Як таке можна дозволяти? Чому?
"Бо ти лиш тим і займався, що вставляв йому палки в колеса",— подумала Алла, однак стримала себе. Вже й так сказала забагато тут, за цим столом, де зібрались безсумнівні однодумці.
— Авжеж, чому? — ив вгавав Гресь.— Це ж просто неетично! Це, я вважаю, плювок в обличчя цілого колективу, який працював довше від нього. Подумаєш, могутній одиночка! Та просто нахабний індивідуаліст! Він хоч Валерія Дмитровича включив?
Хвостова кивнула:
— Як керівника — па якийсь там процент.
— А вас?
— А мене ні.
— Все зрозуміло! — сказав Геннадій.— В нашому інституті такого не траплялось. Та й взагалі, наскільки я розумію, у цивілізованих людей так не прийнято.
Хвостова звела на нього вдячно-страдницькі очі...
— Ми ж працювали! — розходився Гресь.— Ну, не вдалось одразу перейти на багаторядний спосіб виплавки базальтового волокна, так все одно за місяць-другий перейшли б. У роботі завжди є труднощі та перепони, однак їх успішно долають. Подолали б і ми.
"Мовчи, мовчи,— нагадувала собі Алла.— Тепер ти завжди ховатимеш свої думки і чинитимеш волю цієї жінки. Найкраще — розучитись думати взагалі, розучитись бачити й відчувати, чого не треба. Найкраще — дивитися на світ її очима. Можливо, з часом так і станеться".
їй раптом згадалось, як мати, її тиха та скромна мати, виступила на зборах проти голови колгоспу за те, що вимагав від директора школи, аби той послав учнів у сльоту збирати буряки.
— У господарстві тяжке становище? От-от морози вдарять? А чом ми не копали корені, коли стояли погожі дні й час мали, бо всі роботи вже завершили? Чекали, доки впадуть дощі, щоб буряки натягли вологи й більше заважили? Тепер без дитячих рук не обійдемось?
І тим, хто смикав її за поли, вмовляючи згадати про здоровий глузд і не ставати на прю з начальством, показувала свої маленькі зчорнілі руки:
— А що воно мені, те начальство, зробить? Я вільна, вільна, бо працюю на землі.
"Ти ж вільною не будеш,— думала Алла.— Не будеш, бо те, чого хочеш, такі як ти нездари купують не працею, а совістю і честю. Згодна платити аж так багато?"
За півгодини ніхто не завважив, як на одного з однодумців поменшало: Алла звелась і, навіть не криючись, пішла вдягатись. У передпокої трохи постояла, роздивляючись звідти велику вітальню, яку — за домовленістю з Мар'яною — завтра мала опоряджати до приїзду Джис— люка.
Давно відгоріли осінні барви — вечори настали холодні, темні й порожні, коли здалеку відлунюють кроки пізнього перехожого, а шум машин чути за кілька кварталів, й гострі пориви вітру проточують благеньку стінку тепла, що стоїть поміж осінню та зимою. Незабаром мав упасти сніг, а нічні метелики все ще літали в цьому одноманітному світі, й з ними траплялось усе, що має траплятись за літніх днів, вони прагнули світла, крутились у своїх загадкових танках, заплутувались у павутинні.
"Ти у своєму житті зробила багато дурниць,—думала Алла.— Ти платила Шамраю нещирими цілунками за комфорт і байдикувала в своїй лабораторії з дня у день — добра людина Левандовський мусив мити за тобою пробірки. Ти казала багато неправди й не дуже переймалася моральними настановами. Але є гріх, якого ти ще не встигла взяти на душу: ти знала, що з тебе ніколи не буде справжнього науковця, й не пробувала тут урвати щось для себе. Тепер ось Мар'яна Хвостова береться тебе витягти на цю гору за пошиті сукні, викладені парики й косметичні поради. Так не поповнюй ряди липових кандидатів... Май совість".
Алла зайшла до телефоної будки й вперше набрала той номер, який звикла давати іншим. Телефон підкреслював найкраще в голосі ПІамрая, робив його глибоким та оксамитним.
— Слухаю.
Вона помовчала, долаючи несподівану судому в голосі, й тихо сказала:
— Сашко, я думаю про тебе, хоч цього й не хочу. Той плащик і туфлі... Я їх не вдягала, і коли це просто так, то забери, будь ласка.
Віддих Сашка почастішав, і, до болю чітко уявляючи його обличчя, Алла відчайдушно мовила:
— Шамраю, Шамраю, тебе любити маю...
Хотіла одразу ж покласти трубку, та враз почула:
— Стривай!
Руки у Алли ослабли, й вона їх опустила — Сашків голос звучав десь чи не біля самих ніг.
— Ти працюєш там, де й працювала? Так?
— Поки що.
— Тоді завтра о шостій чекай на мене біля прохідної.
— Чекатиму. Спасибі.
Діставшись до гуртожитку, вона обняла Діну:
— Піду в кравчині! Й чому одразу не додумалась? Отам нікому не доведеться годити!
— Жартуєш! — знизала плечима Діна.— Не візьмуть, у тебе ж вища освіта.
— Освіта, звичайно, створює проблему — і нащо я її здобувала? А втім... Побачимо! Одне знаю напевне — шукатиму іншої роботи.
— Жартуєш...
Двоє інших дівчат солодко спали, загорнувшись у дві— три ковдри: батареї були зовсім холодні.
"Шамраю, Шамраю, а я ж тебе й справді любитиму",— прошепотіла Алла, й собі готуючи постіль.
"ЯКЕ В .НЕЇ ОБЛИЧЧЯ?"
По обіді Ігор мав їхати на сусідній завод скловолокна, що за дві зупинки електрички, в лісі. Михайло Чугай, котрий так і не передав йому до кінця свій цех, довго пояснював, з ким, про що та як треба поговорити у справі. Врешті, махнувши рукою, написав записку-прохання.
Ігор мовчки сприймав усе, про що говорив Михайло. Думав про своє.
Він був приголомшений. Щойно розмовляв з Джиглю— ком — витратив кілька годин, доки спіймав його поміж нарадою й незапланованим візитом до міністерства. Вдягнений Валерій впустив Ігоря в кабінет, а сам лишився стояти біля дверей.
— Прошу вас бути дуже лаконічним — немає часу.
Збентежений холодним тоном (коли б же зовсім недавно з ним не розмовляли інакше!), Ігор сказав не те, що збирався,— втім, це навряд чи й мало значення, Джиглюк, здається, не мав наміру слухати його пояснення, перебив:
— Мені доповідали, що ви незадоволені. Але чому? З чого такі настрої? Більшого для вас ми зробити просто не можемо, принаймні тепер.
— Але я не прошу більшого! Я взагалі не прошу нічого особливого,— повторив Ігор, усе ще сподіваючись, що це — непорозуміння.— Я просто хочу лишитись, де працював, хочу займатись творчою роботою й далі розвивати свою тему. Адже маю думку...
— Ви так говорите, ніби й справді займались науковою роботою,— знизав плечима Джиглюк.— Але ж цього не було... Тепер маєте вищу інженерну ставку. Так краще для виробництва і, за логікою речей, для вас. Звідки ж претензії?
— Хто ж вдосконалюватиме практику виробництва базальтового волокна?
— А то вже не ваш клопіт. Про ваші нові обов'язки поговоримо іншим разом. Працюйте.
Було в ціп розмові щось пекучо-образливе для Ігоря, таке образливе, що навіть не міг її переповісти іншій зацікавленій особі — Михайлові Чугаю. Його, Ігоря Хвильового, не зрозуміли... Чи не схотіли зрозуміти? Але чому? Адже ще місяць тому Джиглюк всміхався так приязно і щиро — за саму лиш ту усмішку можна було не досипати ночей, аби швидше поставити на ноги їхнє спільне діло. Навесні небагато працівників вистояло проти недовір'я та скепсису: ті, що прийшли працювати, коли часи повернули на краще, ніколи не переймуться цією ідеєю так, як переймались перші. "Спільно пережиті негаразди мають зближувати людей,— думав Ігор.— Але нас трьох вони не зблизили — чому? Нехай Хвостова, вона, видно з усього, егоїстична жінка, але що нас розвело з Джиглю— ком?"
Почувався так, ніби його зрадили,— зрада була дуже тонкою, невидимою на перший погляд, і хтось там сторонній, невтаємничений, міг хіба що здивовано розвести руками. Справді, звідки претензії, коли на словах усе правильно...
Як і слід було чекати, поїздка виявилась невдалою. Заступник директора склозаводу по господарській частині повернув записку зі словами:
— Нічого не можемо зробити. Не маємо таких можливостей.
Належало вимагати, доводити, лаятись, можливо, щось обіцяти, натомість Ігор поклав записку в конверт (горопашний Михайло довго шукав його, примовляючи: "Культурненько щоб було, культурненько...") — мовчки вклонився. Здивований такою поведінкою, заступник-завгосп гукнув на прощання:
— Загляньте днями, щось придумаєм!
— Спасибі,— не обертаючись, кинув Ігор.
На вулиці зметикував, що до їхньої лабораторії можна пройти навпростець лісом — години зо дві вистачить, й електрички не треба чекати. Скільки там погідних днів залишилось у цьому році, щоб не потішитись бодай одним?
Після напруги останніх місяців — весну бачив, а чи настало за нею, як годиться, літо, вже й не помітив — сам себе не впізнавав у цьому настрої байдужості до всього. Стомився, авжеж, стомився, і здається, від неробства на новій посаді ще більше, як біля печі, хоч там простоював по десять годин, скільки дозволяли сили. "Ви говорите так, ніби й справді займались науковою роботою",— згадав слова Джиглюка, й знов запекла образа. А що ж то було, як не науковий пошук з його непогамовністю? Творчість і сама по собі є винагородою за труд: тож хай там що, а базальтове діло живе,.міцніє, вже й на інших заводах запроваджують печі їхньої конструкції, зокрема й на тому, який і досі називає рідним. Марія пише, що за ним жаліють, кличуть назад.
Ні, не йому потерпати від сумнівів: начальником цеху він не може й не хоче бути — Джиглюк мусить це зрозуміти. Ще завтра востаннє з ним поговорить, а сьогодні — хай буде мир на душі. Мир і сонце в цей осінній день — перший день року, коли він вільно йде поміж дерев, нікуди не поспішаючи, ні над чим не мізкуючи. Він його заслужив.
Сонце й справді світило ніби не на зиму, й по тому, як Ігор заглиблювався в ліс, приходив незвичайний настрій. Подібне було хіба що в юності, коли він, кваплячись після роботи до вечірньої школи, ледь не налетів з розгону на дерев'яні щити: пішохід перегородили у зв'язку з ремонтом каналізації. Перейшов на інший бік і звідти побачив будинки та дерева, під якими сто разів пробігав, засліплений поспіхом, і раптом здалося, що він потрапив до незнайомого міста, красивого й таємничого. Того дня пропустив аж два уроки, милуючись баченим, й другого дня вже з нетерпінням чекав, коли нарешті помиється під душем і, повечерявши у заводській їдальні, потрапить до екзотичної країни, відкритої поміж заводом і школою. Але сподіваного ефекту не трапилось: вулиця вже не промінилась, як уперше, не цвіла...
Гей-гей, а він і сьогодні пропустить не один урок...
Звернув з асфальтівки, що вела до заводського магазину, на стежку поміж обчухраними кущайи бересклету: де-не-де на ньому ще висіли химерні ягоди.
На галявині, де по-літньому зеленіла брусниця й верес ліловим туманом заповнював видолинки, було чисто й затишно, аж ноги захотілось витерти, як це буває, коли заходиш до чужої ошатної господи.