квітне й росте?
Коли після денної спеки
Під зимним поктоком води
Стають голубими смерки,
Стають золотими дуби.
І терпко самшит позіхає
І дужче красоля горить,
І сад обертається раєм,
В якому нам довго ще жить.
Сосни стали наді мною,
Мов зійшлися хмари.
Сад наповнивсь таїною,
А чи, може, чаром.
І коли упала злива
На мої пенати,
Гадка зблиснула щаслива:
"Схоже на Карпати".
Я збагнула тої миті
Істину високу —-
В цім яснім, зеленім світі
Ми не одинокі.
Наш маленький амур,
Сіра постать з граніту,
Вийшов на теренкур
І спинивсь відпочити.
Між троянд, поміж віт,
Ніжних квітів жасмину
Він стоїть стільки літ —-
Загадковий хлопчина.
Погляда вдалину,
Мов на когось чекає.
Я йому посміхнусь,
Я його привітаю.
Любий хлопичку мій,
Ти.